“...Одного бійся — рабства”. Д. Мережковський · с. 14сторінка оригіналу ↗
ХРОНОЛОГІЯ ДЕГРАДАЦІЇ…
Слово Просвіти, №30 за 2007 рік
для того, щоб применшити чи зневажити “Люборацьких”. Літературний жанр етнографічного реалізму на малоросійському терені був надто закономірним, аби його зневажати чи дивуватися. України тоді не існувало. Тільки українська справа. Свидницький належав до її ідеалістично-романтичних апологетів. Може, тому й став “найтиповішим невдахою”? А ще й відкрита подільська натура… Щира душа, яка не вміла тримати каменя за пазухою і не тямила у тонкощах соціальних шахів. Чутлива і чуттєва… Не дарма жу київському літературному товаристві Анатолія Свидницького прозвали “Наталкою”. Вочевидь, у той час не виринали ті негативні алюзії, до яких звикли сьогодні… У письменникові було закладено надто мало опірності чорним смугам. Такі натури надламуються і з якоюсь фаталістичною радістю йдуть на дно. Іван Франко про нововідкритого для себе автора написав: “Анатоль Патрикійович Свидницький належить до тих талановитих, а нещасливих людей, котрих чи то житє, чи зла доля ломають і убивають в цвіті літ, не давши розвитися вповні їх талантові, не давши прикласти їм до діла те знане, яке вони в житю здобули, ані ту щиру любов, котрою душа їх горіла в найкрасших хвилях житя. Навіть те, чого вони вспіли доконати в житю, переслідує зла доля, немов би старалися замести всякий слід їх земного істновання, їх змагань і мук душевних…” Проте “Люборацькі” не канули в Лету. Соковита мова Поділля, національний ґрунт, хронологія деградації української душі…
Звичайно, це не масове чтиво. Як мінімум, читач має бути підготовлений на той самий нуднуватий реалістичний етнографізм. Складається враження, що Анатолій Свидницький з тінню зневаги ставився до чистої белетристики, тобто до письменництва. Все те він хотів зробити з просвітянським підтекстом, щоб для народу, для української справи. Тільки література цього не любить. Письменники, яким вдавалося оминути соціальну кон’юнктуру, знехтувавши “ізмами”, мають шанс залишитися в часі. Свидницький важко асоціюється з поняттям кон’юнктури, тим не менше він вважав за честь детально виліпити український портрет, аніж вникати в стихію психологізму. А сучасному читачеві не залишається вибору як розмірковувати: “Люборацькі” — це мовна консерва чи всетаки література? Сьогодні теж не дивина, коли сільську дитину з-під Житомира надто швидко поглинає столичне російськомовне середовище. Як правило… Звинувачувати й далі у цьому Російську імперію? Мовляв, Січ зруйнувала, козаків поламала, українську вольну душу в баранячий ріг скрутила… Можна. Тільки ж відчуття абсурду від того не меншає. І я не перестаю дивуватися, чому така гарна добра дитина Мася з “Люборацьких” через рік перетворюється на потвору… Зрозуміло, що середовище ламає українську душу… Тільки чому ж вона така податлива до надлому і деградації? Отже, “найтиповіший невдаха” Анатолій Свидницький… Талановитий прозаїк, аполо-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
