Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · “Національна ідея була понад усе”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

БОРЕЦЬ ЗА ЧИСТІ Й СВІТЛІ ІДЕЇ

Слово Просвіти, №30 за 2009 рік

Михайло ПОПІЛЬНЮХ, учитель української мови та літератури, член Національної спілки журналістів України, с. Чернеччина Сумської області Славний син України — видатний письменник Борис Дмитрович Антоненко-Давидович (1899 — 1984) — лауреат Державної премії імені Т. Шевченка, публіцист, критик, мовознавець, громадський діяч, активний учасник дисидентського руху, духовний лідер і наставник шістдесятників, людина героїчного духу і трагічної долі. Він належав до тієї когорти, для кого національна ідея, за його зізнанням, “була понад усе, навіть понад власне життя”, і який усього себе, до останнього подиху, віддав безкомпромісній боротьбі з тоталітарною системою за щастя свого народу в соборній, самостійній, незалежній демократичній Україні. Борис Антоненко-Давидович народився 5 серпня 1899 року в передмісті Ромен Засуллі у сім’ї робітника-залізничника Дмитра Олександровича Давидова та Юлії Максимівни Яновської (Антоненко- Давидович — це водночас і псевдонім, і прізвище його прадідів — реєстрових козаків Антоненків). Дитячі роки минули у Брянську, де батько працював машиністом на залізниці. Через те й мовою Борисового дитинства була російська. Батько, зазнавши катастрофи з пасажирським поїздом, якого вів сам, так зненавидів залізницю, що кинув її й переїхав з родиною до Охтирки, де тривалий час працював електромонтером і кіномеханіком, аж доки пішов на Першу світову війну, де пропав безвісти. Борис був одинаком у сім’ї, і батько, силкуючись вивести сина “в люди”, віддав його до Охтирської гімназії, де майбутній письменник почав писати російською мовою. У гімназійному журналі “Школьный луч” 1916 року було опубліковано його нарис “Моя поездка на Кавказ”. Про цю річ казали, що в ній є “завдатки” літературних здібностей. Кілька віршів видрукував петербурзький журнал “Ученик”. Українською мовою Б. Антоненко-Давидович почав писати 1921 року, дебютувавши опові- Ніна ГНАТЮК 22 липня з Вінниці надійшла сумна звістка: перестало битися серце відомого українського поета, громадського діяча, просвітянина Анатолія Бортняка. Біографія звичайна для людини його покоління: народився 27 квітня 1938 р. у вчительській родині в с. Олександрівці Тростянецького району на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Одеського університету. Працював на обласному радіо, тривалий час очолював Вінницьку письменницьку організацію, був засновником Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Та за цими анкетними рядками — велике українське серце, багаторічна невтомна праця у поетичній робітні, тридцять вісім книжок віршів, поем, перекладів, сатири і гумору, мовознавчих досліджень. Ліс, блакить, сивина споришу, дружній сміх чи античні Афіни… Все, про що я писав і пишу — Це синоніми до України. Все, що тільки в душі ожива, — письменника у майбутньому. У ній Борис Дмитрович дослідив процес нищення національної свідомості й гідності інтелігенції, деградації її в безбатченків-манкуртів. Повість “Смерть” і збірку літературних репортажів “Землею українською” (1930) було піддано нищівній критиці. Автора публічно звинувачували у “неприхованому націоналізмі” та інших “гріхах”. Життя письменника стало нестерпним. Він виїхав до Алма-Ати, де влаштувався працювати редактором у Держкрайвидаві. Після вбивства 1 грудня 1934 року С. Кірова в країні почалися жорстокі репресії й арешти. 2 січня 1935 року заарештували в Алма-Аті й Антоненка-Давидовича. Під конвоєм його спровадили до Києва. На допитах письменник тримався гідно. Слідчому НКВС Хаєту ні жорстокими тортурами, ні солодкими лжеобіцянками не вдалося зламати волі чесної людини, яка не визнала за собою жодної провини і не сказала нічого злого про друзів. Слідчий побачив, що в особі Антоненка-Давидовича він зустрів “стійкого, закоренілого ворога”. Сталінським опричникам довелося застосувати до письменника стандартне звинувачення у належності до контрреволюційної організації УВО, яка нібито прагнула силою зброї повалити радянську владу в Україні й готувала індивідуальний терор проти очільників компартії й радянської держави. На підставі цієї фальшивки Бориса Антоненка-Давидовича 23 вересня 1935 року було засуджено на 10 років виправних таборів, а 20 травня 1937-го відділення крайсуду Бамлагу НКВС СРСР засудило його вдруге на 10 років (за ст. 58-10, ч. 1). Звільнившись 20 травня 1947-го, Борис Дмитрович жив у Красноярському краї. Згодом повернувся в Україну й працював фельдшером на Вінниччині. Та недовго втішався рідною землею: 6 липня 1951 року його заарештували за “антирадянську діяльність”, а 21 листопада того самого року особлива нарада при міністрі держбезпеки СРСР ухвалила: “Антоненка-Давидовича за належність до антирадянської терористичної організації та націоналістичну діяльність заслати на поселення в Красноярський край під нагляд органів МДБ”. 1 вересня 1954-го це фактично довічне заслання було знято, а 29 грудня 1956 року ухвалою Військової комісії Верховного суду СРСР письменника реабілітовано. Охтирка, Охтирщина дали письменникові багатющий матеріал для літературних творів, правили за своєрідний “творчий Клондайк”. З осені 1921 року, виїхавши назавжди зі Слобожанщини, письменник не поривав зв’язків із нею, повсякчас линув думкою сюди. Борис Дмитрович вважав батьківщиною Охтирку, а не роменське Засулля. Охтирку й Охтирщину зустрічаємо в багатьох його творах: у повісті “Смерть”, оповіданнях “Просвітяни”, “Сонячні плями”, “Останні два”, “Нерозгадана таємниця тов. Бурдуна”, у книжці вибраного “На довгій ниві”, в автобіографічному нарисі “Про самого себе”, автобіографічній повісті “Удосвіта”, у цікавих збірках статей “Про що і як”, “В літературі і коло літератури”. му пошануванні. Чому ми говоримо найкращі слова про людей вже над їхньою могилою, чому за життя справжніх подвижників національної ідеї не віддаємо їм належне? Про своє ставлення до земної слави і життєвих благ так написав Анатолій Агафонович у збірці “Вдих і видих”, виданій торік: У думках про славу злотоверху я, здається, зроду не тремтів. Не ставав за почестями в чергу, а тепер не стану поготів. Ні відзнак із княжих рук не треба, ні пошанувальних велелюдь. Я уже наближений до неба. Там земних заслуг не визнають. На закінчення скажу: осиротіла не лише літературна Вінниця. Усім нам не вистачатиме його мудрого і веселого слова, його авторитетного судження, його підтримки. Та присутність в українському світі Анатолія Бортняка не зникла з його кончиною. Він тепер не лише наближений до неба — він у небі. А небо над нами — теж Україна. Майстер пера, тонкий знавець мови, Б. Антоненко-Давидович, плідно працюючи на літературній ниві, створив цілу низку чудових творів, серед яких драма “Лицарі абсурду”, романи “За ширмою”, “Нащадки прадідів”, перша частина задуманої, але не завершеної трилогії “Січ-Мати”, повість-есе “Що живе й по смерті”, цикл “Сибірські новели”, спогади “СВУ”, “Нове в політиці й медицині”, “Київ гетьманський”, “Почему я пишу по-украински?”, “Курйозні зустрічі на довгій життєвій дорозі”, публіцистичні твори: “Воскресіння Шельменка”, “Хахли” й “кацапи”, “Берестечко”, “За комізм ситуації, а не вислову”. Дбаючи про розвиток і збагачення української мови, Борис Антоненко-Давидович як високоосвічений носій цієї мови, філолог, стиліст написав книжку-порадницю “Як ми говоримо”. Письменник багато перекладав з російської та німецької мов. Антоненко-Давидович ненавидів брехню і лицемірство чиновників, пристосуванців і мав мужність казати про те їм в очі. За це його шалено цькували і звинувачували в усіх смертних гріхах. Та письменник не зламався під час більшовицько-сталінського терору, не схилив у покорі голови іза часів брежнєвсько-сусловської реакції. Ідеї, які відстоював, були чисті й світлі. Він був вірним їм до останнього подиху. Помер Б. Антоненко-Давидович 8 травня 1984 року. Він прагнув лише одного: рішучого і безумовного засудження сталінського деспотизму, справжньої, а не демагогічно проголошуваної демократії й гласності, щиро хотів, щоб українська мова звучала по всій Україні. Вихованець охтирського краю, письменник-патріот Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, ерудована, турботлива, ніжна, шляхетна, сповнена гідності людина, для кого національна ідея була справою життя і якій він ні на йоту не зрадив до останнього подиху, сприяючи своєю творчою діяльністю, особистою мужністю й непохитністю відродженню державності України, назавжди залишився в історії цього благодатного куточка Сумщини.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин