Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Культура · “Коли суспільство вирує, бард ніколи не буде осторонь”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

«…ЯСНОВЕЛЬМОЖНІ ВОЛЯ Й МЕД…»

Слово Просвіти, №30 за 2011 рік

Богдан СМОЛЯК Добра лірика, як чинник внутрішнього, глибинного просвітництва, що оминає чуттєву недостатність і спрямована від живого єства до живого єства. І зайве говорити про її конкретну тематику, бо й сама вона є життям. Відомий поет-спілчанин і бард-піснетворець зі Львова Олесь Дяк задекларував свою поетичну конкретику так: “…ясновельможні воля й мед…” Минули, минають літа, а формула ця, від початку естетична, й досі не відпускає його. Хоча тепер вона може означати набагато більше — скажімо, доконечність доброї волі й дозрілого меду… Народившись українцем — відчувати, мислити, висловлюватися й чинити в суто рідному вимірі, він прагне завжди бути собою. Це вельми помітно. Родове в Олесевій поетичній долі, як і в піснярській, превалює, а набуте з літами, не знайшовши свого новочасного вияву, вкладається у згадану позачасову формулу “волі й меду”. Сьогодні підмічена критикою “бартка” його вдачі й світогляду припильновує насамперед самого поета, позаяк — пора сповняти давно обіцяне (“не бійся розбудити злого — щоб викликати на двобій”), краса в нього дедалі рішучіше стає правдою, яку, аби перевести у площину художності, не раз треба просто визнати: ще вчора з добрим раночком вітала — заснула кров у ріках сон-трави. Можна сказати, що цитована тут тринадцята Олесева збірка — “Роса первозданна” (2010) — нова талановита спроба естетизувати особисту сердечну втрату. (Їй передувала дванадцята — “Біла любов”, 2008). Тут нібито й не до слів про поетичну форму, але ж вона — така традиційно Олесева. Кілька рядків чи піврядків, здатних принаджувати долю й недолю, він обрав ще зо двадцять років тому, тепер же — мовби дихає ними. Беззастережно, — то й не застерігаю поета. Так, певно, мусить бути. Проте не втримаюся від нагадування про японські трирядкові хоку, які дають добрий приклад переведення поетового болю у сферу живої природи, таким чином стишуючи його. Олесь, поборюючи спокусу замикати муку тільки на собі, витворює нетрадиційні, уже в загальнолітературному плані, рядки з іменним — пам’яті безмежно талановитої поетеси, мисткині й науковця Рути Вітер — нагнітанням образу вітру (“…а може // бджілка вітру// забринить”, “…лиш спогадів // у серці // вітерець”, “у серці вітер // хвилі підіймає…”). І врешті: тримався вітер за повітря гілку і думав довго — в и т и (розбивка — моя) чи гніздо. А це вже, гадаю, поезія такої доброї волі, якій не закажемо жити й наснажувати до життя навіть за найтрагічніших життєвих обставин. Навіть тоді, коли меди стають полином.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин