20-ліття Незалежності · “Ми, українці, маючи такий великий шанс радикально змінити напрямок розвитку України, ним не скористалися ”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ЯЯррооссллаавв ККЕЕННДДЗЗЬЬООРР::
Слово Просвіти, №30 за 2011 рік
Народний депутат України Ярослав КЕНДЗЬОР, якому 12 липня виповнилося 70 ро& ків, один із ветеранів національно&демократичних сил. Ще юнаком, студентом брав участь у правозахисному русі, підпільній роботі проти комуністичного режиму, за неза& лежну Українську державу. Він один із фундаторів Народного руху України, депутат парламенту всіх шести скликань. Роздуми політика можуть комусь подобатися, комусь — ні, але це свідчення безпосереднього учасника визначних подій останнього 20&річчя.
МЕНТАЛЬНІСТЬ І РОЗБРАТ — Ярославе Михайловичу, знаючи Вас як принципового, безкомпромісного політичного і громадського діяча, сподіваюся, Ви не уникнете обговорення не& однозначних, гострих моментів нашої новітньої історії. Ми не мо& жемо переписати історію, але дати оцінку тим подіям можемо і повинні. Тож почнімо. Грудень 1991 року, Всеукраїнський ре& ферендум на підтвердження не& залежності Української держави. Водночас і перші президентські вибори, які фактично започатко& вували формування влади цієї нової держави… — І через рік, і через десять, і сьогодні, згадуючи 1 грудня, думаю про те, що ми, українці, маючи такий великий шанс радикально змінити напрямок розвитку України, ним не скористалися. Ми законсервували українські проблеми, забравши їх із Радянської України, Радянського Союзу. Необхідно було вирішити дві проблеми, безпосередньо пов’язані між собою. Перша — підтвердити Акт проголошення незалежності, я б назвав його актом відновлення незалежності: понад 90 відсотків людей сказали “Так!” незалежності. Але другий крок ми мали зробити вже на рівні незалежної держави — обрати українську владу. Люди мали дуже чіткий вибір. Переплутати кандидатів на пост президента було неможливо. Один — колишній ідеолог Компартії України, людина, яка разом зі своєю партією мечем і вогнем випалювала саму ідею незалежності України. Другий кандидат — людина, яка своїм життям, діяльністю засвідчила цілковиту відданість ідеї незалежності. Це В’ячеслав Чорновіл, який за ідею відсидів у мордовських тюрмах і таборах 15 років. Здавалося б, що обрати президентом треба саме його, але главою держави став Кравчук. Чому програв Чорновіл? На мій погляд, є кілька причин. Перша — президентські вибори відбулися в період, коли хоч і розвалився Радянський Союз, але ще зберігалася партійно-радянська система, номенклатура. І, маючи такі колосальні важелі впливу на виборців, ця система працювала на свого кандидата. Друга причина — шалений вплив пропаганди комуністичної системи, яка велася до приходу у Верховну Раду колишніх політв’язнів, дисидентів Чорновола, братів Горинів, Лук’яненка, Олеся Шевченка та інших. Багато виборців, особливо на півдні і сході України, були просто нашпиговані ідеологемами, що то вороги народу, радянської влади, і ці виборці просто боялися голосувати за Чорновола. Третя причина — в самих демократичних силах: на президентські вибори з середовища Народної Ради пішли кілька кандидатів. Крім Чорновола, усі вони сумарно набрали близько 6 відсотків голосів, Чорновіл — понад 24. Не стверджую, що була б гарантія виграшу виборів, але якби із середовища демократів балотувався єдиний кандидат, суспільство зрозуміло б, що є значна політична сила, єв ній люди, відповідальні за долю України, які не граються у вибори, а зробили ставку на єдиного кандидата. — Люди побачили б, що в де& мократів існує єдність дій. — Так, і це дуже важливо психологічно. І навіть після перемоги Кравчука влада б зобов’язана була дослухатися до демократичних сил. — Детальніше про останню причину — відсутність єдності в демократичному таборі. — Я свідок того, як зруйнувалася ідея висунення єдиного кандидата від Народної Ради, тобто В’ячеслава Чорновола. Це була осінь 1991 року, Чорновіл після чергового інфаркту лікувався у санаторії в Брюховичах. Я відвідав його, ми багато розмовляли. Невдовзі приїхав Михайло Горинь і повідомив, що перша ідея висунення єдиного кандидата, на думку багатьох членів Народної Ради, була помилковою, а відтак рішення йти на вибори прийняли Лук’яненко, Юхновський. Звичайно, В’ячеслава стурбувала така інформація. Чорновіл, як завжди, дуже запальний у таких суперечках, говорив, що все це звичайнісіньке нерозуміння, бажання погратися в президента, і ми тим самими віддаємо перевагу на виборах кандидату від номенклатури Кравчуку.
НА КАБІНЕТАХ ЗМІНИЛИ ТАБЛИЧКИ — І ось починається будів& ництво молодої держави, фор& мування її влади. Дуже неод& нозначне питання — наскільки реально переможець прези& дентських виборів Кравчук і на& ціонально&демократичні сили могли піти на співпрацю у цьому формуванні влади, розбудові держави. Існують різні, часом протилежні думки. — Кравчук, працюючи до того секретарем ЦК Компартії з ідеології, був настільки пов’язаний із тією партійно-радянською номенклатурою, що не міг не формувати владу саме з неї. І, за винятком західних областей, практично в кожній області України колишній перший секретар обкому компартії став представником президента в області, тобто главою обласної влади. У районах керівниками теж стали переважно колишні партійнорадянські функціонери. Вони просто змінили таблички на дверях своїх кабінетів. Збереження цієї номенклатури заморозило, законсервувало розвиток України. Не йшлося про справжні економічні реформи, не було ідеологічних зрушень у бік розбудови національної держави. Сам Леонід Макарович великою мірою грав роль такого собі просвітленого українського президента, який враз довідався, що був Голодомор в Україні, репресії, що це робила Комуністична партія… За таких умов зацементували ситуацію, яка триває й нині. І що бачимо сьогодні, хто олігархи? Колишній криміналітет і партійно-комсомольська номенклатура. — Отже, співпраця нової вла& ди і демократів не склалася. Може, з вини останніх, насам& перед Народного руху? — Я досі чую цю тезу про вину лідера Руху Чорновола, що він, мовляв, відмовився від пропозиції Кравчука, який начебто хотів обпертися на таку потужну силу, як Народний рух. Я свідок того, як усе відбулося насправді. Чорновіл, попри його романтизм, був достатньо серйозним прагматиком. Він розмовляв з Павличком, Драчем, які були прихильниками співпраці з Кравчуком, уже вважаючи його національним лідером. На це Чорновіл сказав: “Гаразд, але ж співпраця має бути обопільною. Щоб це не була гра в одні ворота, де ми маємо просто схвалювати все, що робить Леонід Макарович. Зробімо кадрові подання президентові, і це буде тестом на щирість його намірів про співпрацю”. Чорновіл запропонував підготувати по областях і районах список кандидатів у місцеву владу, сказав, що ми не будемо провокативно пропонувати людей дуже радикальних. Підшукаємо національно зорієнтованих, таких собі технократів, яких не повинні там, на місцях, не сприймати. Вони просто мали б працювати на розвиток економіки, що виходило на перший план. І ось такий список через структури Народного руху підготовлено і подано президентові. Результат? Практично нікого з цього списку Кравчук у місцеву владу не залучив, виняток становили лише західні області. “Ось вам і результат”, — сказав Чорновіл Павличкові, Драчеві, іншим представникам демократії. Чорновіл ідалі енергійно опонував Кравчукові, бо знав зокрема про його поведінку під час путчу ГКЧП.
СКІЛЬКИ КОШТУЮТЬ ІДЕЇ? — Отож почалося коротке президентство Кравчука, якого, до речі, “здала” його ж номен& клатура, потім сірі роки прези& дентства Кучми. Ми підходимо до ще однієї болючої точки на& шої новітньої історії — розколу Народного руху України, а це символ розколів і розбрату в на&
ціонально&демократичних си& лах загалом. Формально це вес& на 1999 року, але ж нищення де& мократії починалося раніше, продовжувалося й опісля? — Це закарбувалося мені в душу і серце, бо я був в епіцентрі тих подій, і тяжко говорити про розкол Руху. Якщо ми простежимо діяльність Народного руху України від його заснування 8—9 вересня 1989 року до березня 1999 року, то побачимо кільканадцять спроб його знищення. Влада не могла спокійно спостерігати, як діє Народний рух. Перша спроба розколу Руху 1992 року не вдалася — дуже монолітним і могутнім він був. Подальші спроби не дали результату. 1997 року я як автор телепрограми на Львівському телебаченні “Політичні етюди” вирішив провести журналістське розслідування і відповісти на запитання: чому практично всі національно-демократичні партії, громадські організації пройшли через етапи дискредитації, розколів, скандалів? І перша політична партія УРП, потім Рух, Демократична партія. Довго просив, умовляв взяти участь у своїй програмі Леоніда Макаровича Кравчука, який тоді був депутатом Верховної Ради. Просив відповісти на одне запитання: “Що робило Політбюро ЦК Компартії, особисто Щербицький, Ви як ідеологічний секретар ЦК, коли у вересні 1989 року утворювався Народний рух України?” І Кравчук сказав дослівно таке (а у мене зберігається цей запис його інтерв’ю): “Ми дуже часто збиралися на Політбюро ще до установчого з’їзду Руху, обговорювали, що робити, щоб не допустити створення такої, по суті, антикомуністичної організації. Багато працювали з ініціаторами — Поповичем, Драчем, Павличком, Яворівським. Але нам не вдалося переконати їх, що така організація буде ворожою для України”. І тоді Політбюро дало завдання різним структурам, насамперед партійним, переконувати суспільство втому, що Рух шкодитиме Україні. На Сході він мав декларуватися як бандерівська, екстремістська організація, на заході трішки м’якше. Через науковців також мала відбуватися інтелектуальна атака дискредитації Руху. І найцікавіше: Комітетові державної безпеки було дано завдання врощувати свою агентуру в середовище активістів Народного руху, вербувати з них агентуру для співпраці, щоб ізсередини дискредитувати, розвалювати цю політичну силу. КДБ своє завдання виконав блискуче. Керівником Секретаріату руху став кадровий працівник КДБ Бурлаков. І коли 1992 року, при спробі першого розколу Руху, місія Бурлакова чітко проявилася, він повернувся у свою рідну організацію на генеральську посаду. На місцях ми теж мали такі самі біди. — Розколу Руху передували парламентські вибори 1998 року. — Напередодні цих виборів Чорновіл докладав величезних зусиль, аби сформувати в парламенті державницьку більшість. У мене є унікальні кадри, коли я звів тут, у Верховній Раді, В’ячеслава Чорновола, Славу Стецько і Віктора Пинзеника. Ідея Чорновола полягала у створенні доволі широкої коаліції, від правого сектора, націоналістів, і до нової партії — ПРП, у якій було чимало державників. На жаль, нічого з цього не вийшло. І Рух пішов на вибори самостійно. За їхніми результатами Рух привів у парламент аж 48 депутатів, це була друга фракція після комуністів. Цим успіхом Рух значною мірою завдячував величезному авторитетові Чорновола в Україні. І ось у лютому 1999 року більшість фракції Руху оголошує про недовіру своєму голові й лідеру партії Чорноволу. Як він витримував напругу тих днів, адже проти нього пішли найближчі соратники?! Вони іноді доводили Чорновола до відчаю. Мені, безпосередньому свідку тих подій, запам’яталася його фраза, коли після бурхливої полеміки В’ячеслав зробив паузу і тихо сказав: “Шановні колеги, за що ви мене так зневажаєте? У мордовських тюрмах і таборах наглядачі не дозволяли собі так мене ображати”. — Але ж опоненти Чорновола задекларували тоді оновлення Руху? — Рухівське гасло “Потрібні зміни!” було використано фарисейськи. До чого зводилися ці зміни? Один із аргументів, який звучав на засіданнях Проводу Руху, був такий: лідери інших фракцій парламенту ходять до Кучми і вирішують там питання ліцензій на газовий, нафтовий, інший бізнес, а Чорновіл, мовляв, соромиться йти вирішувати такі проблеми. В’ячеслав відповідав, що він ніколи не торгуватиме ідеями, ідеалами Народного руху, ідеалами України. Бо коли ми включимося в таку купівлю-продаж, від Руху не залишиться нічого. Так воно і сталося. — Отже, в основі конфлікту, розколу були прагматичні бізне& сові інтереси? — Наша рухівська молодь уже включилася в бізнес і хотіла певних преференцій від влади. Чорновіл на це не міг піти. — І це все оновлення, яке пропонували ініціатори розколу? — Нічого такого, що б мало підсилити Рух, я з тих претензій не виловив. Кожному хотілося мати плацдарм для свого бізнесу. Назву ще одну дуже важливу причину розколу. Почався 1999-й, рік президентських виборів. Чорновіл до останнього тримав інтригу, чи піде він на вибори. Ця інтрига висіла над Кучмою, який збирався на повторні вибори і дуже прагнув їх виграти. Чорновіл тверезо оцінював свої можливості, знав, що вже не набере колишніх 24 відсотки, але 10—15 набрати може. А це для президента і кандидата Кучми було дуже ризиковано — такий відплив голосів. І щоб усунути можливого суперника на виборах, стався розкол партії і трагедія — загибель Чорновола.
ЯК ПЕРЕСТУПИТИ БАРИКАДУ? — Не набагато краща доля спіткала й іншу частину розко& лотого Руху. Ми підійшли до 2002 року, коли обидві частини колишнього Руху мусили йти на
Ярослав Кендзьор у Дрогобичі, біля пам’ятника В’ячеславу Чорноволу
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
