Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Палітра · “Впіймати мить, співвідношення світла й тіні”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ДИВОСВІТ ОЛЕКСАНДРА ГАНЖІ

Слово Просвіти, №30 за 2009 рік

Сергій КЛИМКО Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ Пленер, що відбувся з ініціативи комітету з організації Музею Шевченкового “Заповіту” в Переяславі за сприяння Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету ім. Г. Сковороди та Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав” під девізом “І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій…” завершив роботу в Переяславі-Хмельницькому, місті 27 музеїв. Переяславська земля освячена багатьма іменами, серед них — ім’я Великого Кобзаря. 24 липня роботи студентів було презентовано на подвір’ї колишнього будинку лікаря Андрія Козачковського, товариша Тараса Шевченка. Цей будинок зведено 1820 року, нині він належить до пам’яток історії й архітектури України. Саме тут у ніч з 24 на 25 грудня 1845 року поет написав свій “Заповіт”. Нині це місце — Музей Шевченкового “Заповіту”. Олесь ДОРІЧЕНКО Перебуваючи з хором ім. Г. Верьовки в Мехіко, завітали якось з другом, солістом балету Степаном Ганжею, до музею антропології. Розглядаючи скульптури давніх народів Мексики, я звернув увагу на теракотову фігурку чоловіка. — Щось схоже робить і мій тато, — зауважив Степан. — Он той глек — точнісінько батьків “ліпун”. — Хіба твій батько скульптор? Ти ж казав, що він макітри, полумиски, баняки та інший посуд робить. — Так, але у вільний час викручує різні фігурні придибенції, схожі на ці. Щоб не образити товариша, я промовчав, бо не повірив. Мене брали сумніви: подумати тільки, давнє мистецтво ацтеків, майя — й Олександр Ганжа із села Жорнище на Вінниччині. Якось до моєї київської оселі завітав давній знайомий — художник і мистецтвознавець Нарцис Кочережко. “Ти навіть уявити не можеш, — сказав схвильований Нарцис Якович, — якого дивовижного народного майстра я відшукав на Вінниччині! Це, я тобі скажу, явище. Ось поглянь, — показує мені фото скульптурного витвору, — хіба це не скарб?! Мало не забув: казав старий, що його молодший син Степан — у танцювальному ансамблі хору Верьовки. Побачивши фото, згадав антропологічний музей у Мехіко й фігури, які Степан порівнював із батьковими. Так, мій друг мав рацію: щось незбагненно глибинне об’єднувало їх. Народився Олександр Ганжа 1905 року в селі Жорнище на Вінниччині. Гончарювали тут з діда-прадіда. Возили в ближні села, а хто й до Вінниці. Не оминув цього нелегкого ремесла й Олександр. Замолоду такі макітри викручував, що й самого з-за них не видно було. А ще й козака з люлькою на покришку посадить, що не намилуєшся! А там роки, як сороки, поранену на війні ногу скрутило і грижу випхало, а про злидні вже й говорити не доводиться. Казали сусіди, що Сашка на “ліпуни” з горя та злиднів потягло, бо хіба ліпитимеш отаке при здоровому глузді?! Лише дивувалися: і чого його ото по телебаченню та в кіно крутять, у газетах і журналах описують? Усі в житті шукають опертя, аби було кому висповідатись і в скрушну хвилину просити поради. Знайшов свою віру й Олександр Дорофійович: це віра в милосердного Бога, що стала втіхою його душі. А куди було старому подітися, коли довкола сатанинська вакханалія совдепівської дійсності, брехня й наруга? Хоч за вдачею він був більше пантеїстом-язичником, до нестями закоханим у природу і все, що пов’язане з нею, поклонявся стихіям і вірив у різні прикмети. Гончарний круг для майстра — то спосіб його мислення, суть життя, музика і свято зболеної душі. Чимало батькові допоміг його старший син Петро, який спонукав і заохочував до творчості. Спершу всі намагання сина старий сприймав як чергові вибрики, аж згодом, коли мистецтвознавці, художники й журналісти з Києва та Львова протоптали до його хати стежку, аби побачити химерні вироби майстра і хоч скраєчку торкнутися магії його творчості, — почав потроху усвідомлювати потрібність своєї праці. Маючи спостережливу натуру й гостре око, по-своєму відтворював характерні образи односельців. Гончарно-скульптурні форми його ґрунтуються на народнопісенній творчості: “Троїсті музики”, “Бандурист”, “Виводжу коней” тощо. По смерті дружини одружився вдруге, проте жінка картала його за “диявольський” промисел і потихеньку знищувала твори: “Краще б до церкви йшов гріхи відмолювати, ніж ото в болоті мурзатись”. У родині Ганжів було п’ятеро дітей, лишилося двоє — старший Петро, художник за фахом і за покликанням. Великий оригінал і витівник. Другий, Степан — сіроокий, русочубий. Змалечку вповні пізнав і скрути, і тяжкої роботи, та завдячуючи наполегливості, закінчив балетну студію при Ансамблі танцю імені П. Вірського і став чудовим танцівником, а вийшовши на фахову пенсію, опанував ремесло килимаря. І тепер в Україні він один з найкращих майстрів цього чарівного мистецтва. Якось один із приїжджих мистецтвознавців показав майстрові репродукції давніх скульптур народів Латинської Америки. Він довго роздивлявся, хвалив і сказав, що те робили дуже богомільні люди. Хтось із художників запропонував йому виліпити розп’яття. Три дні постував, ставив свічки Миколі Угоднику, і врешті-решт відмовився, посилаючись на те, що він грішний, не сміє торкатися нетлінного образу Господа. І хоч як його вмовляли, як просили — усе марно. Внутрішня експресія, урочистість досягається в олюднених творах Ганжі лаконічною пластикою, що надає їм монументальної величі й символічного звучання. Дивовижні витвори майстра перегукуються зі світоглядом трипільців і скіфів. Мене завжди вражало його виняткове уміння словом і мімікою передати характер персонажа. А говорив завжди про добре і мудре. А що вже про сусідів, дружину Ольгу, козу та про батюшку, то балакав би, допов- Цього сонячного дня молоді художники ділилися враженнями від праці. Вони були захоплені. Такі самі почуття полонили й душі відвідувачів виставки просто неба. “Пленер — це робота художників на відкритому повітрі, коли вони намагаються створити не завершений твір, а лише впіймати мить, співвідношення світла й тіні, що постійно змінюється, — натхненно розповідає Костянтин Павлишин, старший викладач Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. — Потім ці етюди можуть стати для митця першим кроком до створення картини. Переяславський пленер — вже п’ятий мистецький захід, присвячений Шевченківським місцям. Він входить до академічної практики студентів. Молоді митці Академії образотворчого мистецтва приїжджають до Переяслава й відтворюють красу природи й історичні місця, намагаючись увічнити Кобзаря і створити Переяславську Шевченкіану. Всі роботи залишаться на знак вдячності за гостинність у Музеї Шевченкового “Заповіту”. А найцікавіше, що більшість студентів після пленеру повертаються сюди з власної ініціативи, оскільки Переяславщина — священне місце, що надихає”. Експозиція, що розгорнулася навколо погруддя Тараса Шевченка, порадувала місцевих жителів та гостей музею. Художники змогли розказати про створені ними етюди, а Валерій Франчук, виступивши експертом, надав їм схвальну оцінку та слушні поради. Міський голова висловив сподівання, що творча молодь ще не раз завітає на Переяславщину, а можливо, і поєднає з нею свою долю. Тож побажаємо молодим митцям наснаги у творчості. Нехай їхні стежки перетинаються із Кобзаревими, переростають у широкі й славні творчі шляхи. нюючи оповідь новими штрихами й нюансами. Після кількох передач на Українському телебаченні почав вірити, що його “ліпуни” комусь таки та потрібні, а після того, як, знімаючи про нього документальний фільм “Круг”, мистецтвознавець і режисер Григорій Мєстєчкін привіз у двір кілька кубометрів дров на зиму й подарував з костюмерної кіностудії справжній овечий кожух, аби не фільмувати його у засмальцьованій куфайці, то і зовсім повірив, що у Жорнищах він — не остання людина, а може, навіть в Іллінцях та Немирові. Щодо Іллінців і Немирова — це ще питання, а що в європейських столицях — то вже напевно, бо там з великим успіхом пройшли виставки його робіт. Хоч би яку чудернацьку фігуру викручував на гончарному крузі майстер, хоч би якими рисами її наділяв, завше в ній вгадується глечик, горщик чи макітра. За капелюхи й музичні інструменти, як-то кобза, сурма чи барабан, служать покришки або полумиски, і це надає його творам вжиткової раціональності, бо в народі краса й користь — завжди поруч. А Олександр Ганжа — істинний народний майстер, що довів він своєю неповторною творчістю, яскравим національним колоритом, висвітливши нову сторінку в царині народної керамічної скульптури.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин