“...Одного бійся — рабства”. Д. Мережковський · с. 14сторінка оригіналу ↗
НАША КНИГА
Слово Просвіти, №30 за 2007 рік
Уляна ГЛІБЧУК
Нещодавно у “Бібліотеці української літератури” побачило світ зібрання хрестоматійних творів Анатолія Свидницького. Якісна поліграфія, добре оформлення, розлога передмова Валерія Шевчука… Усе для того, аби впіймати читача в солодкі тенета… Усе для того, аби допомогти йому розрізняти Свидницького зі Свідзинським. Рівень знань про українську класику провокує подібну плутанину. Попри все Володимир Свідзинський — таємничий український поет, тоді як Анатолія Свидницького можна назвати таємничим “невдахою”. Микола Зеров вважав його “найтиповішим невдахою”. Жорстоко? Раціоналісти таких відверто зневажають, милосердні співчувають, але також цураються. На невдасі наче фатальний знак долі, який неможливо змінити. Свидницький жив і працював в одному життєвому відтинку з такими українськими письменниками, як Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Панас Мирний… То був поганенький час для українських справ. Тільки-но розбрунькувалась “Основа”, як вийшов Валуєвський циркуляр про заборону всього українського. Тим не менше Куліш міг дозволити собі гордівливий псевдонім Іродчук, а Свидницький лише неопублікований талановитий роман “Люборацькі” та цироз печінки… То що ж мав на увазі Зеров під означенням “найтиповіший”? Поміркуємо… Про “Люборацьких” у вузьких наукових колах досі немає спільної думки: повість це чи роман… Принаймні визнають, що ця прозова штука виписана в стилі етнографічного реалізму. Приблизно тоді творили Бальзак, Діккенс, Мопасан… Цю аналогію я навела не
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
