Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 30 (511), 30 липня — 5 серпня 2009 ПЕРЛИ І ПОЛОВА
Слово Просвіти, №30 за 2009 рік
Фото Ксенії Гладишевої тися. Він їде продовжувати ту справу, яку звершував два останні десятиліття. Він їде пропагувати політичний проект інтеграції України в Росію, пропагувати повернення до тієї єдності під владою Кремля, якої, з благословення Божого і з волі народу, Україна позбулася 1991 року. В устах патріарха Кирила, як і в устах багатьох російських політиків, цей політичний проект може мати різні назви: “Свята Русь — Росія, Україна і Білорусь”, “історична Русь”, “східнослов’янська цивілізація”, “єдність православних народів”. Але за різними назвами криється одна сутність — позбавлення України її незалежності. “Не вважайте мене іноземцем”, — з посмішкою пропонує Московський патріарх Україні, ніби його і наша держави — одне ціле. Але доти, доки він не матиме українського громадянства, буде іноземцем. І це не образа для нього — це констатація факту. Бо Україна не є ані частиною Росії, ані “канонічною територією” Російської Церкви. На підставі Апостольських правил та інших церковних канонів, історичних прецедентів та традицій Церкви кожен православний народ, що має політичну незалежність і власну державу, має право на власну Помісну, тобто автокефальну, адміністративно незалежну Церкву. Сама Російська Церква є і Помісною, й автокефальною, проте вперто не визнає права на такий статус за Церквою Українською, хоч християнство прийшло в землі нинішньої Росії з Києва, а не навпаки. Ми бачимо, що автокефалію мають навіть ті Церкви, які несуть своє служіння серед народів, що переважно належать до інших конфесій чи навіть релігій. Прикладом цього є давні Патріархати Сходу й порівняно молоді Церкви у Польщі, Чехії й Словаччині, Албанії. Більшість жителів України сповідує православ’я, а сама вона стала незалежною державою. Тому Українська Православна Церква в 1990—1991 рр. на своїх Соборах визнала, що вона має повне право й підстави бути автокефальною, тобто незалежною у своєму церковному устрої. Але Московський патріархат неухильно відмовляє Українській Церкві у цьому праві. Він погоджується на самоуправління, автономію чи іншу форму устрою УПЦ — але тільки під владною зверхністю Російської Церкви. Саме тому нашу Церкву — Київський патріархат, який не підлягає церковній владі у Москві, — там оголосили “неправильною”. Саме тому Московський патріархат вживає всіх можливих заходів, щоб підтримувати навколо нашої Церкви штучну зовнішню ізоляцію, лякаючи всіх “розколом” і “анафемами”. Саме тому керівництво Російської Церкви відмовляється від будь-яких переговорів з нашою Церквою, хоч ми завжди відкриті до чесного і конструктивного діалогу. Слід звернути увагу на те, що і за часів СРСР, і зараз кількість православних парафій в Україні й у Росії майже однакова. Якщо Московський патріархат визнає незалежну Українську Церкву, то він втратить майже половину своєї структури. У Москві ніколи не приховували того факту, що єдність адміністративної структури РПЦ на території колишнього СРСР там розглядають як важіль політичного впливу на пострадянський простір, зокрема на Україну. Важіль, який використовується з однією метою — повернути втрачену Кремлем 1991 р. владу над нашим народом. Важіль, який дасть змогу втілити середньовічну теорію про “Москву — Третій Рим” — духовний і, що головне, політичний центр усіх слов’ян і всіх православних. Тому для Москви так важливо за будь-яку ціну і будь-якими методами зберігати владу Московського патріархату над Україною. Як бачимо, це бажання продиктоване не церковними, а суто політичними мотивами. Хочу підкреслити: ми не пропагуємо ненависті до росіян чи Російської держави, як нам це закидають опоненти. Ми лише кри-
НЕПОВТОРНИЙ СВІТ ДИТИНСТВА
ЗДОРОВ’Я НАЦІЇ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
