“Світ окупивсь словами золотими. Найзолотішими — із вуст Дніпра”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
РОСА З ЛИЦЯ ТРАВИ Володимир ЗАТУЛИВІТЕР
Слово Просвіти, №30 за 2008 рік
* * * Десь на серці завзялось озерце – непомітне й дуже золоте, аж таке, мов я ожив уперше, все, чим досі жив — було не те.
Інші те озерце повнять води. Інші рибки плавають у нім. Інші риболови в годи і негоди обсідають душу при мені.
Вудку закидають попід денце. Іноді, вже мляво, я клюю. Здрастую розвеселіле серце дурістю щасливою: люблю.
РІКА ТАКА, МЕРЛА… …я не брешу? — Нам гарно й славно спалось, розліктилась тонка рука моя: усім, що з Мерлої в мені зосталось, тобі я ворухнутися боявсь.
Я затай жив у недвижимій крові, в мілкі, як Мерла, литий береги. Зелені дві зінички сивоброві на сполох не дзвонили: вороги,
осадні і розкрадні в перлах, по мідній крівці не зграбують, ні. Але чому ця річка зветься — Мерла? Останню воду хто закляв мені?
* * * Навколішки, в коліна гострі впавши, як моляться до неба вітряки, що нашого — молюсь — було у нашім? — перед тобою, як ні перед ким.
Вівсяний чуб погладиш — не погладиш, забудеш — не забудеш пальці в нім, лиш воля й простір — тільки мені й влади, і тільки й щастя в воротті земнім.
ЛІЧИЛОЧКА Я впрягся в очі коника з лози: паняй, буланчику! Вези мене, вези,
моїми п’ятками в моріг вицокуй! Тобі мій чубчик — грива невисока,
[обротьки не соромишся нітрохи] перед морквинням, кропом і горохом,
перед усім картопляним городом — мов справді ми перед усім народом:
вези мене, буланчику, вези: я впрягся в обрій коника з лози…
* * * Змалів, здитинів, скругливсь до сльози, сховавсь у власнім погляді, в куточку. Не весен цвіт, смиренна білість зим калиною значить просту сорочку,
рукавці, груди, вільний комірець — під біле горло, щоб не страшно стати-от як стою, вишиваний увесь, до найсолодшої у світі страти –
воскрести не з біблійного хреста, а розцвісти в тонкий голчаний хрестик…
* * * Твої широкі очі серцем не покину: такі вони широкі: і такі, такі: я, може, в них перезимую зиму, як в двигунах південних літаків:
куди тобі запрагнеться, злітаю: присяду, де захочеться тобі: і не признаюся, яку я зграю переповів у небі голубім.
Яка була вона широка й чорна, яка задзьобна каркала мене... Але скажу: ні, не болить, що вчора. але сьогоднішнє болить мене…
* * * Перемоливсь тобі і переплакав — чорніш, ніж в лаврі Київській чернець. Скупі нам душі, як земля во злаках, промерзлий невеселий сухарець.
Нам нашу кров сумлінно налякали, суперфосфатом засолили нас —
мов солонина з’їдна, закисаєм, якийсь у діжці перебувши час.
Ми вже не вмієм розцвісти житами, розлитись в паляничні пшениці. Не вмієм розквитатися життями за родимку в черешні на щоці.
Ми ластівок вбиваємо очима, яким гніздитись би в зіницях в нас. Яка любов, як відмира вітчизна?! Я тим кінчився, з чого розпочавсь.
* * * Чому ти грудці-грушки затуляєш, коли я гріх твоїх зіничок п’ю?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
