Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · “Найбільше й найдорожче добров кожного народу — це його мова”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

СЛОВА-ЗОЗУЛЕНЯТА

Слово Просвіти, №30 за 2009 рік

Іван ЮЩУК, професор Київського міжнародного університету З цікавістю я прочитав статтю Василя Трубая з Халеп’я “Унадився журавель до бабиних конопель…”, надруковану вч. 28 “Слова Просвіти”. Приємно відчувати, що мовні питання стають небайдужими для дедалі ширшого кола українців. Адже, як писав колись Панас Мирний, “найбільше й найдорожче добро в кожного народу — це його мова…” І авторові названої статті боляче спостерігати, як наша мова “вперто, невпинно і невідворотно витісняється з усіх сфер життя”. Він шукає причини нехтування українською мовою і можливих засобів її захисту. Проте, на жаль, кажучи словами Довженківського коня, “не туди б’єш, Іване”. На думку Василя Трубая, негативно впливають на користування українською мовою її літературні норми, чи не самочинно укладені професорами-лінгвістами. Варто лише узаконити в нашій мові такі нібито народні слова, як “нада”, “поняв“, “родителі”, “врем’я”, “помнять”, “криша”, “самольот”, “город”, “красити” (в значенні “фарбувати”), “краска” (в значенні “фарба”), “тоска”, “положи”, “цеп”, “потом” (у значенні “потім”), тільки “подушка” (а не подушка, бо це, бачте, від “под ушко”), “кожаний” тощо — і всі відступники повернуться до української мови. Але ж це вже буде не українська мова, а таки суржик, тобто безладна суміш мов. Дуже подобається Василеві Трубаю слово “нада”, яке він так і хоче зробити суто українським, зіставляючи його зі словами принада, унадитися тощо. А насправді ж це слово, тобто надо, суто російське: це усічена частина від тепер застарілого просторічного надобно, утвореного за допомогою префікса на6 і кореня від слова доба (“час”). Первісно воно означало те, що й наш вислів на часі. Отже, з українськими принада, унадитися, крім звукової подібності, не має нічого спільного. А воно, видно, як зозуленя, може в дечиїй пам’яті витіснити цілий синонімічний ряд справді українських (і водночас загальнослов’янських) слів з тим самим значенням: треба, потрібно, слід, варто, необхідно, належить. І що, замість потреба казатимемо “понада”, а замість непотріб — “непонад”? Слово “поняв”, тобто понял, в російській мові утворене поєднанням префікса по(н)6 і застарілого дієслова имать “брати, хапати”. Якби це слово було утворене за законами української мови, воно мало б форму “пійняв”. А як від цього “поняв” має звучати неозначена форма — “поняти”, “пійняти” чи “піймати”? Не можу цього ні Ніна ГНАТЮК Зраділа, коли до редакції нашої газети надійшла стаття Василя Трубая: на жаль, письменники не так часто беруться за перо, щоб поговорити про наболіле. А прочитавши роздуми свого колеги з Київщини, засмутилася: пан Василь з-поміж багатьох дуже гострих проблем мовної ситуації не помітив найголовнішого: як усією громадою, на державному рівні треба повести мовну політику так, щоб українська мова в Україні не була другорядною, меншовартісною, отакою собі пришелепкуватою Попелюшкою, місце якої — лише на кухні чи в сарайчику, біля мисок, баняків і худоби. Бо ж багатьом у голову давно втовкмачили: якщо розмовляєш російською, ти перспективний, розумний, “город- “поняти”, ні “піймати”. А тим часом у нашій мові є такі прозорі слова, як зрозуміти, збагнути, втямити, уторопати, зметикувати, утнути, схопити, розшолопати, розкумекати. Чи ж оце “поняв” має витіснити їх, як непрошене зозуленя? Зрідка вживане нашими письменниками слово родителі (переважно з певним стилістичним забарвленням) належить до церковнослов’янізмів, про це свідчить суфікс 6итель. Але ж в однині й іменник родитель вказує тільки на батька, не на матір, як і питоме наше слово батько. То навіщо батьків міняти на родителів? Також слово “врем’я” взято живцем із церковнослов’янської мови. Українською мовою воно мало б звучати як верем’я (воно так і звучить у покутському діалекті) — так само, як берег, а не брег; дерево, а не древо; черево, а не чрево і под. Можливо, наша веремія і є прямим родичем цього церковнослов’янізму. У нашій мові розрізняємо слова пам’ять і спомин. Звідси логічно утворено дієслова пам’ятати “тримати в пам’яті” і споминати, спом’янути “відтворювати в пам’яті минулі події, обставини тощо”. А пропоноване автором статті для узаконення дієслово “помнять” не вкладається в українську мову хоч би й тому, що неможливо від нього утворити іменник, рівнозначний нашому чудовому слову пам’ять. Російське слово крыша справді утворене від того самого, що й у нас є, дієслова крити, але за допомогою невластивого для української мови суфікса 6ш6. Слово дах, безперечно, німецького походження, воно прийшло до нас, коли за німецьким прикладом в Україні хати почали покривати замість солом’яної стріхи черепицею чи бляхою (жерстю). Для слів дах і стріха є в нас гарне узагальнювальне слово покрівля, то навіщо нам ще слово-зозуленя? Крім того, слово “криша” майже омонімічне до наших слів кришити, кришка “крихта”. Тому й предмет, яким затуляємо зверху отвір у чомусь, радше називаємо не кришка, а покришка. Якби слово “самольот” відповідало законам української мови, то воно мало б звучати як “самоліт” (порівняймо: політ, зореліт тощо). Але є в нас вдало створене українськими мовознавцями точніше слово літак, який, як відомо, сам не літає, то навіщо його замінювати чужим і не зовсім досконалим витвором? Слово город колись означало те саме, що й тепер фортеця — Мовно6мистецька акція “Українська мова — краса і сила”. Автор ідеї Ірина Фаріон. Автор роботи Олександра Дида личчя до самої хмари чорних кучерів (Леся Українка). Слово тоска, як і тоскний, тоскно, у нашій мові належить до рідковживаних, через те й дієслова від цього іменника не маємо. І саме його первісне значення невиразне: воно нібито походить від прикметника тощий. Натомість маємо повноцінний ряд сумних слів: туга, сум, смуток, жаль, жалощі, нудьга, журба, зажура, печаль. Чому їх не використовувати? Чому їх маємо забувати заради “тоски”? Щодо дієслова положи, то воно не заборонене в нашій мові. Його вживали і Т. Шевченко, і Панас Мирний, і М. Рильський, і Григорій Тютюнник. Останнім часом його обминають, можливо, тому, що воно має пароніми полежи, полижи, від нього не вживається неозначена форма недоконаного виду ложити, а може, через отой корінь лож6. До речі, й у російській мові є класть і ложить, але росіяни чомусь надають перевагу останньому дієслову. Кожний по-своєму міркує. “укріплений пункт з міцними спорудами, постійною залогою, добре озброєний, із запасами харчів і води” (Вишгород, Новгород, Звенигород), але коли навколо такого укріплення почали селитися переважно ремісники, таке поселення, щоб відрізнити його від городафортеці, стали називати, як і в західнослов’янських мовах, містом: у польській miasto, у чеській mesto. Чи ж треба повертатися до города? Дієслово красити утворене від іменника краса й означає передусім “робити гарним, прикрашати”. Цього досягають не лише нанесенням фарби, а й різьбленням, розмальовуванням тощо. І якби слову красити надати ще й значення “фарбувати”, то не знаю, як би міг сприйматися вислів не місце красить людину, а людина місце. Наша мова зажди конкретніше називає речі, ніж, скажімо, англійська чи російська. І слово краска в українській мові насамперед має значення “рум’янець“: Непокірна краска залила об- ^ У слові “цеп”, якби воно було українське, голосний е в закритому складі мав би перейти в і (як у словах піч — печі, попіл — попелу) і вийшов би ціп. А це вже інший предмет. Та й слово це утворене від російського дієслова цеплять, ав нас чіпляти, зчіплювати. Тепер виходить чіп (споріднене з ним слово щепа), а це знову не ланцюг. У словах потім і потому відбулося таке саме закономірне в українській мові чергування голосних о6 і, як і в словах стіл — стола, кінь — коня. Отже, нема в нашій мові слова “потом” у цьому значенні, хіба що в орудному відмінку однини таку форму має іменник піт: То цебто я мушу віддати те, що кров’ю та потом увесь вік здобував? (М. Кропивницький). Чи, може, відмовитися нам від цього чергування голосних заради… Не знаю, заради чого. Слово “кожа”, кажуть етимологи, походить від слова коза, мовляв, шкура з кози. Очевидно, українці більше полюбляли шкапову, телячу та овечу шкури, ніж козячу, тому уникали й уникають слова “кожа“ як такого, що не виражає суті предмета. А слово подушка так само походить від “под ушка” (по-нашому було б під вуха), як і Вор6 скла від мовленого одним із царів словосполучення “вор скла”. Насправді, це слово утворене від кореня дух як назва надутої речі й має наголос, як це зафіксував письменник Б. Грінченко в Словарі української мови, на першому складі: подушка. Так, мову творить народ, але відбирають ті розсипані перли і відсівають полову одиниці, насамперед письменники. І ви не знайдете жодного із названих вище слів-зозуленят у Т. Шевченка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, М. Рильського, О. Гончара, Є. Гуцала, Р. Іваничука і багатьох інших відомих письменників. Хіба що випадково трапиться щось таке. А професори-лінгвісти йдуть слідами наших славних письменників і в мовних питаннях посилаються саме на них як на найвищі мовні авторитети. Прислухаймося до одного з цих письменників, до М. Рильського: Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде. А наша мова “вперто, невпинно і невідворотно витісняється з усіх сфер життя” тому, що керують нашою державою, контролюють засоби масової інформації в ній поки що переважно ті, кого на вимогу їхніх батьків у дитинстві звільняли від вивчення української мови і хто звик дивитися на українців як на аборигенів, що повинні пристосовуватися до них, слугувати їм. му, щоб дати “зелене світло” суржику. Необхідно, аби людина народжувалася, жила в рідному мовному середовищі. Якщо це держава Україна, то українська мова має бути мовою навчання, роботи, радіо і телебачення, реклами. А в нас уже дійшло до того, що не одна сотня депутатів Верховної Ради (не можу сказати — народних) навіть під час виконання службових обов’язків не послуговується державною мовою. Ось проти чого треба боротися, пане Василю! А ви за те, щоб узаконити суржик, яким спілкується переважна більшість народних слуг. “Мова народу — це найбільший національний скарб, і ми всі маємо його оберігати, в тому числі й авторитетними державними заходами”, — наголошував незабутній Олесь Гончар. Маємо прислухатися до його думки.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин