З блокнота письменника · “Ніяк не виходить у людей любити українську справу до глибини кишені”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
ПОРТРЕТ З ІНТЕРМЕЦЦО Уривок з роману Михайла Слабошпицького
Слово Просвіти, №30 за 2011 рік
Це був порятунок. Утекти від збридженої повсякденної ролі, від притишених перешептів у бюро, які викликали в моїй душі почуття липкої тривоги, від сумного сірого щодення. Опинитися десь там, посеред польових просторів, під високим чистим небом. Не чути навіть людських голосів, не бачити газет. Тільки так можна трохи відпружити душу й заспокоїти серце. Особливо спокушало те, що Чикаленко не збирався в Кононівці опікуватися мною; отже, там ніхто не нависатиме мені над душею. Я там буду сам. Самотній. Самотність може стати мені щонайпершими ліками. Те, чого не витримують і від чого втікають інші, для мене може бути фортецею душі. Плив уночі пароплавом до Києва і мені зовсім не спалося. Тому цілий день був змучений і пересувався мов сомнамбула. Євген Харлампович щось розповідав про свої клопоти з “Радою”, скаржився на пасивність громади, яка вельми неохоча пожертвувати на газету гріш, ніяк не виходить у людей любити українську справу до глибини кишені, охочіше люблять лише до глибини душі. Чикаленко постійно сушить собі голову, де взяти грошей, щоб покрити щорічний дефіцит “Ради”. Це ж не якась дещиця — понад двадцять тисяч рублів! Зрозпачений і навіть сам збентежений своїми докірливими словами на адресу нашої анархічної нації (кожен чує тільки себе, дбає тільки про себе, а українська справа — то лиш високі ритуальні слова!), сумно твердить: як уже зовсім не стане грошей на газету, то закриє її і геть зникне з українських обріїв. Візьме, наприклад, і поміняє одну літеру в прізвищі Чикаленко. Був Чикаленко, а стане Чикалеско. І вже новоспеченому румунові не буде ніякого діла до українських клопотів. Дивлячись на Євгена Харламповича й п’яте через десяте слухаючи його, я подумав: справді ж, як важко бути українцем! Французи, британці, шведи, німці, іспанці, данці, голландці можуть дякувати долі, що вони народилися не українцями. Що вони не знають усіх наших бід. Навіть у страшному сні їм не присниться те, що не звучить їхня мова. Українець — то як тяжка хвороба, що вимучує людину й отруює все її життя. Вони навіть не можуть підозрювати, що писання книжок — це своєрідна форма філантропії. І що на ті книжки, як мовиться, вдень із вогнем треба шукати читачів, бо їх робить неприступними для читачів мова. Простолюддю нашому вона почасти незрозуміла, бо — “панська”, а панству нашому незрозуміла й неприємна, бо “мужича”. От і Чикаленко б’ється зі своєю “Радою”. Спершу орієнтувався на селян, а селяни не приймають газету, бо в ній пишеться не по-їхньому, а “дуже по-грамотному”, то хай пани її і читають. А де ж тих панів українських бодай кілька тисяч набрати? Тільки доскочить хоч якихось статків, то відразу ж змосковлюється, щоб показати: мовляв, я не від плуга, я “кровей почти благородных”. Все по-московському та по-французькому глаголять. Тому вкраїнські видання постійно на ладан дишуть. Добре, що є Галичина з її газетами і журналами. Хоч мова там і покалічена полонізмами й германізмами, та все ж українська. І всі наддніпрянці та слобожанці мають де друкувати свої твори — у Галичині і для них вистачає видань. Нечуй-Левицький та Грінченко багато пороху витратили на боротьбу з засиллям галицизмів та з тамтешнім правописом, який просочується й у “Раду”, шпетять за це Чикаленка й усю редакцію, а їм важко знайти золоту середину, щоб догодити всім. Ми приїхали в Кононівку надвечір. Нас зустріли запахи літнього поля й старі високі дерева геть запущеного парку побіля маєтку. Над деревами — зграї крикливого гайвороння. Чикаленко сказав, що сім’я його за кордоном. Але, здається, там лише сині донька навчаються в університетах, а дружина, якої я ніколи не бачив, постійно живе в іншому маєтку в Перешорах. Щось там, як мені натякали в редакції “Ради”, у Євгена Харламповича з нею розладналося. Але я не дуже того дослухався. В кожній родині є свої проблеми, і сторонньому не можна туди лізти. Я б цим охочим попискувати про чужі родини й тамтешні конфлікти порадив би розібратися зі своїми ближніми й дати собі раду в стосунках із ними. Бо, як кажуть, чуже бачимо аж під лісом, а свого не бачимо під носом. Вже зранку я зауважив: тут багато сонця і свіже тепле повітря. Аж легені воно лоскоче. Дихай — і дихати хочеться. І безлюдні поля надовкруж. Є де відпочити втомленому поглядові. Після сніданку Євген Харлампович показує мені господарство, аж занадто докладно розповідає, що й де. Таких господарів справді мало. По всій Росії читають його “Розмови про сільське господарство”. Його за це навіть медалями нагороджено. Спеціалісти добре знають, що таке “чорний пар”, який культивує Чикаленко. Все це дуже цікаво, але я був надто вимучений для довгих розмов. Я міг би слідом за Євгеном Харламповичем повторити його фразу: “День біжу, три лежу”. Коли він водив мене по маєтку, я тільки й думав, коли вже ці оглядини господарства закінчаться, бо здавалося, що мені ось-ось розколеться від болю голова. Очевидно, Чикаленко зрозумів мій стан, бо відпустив мене по обіді подрімати. А наступного дня він від’їхав до Києва. Довгожданна самотність узяла мене в свої обійми. Я вже навіть повірив у те, що в Кононівці живе спокій, і мріяв про зустріч із ним. Щоби допевнитися в тому, що я не помиляюся, повільно помандрував будинком.
Зазирав у кожен його запилений закуток. Полохав ліниві тіні за портьєрами. Усі речі з кімнатах сторожко приглядалися до мене. Вони берегли в собі голоси інших людей, погляди, дотики їхніх рук. Усі вони з інших життів і можуть багато про них розповісти. Але я для них прибулець хтозна-звідки, вони ще не звикли до мене. Стаю проти масивного темного люстра в похмурій оправі. З нього виринає блідолиций чорнобородий чоловік зі сполоханими очима. Взираючися в його лице, з подивом здогадуюся, що то — я. Вся ця подоба — моя оболонка. Кожен із нас уявляє себе трохи іншим, аніж він є. А тому, зустрівшися зі своєю парсуною, переживає легке розчарування. Мовби несподівана хмара змахнула вигинистим хвостом на чистому обрії. Нагадала про те, що вслід за радістю падає на людину смуток, що веселі барви світу можуть нараз потьмяніти, несучи передчування жорстоких драм життя.
* * * Чикаленко, як я уже встиг помітити, любить брати з собою псів на прохід у поля. Статечний чолов’яга раптом по-хлоп’яцьки закладає чотири пальці в рот і вибухає оглушливим свистом. І хоч би й де собаки були, вони зриваються з місця й прудко біжать на свист. Собаки то забігають далеко вперед і повертаються до Чикаленка, то залишаються десь позаду й кидаються йому навздогінці. А він ступає непоквапом — нехапливий у рухах, кремезний, смагляволиций, з хвацькими козацькими вусами, у солом’яному брилі трохи набакир. І з кожного жесту в ньому пізнається статечний господар, який уміє всьому дати раду, знає всьому ціну. Той, хто обома ногами стоїть на землі, а тому й зовсім не віриться, що в його душі живе високий ідеалізм. У Києві ми почасти забували, що він — поміщик. Людина землі. Зовсім інших, аніж у нас, відчуттів і думок. Поміщик — це той, хто з надією виглядає з неба дощові хмари. Хто знає, коли посіяти і коли скосити. Хто розімне в долонях колос, витрусить зернини, понюхає їх, спробує на зуб і скаже, який урожай вдався. Хоча доньки Ганна й Вікторія називають його степовою людиною (і для того є всі підстави, бо він, як ніхто, знає душу степу), все ж Євген Харлампович любить дерева. Всі посадки й сади в обох маєтках під його особистою опікою. Не довіряє їх нікому, сам клопочеться коло них, не розлучаючись із садовим ножем і пилкою. Розповідав, що після купівлі маєтку в Кононівці відразу ж насадив тут сад. Він уже піднявся й родить. Чоловік, який написав “П’яту розмову про сільське хазяйство: Сад”, на практиці потвердив правильність своїх теорій. Небагато людей знають цього Чикаленка. Щоб його побачити, треба побувати з ним тут, серед полів, у його звичній стихії. І тоді допевнюєшся, що він живе двома життями, розіп’ятий поміж двома світами. Дивак, що, маючи стільки ґрунтів, живе скромно, бо роздає гроші на українські справи. У Києві Євген Харлампович — видавець “Ради”. Дідич, що відбився від свого гурту. Біла ворона. Хронічно піднаглядний. Той, кому в Росії ніколи не буде спокою. Він це знає, але не відступається. Лише інколи, втомившися від переслідувань і роз-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
