З блокнота письменника · “Доля виводила його неушкодженим з лихих пригод, з найгибліших оказій”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
ЄЄввггеенн П ПААШ ШККО ОВВССЬЬККИ ИЙ Й.. Криниця для троянд
Слово Просвіти, №30 за 2012 рік
суботи, відбазарувавшись, нахиляла голову до плеча, “купила курочку, візьми-но цюкни, да, є для тебе дєвочка, серйозна, з квартіркою”; Валя мовчала, на зап’ястку її руки радістю що-кожної миті зблискувала, промінилась бронзоцвіть годинника; за срібноводдям згасало вогняне колесо, і слухом гітариста Сергій проти волі відзначав фальш ударника, а по дорозі на міст вона наступила на скошену будячину, ойкнула, застрибала на одній нозі і вискубнула колюх, відтак обросилася об спутану ожинником лободу; він нагнувся, губами зігрів сироти на мокрих колінах: подібного щастя не було в його пам’яті. Другого дня, пам’ятаючи кам’яний під виноградом будинок, де від магнієвого спалаху сукні заосеніло вікно, “не думай про мене погано”, Сергій в горідчику зрізав три гладіолуси, поправив на плечі гітару; сестра Валі, чорноока, в тісних джинсах, молодичка підбочилась однією рукою, “прийшла телеграма від неїного чоловіка: дитина хвора”, ще однаково за яворами в кінці провулку голубіла ріка, ще власкавлена любощами долоня гладила його кучері, від городу пахло картопляною в’яллю, ще не вигасли від білого жарку її очі, ще музиканти шукали павутинну тривогу в пісні, ще сорочка незаймано біліла скраю кострища і вона, схиляючи голову на груди, з волосся вичісувала пісок і рожевим деревієм заколювала зачіску; ще пам’ять тримала родимку при ліловій суничині соска, її легкий сміх, її летючий голос, коли, заплющена, стискувала кулачки і тремтіла кожною жилкою на шиї; сестра відмовилась дати адресу, і він вперше налякав хазяйку п’яним співом до півночі — за абрикосом у задушливій сутіні світив очима кіт: парубок тріснув його гітарою і вклався спати головою на бетонний поріг. Зранку хазяйка порахувала зрізи на гладіолусах, підмела щепки, похмелила хлопця доморобним вином, “моя племінниця така дєвочка, розпитувала за тебе, а що ж? — помру, відпишу вам хатину, тут і винце і співай, і спивайсь, скільки влізе”; тиждень Сергій не просихав, а суботнього ранку прийшла “така дєвочка” з чубатою куркою під пахвою, внесла з льоху графин вина, одним духом вихилила склянку, потягнулася й хитнула босоніжком на нову, куплену тіткою гітару, “забацай-но, щоб душа розвернулась”; звідтоді віднікувався від дармового питва, на роботі за прогули вписали в трудкнижку статтю — похмільний і злий побрів до кам’яного будинку, де чорноока сестра з голим до пояса чоловіком, в якому признав мугиракуватого рибалку, під повіткою вішали обмотаних марлею чебаків; замість панами на господареві був міліційський, насуплений на очі, картуз; під пахвами, коли він чіпляв рибу, сіріли басамуги від нігтів. Сергій заїкнувся за адресу і позадкував від набиченої постаті, “мириться з чоловіком, ясно, бройда”. На пляжі Сергій зазнайомився з виїзними фотографами, “а по райцентрах шастаєте?”, “кругом, крім заграниці і районів Далекої Півночі”, йому дали показухи, себто фарбовані аніліном портрети на показ, навчили зманювати замовників, “гроші зразу не берем, ось гляньте! тьху! та за місяць люди на корову відкладають! знайдете і на портрет”; автовокзал, сіре серце самотини штовхнуло його в тривожні вени асфальтових трас, і рожеві від безсмертника по курганах степи розкрилися навсібіч: за обочиною три грузини на ящику грали в наперсток, і в міру повний киянин, залишивши супутницю в “Жигулях”, віялом тицям п’ять червінців за програш, і огрядна в квітчастих спідницях циганка попросила двадцять копійок на молоко, за лікоть відвела його за газетний кіоск, “тобі півмісяця не фартить”, “ану, погадай-но”, “перша любов тебе зрадила, ця чекатиме, дай копійку”, Сергій дав монету, простодушно торопіючи від раптових пророцтв і чекаючи їх ще, і ще; жінка вискубнула на його грудях волосину, копійкою притиснула її до іконки, пробубніла щось, “дай гроші паперові, дай, не бійсь”, замотала іконку троячкою в кулаці, “шоб тобі дєньгі були! шоб вона тебе люпіла”, злегка тилом долоні плеснула хлопця по ширіньці, “і шоб нє забувала! і шоб тобі стояв”, дмухнула в руку і розчепірила пальці, “згорів на щастя трояк!”; у ресторані цибатий, в солом’яному брилі, дідок мацав орден на піджаку, “якісь вихватки робить, сто грам не наллє”, скубав за лікті випадкових відвідувачів, “сьогодні середа, не спиртний день, попросіть нехай принесе”, ішов на кухню, де офіціантки, міряючи сині панчохи, з солодким вереском відмахувалися від старого, “пачому ніззя? от гадіна!”, бив по стіні алюмінієвим ціпком з розкладачки і, стискаючи пожмаканий вогонь червінця, плакав перед адміністратором, “більше ста грам не подужу, нехай наллє… ну і мать вашу так!”; по городах чоловіки, вгрузаючи кирзаками в покопану землю, зносили гулюмасті мішки до кібців, а діти стягували картоплиння на купи гарбузів; по долині, відгородженій дамбою від русла, іржавіли сейнери, брухт козлового крана, обручі на пропахлих рибою діжках, а синява річки здавалось, витікла в небо; Сергієві не набридало спати по голостінних кімнатах відпочинку на автовокзалах, збивати носаки туфлів об ікла псоти біля ветхих вагончиків, де мешкали молоді сім’ї, на ходу з товарняка стрибати на перон станції Міллерово, якраз навпроти лінійного відділу міліції, і, розписуючись під протоколом, ждати, коли сержант знайде в аптечці зеленьку для обчесаного коліна; не обридало нехтувати собою й зустрічними, запанібратськи, з виставленими обома руками, виходити на середину дороги, їхати на попутках, їхати на рейсових, їхати на мотоциклах,
їхати на крейсероплечих “кразах”, їхати в найзабутішу безлюдь, на хутори і висілки, їхати, відбридаючи світом, туди, куди звечора уткнеться палець в карту; їхати й забувати гибель позавчорашніх лиць, злопригод, розмов, наслуханого вселюдського горища, мов трупний жах від вибуху, розкиданого вдалині від центрів; їхати вглиб непевності; їхати, нариватись, як не на дурного, то звихнутого, як не на вскаженілого з вилами, то на якогось райкомівського сікрітаря, котрий забирав документи й папку, і плямкав губами у гарбузяній каші, “хто пазволив тут лазити?! хто, питаю!”, їхати, брати з чужих рук чужі фотографії, запилюжені й вижовклі, буцім вічний листопад марноти, їхати, везти в сумці сотні найкращих, змарнованих митей, очей весільних, квітуючих весною щирості губ, чиїхось улюблених, найрідніших, найбажаніших, найдорожчих лиць, голівок, посмішок, так стрімко змарнілих літ! їхати і самому марніти з ними; їхати, щоб забувати ізнову бачити, мов поринати в непам’ять; їхати невідь куди й на скільки, невідомо до кого, їхати, куняти, їхати, та з усього набаченого впам’яталось, як одноразу сокіл-сапсан метнувсь самогубно, блиснув з обридної височини на автобус, та водій встиг вивернути й пригальмувати; птах ковзнув крилом по росяному лобовому склі, мов живосмерть махнула збезшабашнілою рукою, і пасажири гримнулись об шибки лобами. І вокзали, і греблі, і припнуті клопотами шиферні хвилі дахів гинули в мареві — одне чекання було постійним; Сергій, і без того нахрапистий, по людях втратив решту сорому, навчився від хвіртки гукати “хазяка! хазяїн!”, дивитись, чи не летить відв’язаний собачисько, ступати на золоте від вишневого падолисту подвір’я, між залапаних фотокарток в альбомах, в целофанових кульках вибирати найбільш чіткі знімки, бажано паспортні, і на прощання просити декілька вохристих троянд — вірив у зустріч і ждав, коли піднесе їй букет, загорнутий районною газетою. Зав’ялі квіти не викидав, а знайшовши затінену бузиною криницю на безлюдному селищі, залишав у повному відрі і вкотре думав, “невже, крім пусток, немає любові місця?”. Осінь дихала вокзальним смородом хлорки, а Валі не було скраю площі з безхрестою, обладнаною під будинок піонерів, церквою та школою на узгірку над річкою, не було в іржавій пилюці на пропахлому динями, бензином і кінським потом базарі, не було на окраїнних вулицях: там підсвинкуватий дядьора, заникавши на горищі змійовик, світив шкіряною, потертою матнею галіфе, злазив на подвір’я і догідливо озирав папку під пахвою в цибатої постаті, а над буряковими жмаками за гноєм роїлись оси і віяло самогонякою; там, долонею змівши з лавочки зелене кришиво для качок, бабця радісно божилась на чоловіка в шкірянці, “це ж вугля таки завезуть!”, там розгублена тітка защіпала ізсередини двері і виглядала з-за фіранки на стриженого заброду, боялась податків, там розлучена молодиця мила в тазику ноги, розгиналася й гріла посмішку об букетний вогонь, і доля виводила його неушкодженим з лихих пригод, з найгибліших оказій, так, ніби чекала, “нехай настільки повірить в свою береженість, що над прірвою самовпевнення забуде страх, знахабніє й згине”. До сверблячки нашпигані трояндами долоні студились квартою молока, груди піснею терпли, “ге-й, долиною, гей”, але не тішило, як спочатку привілля: хоч норцюй з голокамінного берега вглиб осінньої течії, хоч на палубі “Ракети” потягуй пиво, дивись, як пластається дим по воді, рибалки на кам’яних вимостках застібають повстяні куртки, а вітер від скель несе лавровий дух юшки й розпеченого каміння, і рве на колінах обгортку букета; хоч на дивані порожнього номера дотягуйсь до склянки, стеж за грою мошви за вікном і згадуй серпневу сутінь, музик, що пробували зіграти під чортовим колесом білий вальс; хоч спи як убитий. Якогось вечора в готелі Сергій стрів напарника, прозваного Аналгіном, колишнього жокея і “дипломатичного працівника” — у шістдесяті роки возив з Москви до Ростова два дипломати безрозмірних шкарпеток, по червінцю за пару — колишнього таксиста і санітара в психіатричній лікарні; ящик сухого вина холов у заліпленій етикетками ванні, а приятель, сидячи на столі, шматував жирну тараню і облизував пальці, “оно повєстку привіз; ну, за здоров’я малоп’ющих”, Сергій голкою видлубав з пальця шип троянди, а холодна заграва іржавіла на капшуку павутини над горішньою шибкою, на військкоматівському клапті паперу і консервній бляшанці з недопалками, на залистаних, пампушкуватих журналах на підвіконні; приятель згриз корка на новій пляшці і пропаленою сигаретами шторою витер на вусах вино, що пішло йому носом, “ну як? крєсти дают луріки?”, це означало, “замовники дають фотографії на збільшення?”, Сергій дакнув і, цураючись своєї хмільної відвертості, одів свіжу сорочку й поплівся в багряний задимлений смерк над провулками: на обмілину річки з розсохлого мосту сіялось за машинами ледаче порохно, і прип’ятий линвою човен шарпався на стрімнину, і дрібна, налякана щукою, плотвичка грала на перекаті, а на чийомусь дворі мати з відра розкидала тирсу, батько втрамбовував її товкачкою, і пах живицею сосновий лапник, яким дівчатко обтикувало стіни шалаша на вечоринку; згодом поближчало зітхання гармошки і дзвін мідних брязкалець бубна, ватага з каністри пригостила Сергія схожим на молозиво домашнім пивом та й врізала польку, увернувши на нове подвір’я, “батько-мати просили і я прошу!”; ніч обзивалася тугим вжиканням молока в дійниці, розправляв крила Чумацький Шлях, “подамся додому, вечоринку згуляю; під ранок батько обмакогонить ручною машинкою, два роки все згоять”, тоді уперше зненавидів цей
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
