Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Погляд · “Які державні бюджетні призначення на розвиток української культури, таке і її місце в суспільстві”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ВОЛОДИМИР КМЕТИК:

Слово Просвіти, №30 за 2009 рік

В Україні відбуваються страшні речі: знищують творчі спілки, книгарні, національно свідомі видавництва, замовчують культурне життя, “суржикуються” ЗМІ, бал у культурі дозволено правити розгнузданим представникам п’ятої колони. Ситуація нагадує нищення української інтелігенції у 20—30-х роках минулого століття… Переворот у Спілці кінематографістів, цілком можливо, призведе до остаточного потоплення в Леті жалюгідних решток українського кіно. І хоч поговорити з Володимиром Кметиком, колись заступником голови Національної телекомпанії України, а нині продюсером анімаційних фільмів, членом Головної ради “Просвіти” й одіозної Національної експертної комісії з питань моралі я мав намір зовсім не про це, розмова вийшла гостра й сумна. Відбувалась вона в офісі анімаційної студії “Фрески”, що на Осокорках. Після “Лиса Микити” (2006) Володимир Іванович дивиться у майбутнє песимістично; однак рук не складає і готується відкривати власний телеканал — “Малятко TV”. — Пане Володимире, як Ви гадаєте, чи може українська культура заробляти гроші й бути прибутковою для бюджету? — А чому саме культура має заробляти гроші й бути однією з бюджетотворних галузей? Хоч це, зрештою, традиційне для постсовєцької людини запитання: чому наші митці не в змозі й не вміють заробляти гроші на культурі так, як, наприклад, у Голівуді? Але cкажіть, яка з європейських націй застосовує до своєї культури критерій ринкової рентабельності як першочерговий, тобто насамперед дбає про те, аби її культура заробляла гроші? Якщо з’ясуєте бюджет ВВС, подивитеся, скільки вкладає держава і суспільство у виготовлення новин, фільмів, передач тощо, то маю великий сумнів, що від продажу цієї продукції їм повертається хоч би 20 % витраченого. І там ніхто не ставить під сумнів доцільність витрат на виробництво кіно і медійної продукції тільки тому, що кошти від їхньої комерціалізації далеко не покривають затрат на виготовлення. І якщо це так, то запитаймо себе: чому саме корпорація ВВС — предмет національної гордості британців? Вочевидь, далеко не з огляду на параметри рентабельності її продукції. Тобто коли йдеться про розвиток і плекання рідної культури, порушувати питання про її самофінансування можуть лише ті, хто не відчуває обов’язку щодо власної нації й рідної культури. Британці — стара і політично стабільна нація, їхня еліта вважає за обов’язок вкладати кошти в розвиток власної культури. Така сама ситуація в усій Європі. Донедавна за програмами країн Євросоюзу фінансували певну кількість фільмів, і ніхто навіть не говорив про повернення затрачених коштів. Але таку вимогу 4—5 років тому все-таки висунули — і, за статистикою, прокатники повернули майже 14 % вкладених коштів. Це вважали величезним успіхом. Так само суспільні телевізійні мовники європейських країн змагаються не стільки за бюджет, як за глядача, за якість культурного продукту. Більш того, провідні європейські країни створюють по лінії зовнішньополітичних чи інших відомств додаткові фонди, основне завдання яких — поширення національного кіно й медійного продукту поза межами країни, що є додатковим вкладенням саме державних коштів у підтримку культури. І тільки в Україні домінує типово російський підхід — ми, мовляв, можемо “стать на прю” з Голівудом. Кому це потрібно? Збудуйте спочатку Америку, а потім уже про Голівуд думайте! Україна — далеко не Америка, і скоро такою, як США, не стане… Свого часу князь Острозький, чи не найвпливовіша людина в Україні, дорікнув Івану Федорову за те, що його книгодрукування — менш дохідна справа, ніж хліборобство. Іван Федоров відповів, що справа книгодрукаря — розсіювання по землі духовних зерен. Тобто конфлікт ринку і культури був і в давні часи. У наш час, коли при владі в Україні банкіри, економісти й фінансисти також вважають, що кожна галузь діяльності мусить бути рентабельною, а українська культура — не більш як певний прикрий обов’язок держави. — Але ж хтось опікується культурою! Принаймні на певні органи покладено такий обов’язок. Та й ціла когорта діячів — політичних, суспільних, медійних — чи не щодня розказує народові, як вони кохаються в українській культурі… — Люди, які декларують, що понад усе люблять українську культуру, вже майже її задушили у власних обіймах. Насправді ж усе, що не пахне газом, нафтою, банківськими асигнаціями, у них не викликає особливого серцебиття. — Чи може наша культура бути цікавою за кордоном? — Звісно, виняток можливий. Може з’явитися певний продукт, скажімо, в галузі кінематографа, який захопить людей не тільки в Україні, а й за її межами. Але я сумніваюся, що це можливо на рівні кіноіндустрії. Кіно як індустрія в Україні завжди буде збитковим. І ставитися до цього треба спокійно. Кіно слід фінансувати так само, як школи, лікарні. Ми ж не кажемо: школа грошей не приносить, тож навіщо вона нам? — Американське, індійське, французьке кіно — це не просто комерційний, а й ідеологічний продукт. Боллівуд і Люм’єри несуть у світ не лише певну продукцію, а й образ Індії та Франції, що вельми корисно для цих країн. Чому ми так не можемо? — Чому міркуєте параметрами Америки або Франції?! Міркуйте параметрами Молдови, Узбекистану, Таджикистану. Там наше місце. Наше суспільство некоректно порівнювати із Францією, адже українську політичну еліту найкраще рівняти з туркменською, зімбабвійською, гондураською… Навіть із Росією порівнювати соромно, бо там політична еліта свідома власного обов’язку перед російською культурою. Українська культура матиме добру перспективу тільки тоді, коли її політична еліта знайде в собі мужність визначити нові правила політико-суспільної поведінки і замість імітації культурної причетності шляхом оприлюднення урядових, президентських, партійних чи інших некрологів з приводу “безвременноушедших” явить суспільству нові принципи державних рішень, які стимулюватимуть розвиток саме рідної культури. Незалежно від кольору політичних прапорів, партій- Кадр із мультфільму “Лис Микита” змін державної політики в цій ділянці культури передчасно. — Скільки в Україні виходить анімаційних фільмів на рік? — Важко сказати. Я намагався зрозуміти цю систему і співпрацювати з Міністерством культури і туризму. Там діє (принаймні саме так публічно задекларовано) принцип конкурсного добору проектів для включення в перелік державного замовлення. Дворічна епопея закінчилася листом-повідомленням з Мінкульту, що наш проект пройшов конкурс і для укладення контракту ми маємо надіслати перелік необхідних документів. Ми вже двічі надсилали такі документи, але жодної відповіді впродовж чотирьох років так і не отримали. Нас навіть не запросили до участі в тендері. На мій погляд, там діє стара совєцька система абсолютного крутійства, обману й окозамилювання. Тому скільки впродовж року виготовляють мультфільмів в Україні, не скаже нині ніхто, бо немає чітко сформованої програми. Сучасні технології значно пришвидшують процес створення анімаційного фільму. Наприклад, 26 серій по 15 хвилин кожна мультфільму “Лис Микита” ми виготовляли рік. Була б на це добра воля урядовців, то за останні п’ять років створили б у десятки разів більше, і проблема національно-культурної ідентифікації підростаючого покоління в Україні не була б такою гострою. — А спонсорські кошти? — Знайдіть мотивацію: чому спонсор повинен давати гроші на такі речі? Це ж не виборча кампанія, не депутатське місце, не газова труба. Інший бік проблеми: в Україні до 1920 року власниками основних земельних та економічних активів були або не українці, або денаціоналізовані елементи. Звісно, до української культури їм було байдуже. Тепер та сама ситуація. Чому люди, які тримають у своїх руках всю українську економіку, але не українці за походженням, повинні підтримувати українську культуру та й культуру загалом? Тільки тому, що вони живуть в Україні? Для них це не країна — це територія, й не нація, а певна кількість споживачів. Більш того, якщо урядовці-українці байдужі до проблем власної культури, то чого можна вимагати від власників банків і заводів? “Лиса Микиту” показали Перший Національний і телеканал “Ера”. Інші не зацікавилися. Навіщо телеканалу, який контролюють російські бізнесмени чи політики або українські проросійські політики, показувати український продукт? Подивіться на менеджмент основних телеканалів, запитайте, що це за люди, з яких ВНЗ, з яким світоглядом ними керують. Чому вони мали б вкладати кошти у створення

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин