Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Оригінал українською · переклад оновлюється

УКРАЇНСЬКИЙ ВИБІР

Слово Просвіти, №30 за 2011 рік

Закінчення. Початок у ч. 29 за 2011 р. — Освіта й наука безпосередньо пов’язані з інтеграційними процесами. Нині в Україні розвивається Болонський процес, але суспільство повинно прийти, як наголосив ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академік Л. В. Губерський в одному зі своїх виступів, до усвідомлення того, що Болонський процес — це передовсім суспільно-економічне явище, пов’язане з формуванням системи єдиних ринків у Євросоюзі — зокрема ринків праці, освіти і знань. Людиноцентризм повинен стати сутнісною рисою сучасного суспільства. Саме у центрі уваги має бути особистість, хоч би до якої нації вона належала та хоч би якою мовою говорила, у національній системі освіти забезпечить її толерантність і можливість бути сприйнятою іншими народами і державами, полегшить і пришвидшить інтеграцію у світовий освітянський контекст. Відкритість освітянської системи забезпечує відкритість держави. Адже провідні ВНЗ і України, і світу орієнтуються не лише на національного студента, а й на іноземного. Тому і система освіти повинна базуватися на загальносвітових тенденціях, засадах, які були б прийнятними для представників різних націй. Безперечно, національний аспект тут повинен домінувати, але настільки, щоб забезпечити діалог із іншими націями. Міждержавний діалог через освіту — це ж шлях до політичного та економічного співробітництва. Правда ж? — Так. Сучасна наука й освіта визначають процеси індустріалізації, ведуть до формування інформаційного суспільства. Тож вітчизняна наука й освіта повинні бути головним адресатом довгострокових капіталовкладень. Їх я називаю барометром морального самопочуття суспільства. Реформатор пруської шкільної системи Вільгельм Гумбольт стверджував, що вищі навчальні заклади — це не лише верхівка освітньої системи, а й вершина моральної культури нації. — Щодо Болонського процесу, то тут головним є не копіювання досвіду інших держав-учасниць, а формування національної моделі кредитно-модульної системи навчання. Ця система не повинна дублювати досвід тієї чи іншої країни, а використовувати базові положення, ті елементи, які прийнятні для національної системи, наповнювати її. Національні університети покликані виступати лідерами інноваційних проектів галузевого, регіонального, міжнародного масштабів. Саме вони першими повинні реалізовувати у ВНЗ принцип єдності навчання і наукових досліджень, тобто синтезувати вишівську науку та академічну. Для України Болонський процес — це зближення, а не уніфікація з вищою освітою в Європі. Спільні цінності у сфері освіти, науки, культури для громадян нової Європи мають бути за умови збереження національної специфіки. Результатом стане національний диплом і міжнародний диплом єдиного для Європи зразка, що повинен визнаватися працедавцями на європейському рівні. Очевидно, що запровадження нового додатку, який відповідає європейським вимогам і сприятиме вільному працевлаштуванню українських фахівців за кордоном, буде вагомим досягненням на шляху інтеграції України у світовий економічний простір. А головне — в європейський простір. — Поволі, здається, рухаємося в цьому напрямку, хоча… Та євроінтеграція набила таку оскому, що зуби зводить. Слів багато, а справ — мізер. Мене більше хвилює те, що посилюється внутрішній гуманітарний конфлікт, коли культурні традиції згасають, вони не затребувані, а головне, мало впливають на формування колективної культурної ідентичності. А це колосальний культурний ресурс, який нам украй важливий у цей критичний період розростання, поширення глобалізаційного космополітизму. Тому відсторонімося від політичних аспектів євроінтеграції, хоча із співчуттям слід дивитися на тих європейських лідерів, які очі виїли від споглядання політичних мук, із якими утверджуються (якщо утверджуються?) демократичні цінності в нашій державі, як зникає довіра народу до влади, як політичні партії та їхні лідери ніяк не можуть досягнути консенсусу щодо змісту національних інтересів, як корупція не лише гальмує економічний розвиток, а й руйнує і так слабку систему правопорядку та демократії. Про соціальну справедливість годі й говорити. Усе це до крайньої межі доводить суспільну мораль, розхитує моральні засади суспільства. То ми парламентсько-президентська республіка, то президентсько-парламентська, а вже на політичному видноколі замаячіла суто президентська форма правління і тепер, я здогадуюсь, кращі уми Адміністрації Президента України мудрують над розробкою демократичних механізмів ефективного використання винятково широких владних повноважень інституту президентства. Та я, як то кажуть, про своє. Про наш цивілізаційний вибір, про національну ідентичність, про те, чи справді, як проголошував Семюел Гантінґтон, конкуренція у світі вже перейшла на рівень зіткнення культур… Та куди нам зараз до цих конкурентних змагань на полі культури, коли ми не господарі у своєму домі. Наш культурно-інформаційний простір, вважай, окупований, а отже, не на власній культурі виробляються ціннісні орієнтації українського суспільства. Із таким мізерним національним культурно-комунікаційним потенціалом, яким оперують телей радіоканали, книжково-видавнича індустрія, про національні культурні індустрії годі й говорити, хіба можна сподіватися на формування повноцінного соціокультурного середовища? Якби ми були справді такі бідні та безпорадні… Та ні, маємо потужну інтелектуальну, культурно-мистецьку еліту (а які національні таланти розбіглися по світах у пошуках можливостей творчої реалізації!) і водночас маємо ганебно несприятливі умови в Україні, які знесилюють науковий пошук учених, творчий дух письменників, художників, кінематографістів, театральних діячів, музикантів… І хоч би як ми ставилися до прогностичних візій С. Гантінґтона, слід погодитися з ним, що належність до тієї чи іншої ідентичності визначатиме політику державу цьому глобалізованому світі. Звідси логічний висновок: національні еліти “приречені” бути своєрідними форпостами, які захищатимуть національні культури від асиміляційної корозії, що вже роз’їдає культурно-духовну оболонку нації. А тут ще своїх внутрішніх — політичних, економічних, соціогуманітарних — проблем море. Узяти хоча б таку, як взаємодія громадянського суспільства і влади. Як цього досягати, коли є очевидною несформованість громадянського суспільства, коли такий низький поріг довіри громадян до суспільних інститутів і, взагалі, народ настільки відсторонений від реальної влади, що мимоволі доводиться говорити про кризу легітимності влади в Україні. Складається враження, що нинішня влада своїми діями, передусім пориванням прибрати якнайбільше влади в одні “партійні руки”, сама посилює цю кризу до критичного стану. Якби влада усвідомлювала актуальну важливість соціогуманітарних факторів, хіба тривала б спекуляція на нагнітанні відмінностей в історичній ідентичності за віссю “захід-схід”, хіба правляча партія виходила б на люди з проектом Закону “Про мови в Україні”, розділ ІІ якого робить російську мову в Україні офіційною, тобто, по суті, їй надається статус державної? Не повинно далі тривати так, як ми це спостерігаємо на більшості комерційних телета радіоканалів, коли активно, як б сказав, цілеспрямовано впроваджується російсько-українська двомовність, яка насправді націлена на формування в суспільній свідомості домінанти російської мови в культурно-інформаційному просторі України. Усе це посилює і так величезну диспропорцію у структурі українського культурного та інформаційно-комунікаційного простору на користь Росії. До того ж публічне, часто демонстративне використання російської мови народними депутатами, державними чиновниками, бізнесовою та інтелектуальною елітою, не кажучи вже про так званих шоуменів та інших “творців” масової культури, формує в суспільних настроях проросійську орієнтацію, сприяє подальшій консервації російсько-політичного і мовно-культурного ареалу в Україні. А це якраз і відповідає позиції нинішньої влади Російської Федерації, яка розглядає культурно-інформаційний простір України, не кажучи вже про конфесійний, а тепер ще й освітній, як частину “Русского міра”. Ви думаєте, перефарбована в гуманітарні кольори ідея старця Філофея “Третього Риму” в нову імперську ідею “Русского міра” випадково так пропагандивно розгортається в Україні? І не випадково політично перефарбований не один уже раз “лис Микита” Дмитро Табачник у ранзі міністра освіти і науки на прийомі у Московського патріарха Кирила в Києві, як засвідчила преса, раптом зголосився втілювати в Україні цю шовіністичну програму “Русского міра”. Адже індустрія знань, до якої безпосередньо причетний, гадаю, з благословіння Московського Патріархату і кремлівської “двійки”, міністр освіти, дуже ефективно дестабілізує гуманітарну сферу нашої держави. Тож не випадково сьогодні, особливо в умовах нарощення влади в руках домінантної політичної сили — Партії регіонів, розмивання цілісності українського культурно-символічного простору набуває пришвидшених темпів. І це є, по суті, виконанням важливого для Росії соціального та політичного завдання — збереження російськомовного простору за межами Росії. Тому одним із головних завдань гуманітарної політики України має бути забезпечення суверенності українського культурно-інформаційного поля та формування загальнонаціональної громадянської ідентичності. Невже правляча еліта не усвідомлює, що саме державі належить провідна роль у розвитку соціогуманітарної сфери і що державна гуманітарна політика потребує не просто оздоровлення і модернізації, а й системної її реалізації? Правда, для цього треба передусім розробити стратегію гуманітарної політики, в основі якої має бути розвинуте громадянське суспільство, людиноцентрична соціальна політика, культурна і політична консолідація нації, формування “суспільства знань” і національно-громадянської ідентичності. Нинішня влада повсякчас декларує побудову громадянського суспільства на основі демократичних цінностей та формування нової якості життя. Що ж, гідна мета, але її не досягти, якщо не буде громадянської єдності та політичної консолідації українського суспільства, якщо не відбуватиметься інтеграції регіонів у єдиний український духовний, гуманітарний, політичний та економічний простір. То ж хіба треба знову й знову доводити, пояснювати, переконувати, що в цьому процесі інтеграції та консолідації надзвичайно важливу функцію виконує державна мова, що без культурної консолідації не буде досягнута і політична консолідація нації. Тому гуманітарна політика держави в наш час і в цих умовах активної глобалізації та планетарної інтеграції повинна відзначатися виразним національним змістом, а духовно-культурне збагачення людини і нації має усвідомлюватися як потужний ресурс гуманітарного розвитку українського суспільства. Ключовим консолідуючим елементом суспільної свідомості є національна ідентичність. Але як її формувати, коли ми не маємо в Україні єдиного інформаційно-комунікативного простору, а отже, — не маємо ні спільного культурно-символічного, ні науково-культурного простору. Як, якими засобами, якими інструментами впливу “поширювати серед різних соціальних, вікових, освітніх, культурних верств Українського народу ідею спільності історичної долі, переваг тісної співпраці Тема освіти, науки, інформаційного простору, церкви і їхня роль у збереженні й утвердженні на& ціональної ідентичності розглядаються у другій частині діалогу академіка НАН України, директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Миколи ЖУЛИНСЬКОГО і доктора філології Оксани СЛІПУШ& КО, який вони ведуть після виходу у світ книги Миколи Григоровича “Нація. Культура. Література”.

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин