Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ПРАПОР НАД КИЇВРАДОЮ
Слово Просвіти, №30 за 2011 рік
Вони щороку збираються 24 липня біля стін Київської міської ради. Ось уже двадцять перший рік. І відзначають своє і всеукраїнське свято — День національного прапора. Вони — це народні депутати першого демократичного (ХХІ&го) скли& кання Київради. Не всі, а лише члени демблоку і демократичного цен& тру. Із колишніх депутатів&комуністів з’являються одиниці. Але з кожним роком учасників і свідків тих бурхливих київських подій 1990—1994 рр. стає дедалі менше.
Микола ЦИМБАЛЮК
…Того дня, 24 липня 1990 року, дві події сколихнули весь Київ: загальний страйк працівників тролейбусних депо і підняття національного синьо-жовтого прапора над Київрадою. Понині достеменно невідома справжня причина страйку робітників, що зранку на якийсь час паралізував столицю. Офіційно — відмова керівництва чи то влади профінансувати операцію за кордоном синові одного із тролейбусників. “Протест” працівників депо відбувався одночасно із затяжною сесією Київради. У сесійній залі, на засіданнях постійних комісій, у президії міської ради тривала уперта, непоступлива боротьба депутатів-демократів і їхніх затятих противників — депутатів-комуністів. Це стосувалося будь-якого питання, що виносилося на розгляд сесії, то що вже казати щодо рішення “Про використання української національної символіки” . На той час кілька міських і обласних рад (Івано-Франківська, Львівська, Волинська, Рівненська, Тернопільська), де більшість була в руках національно-демократичних сил, уже ухвалили відповідні рішення і підняли синьо-жовті національні прапори. Останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння київських рухівців і депутатів-демократів, стало підняття прапора в Житомирі. У Житомирі, який зажив слави відсталого регіону і небезпідставно вважався комуністичним заповідником! Та й ухвалення 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Акту про державний суверенітет України стало до певної міри юридичною підставою, розв’язувало руки для ініціативи органів місцевого самоврядування. За всіх часів, у всі переломні моменти в історії, особливо — революційні ситуації в будь-якій країні, головну і вирішальну роль відігравали столиці. Тому зрозуміло, що тоді вся Україна дивилася на Київ. Не на Верховну Раду з її одіозним блоком “вічно вчорашніх” “239”, а — на Київраду. І вона своє слово сказала — на весь колишній Союз, що тріщав по всіх швах — від Прибалтики до Кавказу. Підготовча робота до прийняття відповідного рішення проводилася в двох постійних комісіях: з національних питань та контролю за впровадженням Закону “Про мови в Українській РСР” (голова Світлана Лі) і у справах політичних, громадських та релігійних організацій, засобів масової інформації та референдумів (співголови Володимир Конфедератенко і Микола Нестеренко). В останній особливо гостро точилася боротьба між демократами й комуністами. Було зрозуміло, що наполегливість одних і тупа непоступливість інших не дасть шансів на винесення і ухвалення питання на сесії. Тоді вирішено було перенести його на Президію Київради, де сили за кількістю голосів урівноважувалися. Однак ані 17 липня, ані в наступні дні після виснажливих і безрезультатних засідань Президія так і не дійшла згоди. Тим часом міськком Компартії України приймає рішення у жодному разі не допустити підняття українського національного прапора над Києвом. Настав вівторок 24 липня. На розгляді три питання, останнє
— про національну символіку. До обіду ухвалили два перші. Арнольд Григорович Назарчук, голова міськради, раптом оголошує, що він почувається зле. На його прохання викликають невідкладну медичну допомогу, і він залишає Київраду. Після перерви комуністів-депутатів як корова язиком злизала. Усі одинадцятеро комуністів, членів Президії, крім одного, ганебно втекли. Намагання знайти їх не увінчалися успіхом. Події розгорталися з шаленою швидкістю. У цей час у Святій Софії єпископ УАПЦ Володимир (Романюк) за участю о. Юрія Бойка освячують синьо-жовтий прапор, який було виготовлено іванофранківськими майстринями і доставлено в столицю. Після церемонії десятки тисяч представників із різних куточків України, а найбільше киян на руках винесли величезне полотнище — національний символ — на Хрещатик. Людське море (понад 50 тисяч люду) залило весь простір навколо міськради. Рух транспорту повністю перекрито. Тіснява була настільки велика, що люди забиралися на дахи зупинених тролейбусів, вилазили на стовпи контактної електромережі. У закритому дворі Київради скупчилися озброєні сили міліції й зокрема омоновців. А народу все прибувало. Треба було негайно приймати якесь рішення.
З РОСИ Й ВОДИ, ПАНЕ МИХАЙЛЕ!
10–11
УКРАЇНСЬКА ХВИЛЯ З АМЕРИКИ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
