Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З роси й води! · “Українські письменники завжди були в ролі громадських діячів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

ПИСЬМЕННИК НА ТЛІ НЕСАМОВИТОЇ ДОБИ

Слово Просвіти, №30 за 2011 рік

— Михайле Федотовичу, сьогодні ми публікуємо фрагмент із Вашого нового твору. Ви створили цілу бібліотечку біографічних романів про людей мистецтва і літератури. Очевидно, що для цього треба добре вивчити не лише життєпис, творчий шлях того чи того митця, а й відчути особливу метафізику його характеру, містику його душевної організації, зануритись і відчути всіма фібрами душі той час… — Це, мабуть, добре знають автори біографічних творів: коли довго працюєш над матеріалом, у тебе неодмінно складаються справді особливі стосунки з героєм — мовби з достоту живою особою. Так було в мене під час роботи над романами про Марію Башкирцеву, Тодося Осьмачку, Олексу Влизька й Никифора Дровняка. То справді якась містика, бо ті, хто жив давно й далеко, незримо присутні біля тебе, впливають на тебе — ти не тільки починаєш дивитися на світ їхніми очима, а й говориш їхніми словами, наводиш їхні аргументи. Із живими легше — коли я писав книжки про Рафаеля Багаутдінова, Володимира Берсенєва чи Євгенію Пастернак, це було нормальне людське спілкування, “оркестроване” моєю адорацією до них (її присутність неодмінна, бо інакше твір про них просто не матиме доброї енергетики). У стосунках із живими персонажами все можна витлумачити суто матеріалістичними аргументами. П’ять років життя забрала праця над романом про Михайла Коцюбинського, його оточення і його час. І знову повторилося: майже на все довкола Коцюбинського я дивлюся його очима, міряю його аршином. І мені дуже важко, ба навіть трохи ніяково там, де мені доводиться виступити його суддею, де треба не погодитися з думками Коцюбинського… — Очевидно, право на це дає Вам творчий замисел, концепція твору… — Цікава еволюція задуму твору, бо попервах це мав бути, сказати б, абсолютно безпретензійний біографічний роман (од дня народження до дня смерті і т. ін.). Однак згодом мені видалося, що все це буде дуже нудно. Бо ж у зовні спокійному, малоподієвому житті Коцюбинського просто мало романічних епізодів (хіба що за винятком адюльтера з Аплаксіною). Мені видалося значно продуктивнішим написати про час Коцюбинського, про шляхи й випробування української людини тієї несамовитої доби. Здалося, що найкраще зробити твір суто “висповідальним” — хай це будуть монологи різних людей. Їхні псевдоспогади. За цим — великі художні можливості. Реальне, документально точне співіснує у творі поряд із вигаданим, але таким, яке тільки випадково не відбувалося. — Але й справи, на які Ви постійно відволікаєтеся, далеко не дрібні. Один конкурс імені П. Яцика, який розпочав друге десятиріччя, чого вартий! — Дехто мені вже казав: скільки б ти ще книжок написав, якби не віддався конкурсові імені Петра Яцика. Воно, звичайно, правда. Конкурсні клопоти забирають багато часу, енергії і навіть нервів, оскільки цей захід має чимало впливових ворогів, котрі докладають зусиль, щоб конкурс “закопати”. Он скільки для цього робить лише один Табачник. А інші табачники — їх ціла чорна рать… Українські письменники завжди були в ролі громадських діячів, на літературу їм лишалося мало сил. І сьогодні чи не кожен із нас у цій ролі. Тому нічого нарікати. Та й, зрештою, конкурс наш — це також творчість. Абияк його не витвориш… Спілкувалася Любов ГОЛОТА Життя навчило мене обережності й недовіри, цим двом ворогам безпосередньої радості. Михайло Коцюбинський …Тільки замолоду здається, що все на світі залежить од тебе, що тобі все посильно, що ти здатен переконати, що спонукаєш усіх глянути на все твоїми очима й побачити його таким, як бачиться тобі. І лише з літами приходить це прикре відкриття: хоч би що ти казав і хоч би що ти робив — нікого ні в чому не переконаєш; кожен думає, як йому заманеться і як йому подобається. Одному любо чорне бачити білим, другому — навпаки. А третьому приподобалося взагалі нічого не бачити й не чути. А четвертий перебуває в необхідності в усьому тобі заперечувати, думати наперекір і жити тобі навспак, бо він у такий спосіб почувається значущішим, самостверджується, і життя його буцімто набуває якогось поважного змісту. Особливо цікаво спостерігати такий театр людський тоді, коли це не стосується тебе. Коли не тебе шматують, не про тебе пліткують, не тебе зводять на вогнище моралі: ти розслаблено завмер у глядацькій залі, і зі сцени тебе, огорненого півтемрявою, навіть не видно. Ти можеш дозволити собі таку розкіш — геть виокремити себе з цієї вистави життя, полишивши за собою лише ролі спостерігача комічної суєти людей на кону і суворого судії їхніх діянь. Ти можеш навіть упевнити себе на думці, що саме так воно й належиться, однак у якийсь момент сполохана світлом півтемрява втікає з залу, ти стаєш беззахисним перед зверненими на тебе поглядами, а люди зі сцени раптом вказують пальцями, закликаючи всіх у залі звернути увагу на тебе, почути твої таємниці. І коли вони починають про те говорити, кожен додає щось од себе, подеколи таку нісенітницю, що в неї, здається, ніхто в світі не може повірити. Але ж — вірять, бо хочеться втоптати в багнюку того, в кого ще вчора було бездоганне реноме. Людям чомусь хочеться бачити інших гіршими за себе… Ми з Шурочкою були надто безпечні — не хотіли думати про те, що все потаємне все одно стає явним. Хоч як ми остерігалися, одного дня Віра заявилася до Шурочки додому, де зачитала її матері й Зіні Шуроччиного листа. Заадресованого мені. Я й без Шуроччиної розповіді легко уявляю розгнівану Віру в чужому домі. Якщо вже вона спалахнула, то заспокоїтись їй важко. Віра не тільки скаржилася їм на Шурочку, прохала на неї вплинути, а й погрожувала, що боротиметься за збереження сім’ї всіма засобами. У неї навіть вихопилася фраза про те, що не зупиниться й перед убивством. Віра застерегла їх, що покладає на них відповідальність за Шурочку, з якою вона не буде зустрічатися й говорити, бо Шурочка різко їй відповіла на її записку, в якій Віра вимагала від неї пояснень про анонімний лист. Віра написала Шурочці так: “Мною одержано анонімного листа про Вас відносно Михайла Михайловича. Звичайно, анонім — гидота, але кому охота бути об’єктом паскудних розмов як у бюро, так і в місті?” Я застерігав Шурочку: якщо Віра тобі щось напише — нічого не Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ знаний не тільки як незмінний виконавчий директор Ліги українських меценатів, голова координаційної ради Міжна& родного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Він передовсім ві& домий своєю літературною творчістю. Романіст, критик, літературозна& вець, публіцист, автор понад трьох десятків різножанрових книжок. Лауре& ат Національної премії імені Тараса Шевченка, а також лауреат дванадцяти літературних премій (ім. Лесі Українки, ім. Олени Пчілки, ім. О. Білецького, ім. І. Багряного, ім. В. Симоненка, ім. М. Коцюбинського, ім. Братів Лепких, “Звук павутинки” ім. В. Близнеця та інші). Його творчість — це безперерв& ний пошук маловідомих чи й невідомих постатей української культури, зна& чимість і величина яких ще донедавна були у мороці забуття. Його чіпкий, вдумливий, по&сучасному осмислений погляд не оминає й наших відомих і успішних співвітчизників, нині сущих. Тож повертаючи пам’ять минулого, він дивиться і в майбутнє. Нині своє 65&річчя письменник зустрічає завершенням роману про Ми& хайла Коцюбинського та його сучасників. Уривок з нового твору публікуємо після інтерв’ю.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин