Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Є молодь, дорогий побратиме Іване, у жилах якої козацька кров, а не водиця!” · с. 12сторінка оригіналу ↗

СС ии нн УУкк рр аа її нн ии До 75;річчя з дня народження Івана Геля

Слово Просвіти, №30 за 2012 рік

Зиновій ГАЄЦЬКИЙ “Я — син України, і в своєму серці пронесу, як найсвятішу ношу, долю мого народу, його біль, тривоги і муки. Я жалію лише за одним, що мало, дуже мало зробив, щоб глибше і ширше порушити ці ідеї, винести їх у широкий світ України і голосом усього народу втілити у життя. І все ж я твердо вірю, що …ні тюремні ґрати, ні концтабори, навіть смерть неспроможні вбити цих ідей. Вони вічні, як вічний і нездоланний мій народ”. Так сказав Іван Гель 1972 року, перебуваючи в ув’язненні, і щирість цих слів стверджував упродовж усього життя. Цей незламний правозахисник провів у тюремних застінках, концтаборах понад 16 років життя та ще п’ять на засланні. КДБістська система пильно відстежувала, аби про таких людей знали якнайменше, адже “в СССР не було політв’язнів”. Та скупі відомості про шістдесятників, дисидентів проникали крізь застінки, їхні імена передавались із уст в уста, покривались серпанком таємничості й героїки. Повернувшись 1987 року з Комі АРСР до Львова після чергового ув’язнення, Іван Гель очолив Комітет Захисту Української Католицької Церкви. Час вимагав створення власного друкованого органу, який би консолідував боротьбу за повне визнання УГКЦ. Ним став журнал “Християнський голос”. У мене збереглося перше число цього журналу за 1988 рік з автографом: “Пану Гаєцькому з глибокою пошаною, редактор Іван Гель”. Пишу про це без зайвої скромності, бо для мене це надзвичайно важливо як пам’ять про Людину, про яку до цього мало знав і про яку хотілось знати якомога більше. Іван Андрійович народився у сусідньому з нашим Городоцькому районі 17 липня 1937 р., а його село Кліцько лише за три кілометри від Яструбків, недалеко від Щирця. І сьогодні у наших Лісневичах старші люди пам’ятають, як фірами їздили чи пішки йшли через Сердицю, Яструбки, Якимчичі й Кліцько до Комарна на ярмарок. Батько його впродовж багатьох років, аж до війни, очолював у селі товариства “Просвіта” і “Відродження”, а 1950-го був заарештований і засуджений на 20 років за співпрацю з ОУН. Шестирічним Іван пішов до школи, а в п’ятнадцять за відмову вступати до комсомолу був виключений з 10 класу Комарнівської школи. 1961 року за участь у відзначенні 100-ліття з дня смерті Т. Шевченка, покладання тернового вінка до пам’ятника і поїздку до Канева його вперше допитували в КДБ. У цей час І. Гель познайомився з М. Горинем, а той познайомив його з І. Світличним, І. Дзюбою, В. Симоненком. Відтоді постійно перебував під наглядом спецслужб. КДБ подбало, аби І. Гель не вступив на правничий факультет Львівського університету. Лише після служби в армії він стає студентом історичного факультету ЛДУ. З другого курсу переводиться на заочне відділення і працює слюсарем на заводі. 24 серпня 1965 року, студентом 6-го курсу, був заарештований і засуджений до 3-х років таборів суворого режиму. Перебуваючи в ув’язненні, він двічі звертається до Президії ВР на захист УГКЦ, а також протестує проти переслідування інтелігенції, зокрема Валентина Мороза. Після повернення з таборів Івану Гелю не дозволяють прописатись у Львові, він живе у Самборі, активно працюючи над самвидавом. У цей період видрукував і розповсюдив 11 книг, серед яких “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби, твори В. Мороза, М. Холодного… Виступив на похоронах Алли Горської. Така його діяльність була не до вподоби спецорганам, ів січні 1972 року Івана Геля заарештовують як небезпечного рецидивіста і засуджують до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Покарання відбував у Пермі, а заслання — в Комі АРСР. Протестуючи проти свавілля, переслідування інакомислячих, вимагаючи надання йому статусу політв’язня, Іван Гель у травні 1976 оголошує безстрокове голодування. Після 100 діб голодування (загалом у казематах він голодував понад 300 діб) Іван Андрійович так виснажився, що з камери наглядачі виводили його попід руки. Сьогодні видано, надруковано немало творів про боротьбу українців за своє визволення, свою державність і незалежність… Із забуття повернуто сотні, тисячі імен борців Визвольних змагань. Історична правда поступово займає належне місце в житті українців. Та ми пам’ятаємо ті часи, коли “не велено” було знати про це, тим більше — говорити, писати… Нас виховували патріоти-інтернаціоналісти на героїці чужих держав і країн, бо свої герої для нас були “ворогами народу”, а історія своєї країни підмінялася “Історією ВКПб”. Зрештою, і поняття “своя країна” не було, а натомість був великий і могутній Совєтський Союз і такий же великий і могутній совєтський народ. І коли вже здавалось, що все національне завмерло назавжди, у середовищі українців зароджується і піднімається нова могутня хвиля національного самоусвідомлення, хвиля національного пробудження. Згодом її поіменують рухом шістдесятників. Молоді люди — письменники, журналісти, художники, студенти стають на захист рідної мови, культури, традицій, історії, за відновлення української церкви. Україну вкрила мережа самвидавної літератури. Своєрідними каталізаторами тих процесів стали твори І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, В. Мороза “Серед снігів”, М. Холодного “Крик з могили”, збірка листів М. Гориня “Листи зза ґрат”, твори В. Симоненка, В. Стуса, Л. Костенко, І. Калинця… Цьому сприяв і самвидавський журнал “Український вісник”. І серед них гідне подиву і поваги місце займає твір І. Геля “Грані культури”. У творі гнівно викривається підступна, лукава політика комуністичної влади в Україні: суцільна русифікація, переслідування інакомислячих, пригнічення українства. У книжці аргументовано оцінюється рух дисидентства, шістдесятників, боротьба українців за свою державність, незалежність, за свою мову і культуру, доводиться потреба організовуватись на цю боротьбу…. Раїса Мороз (колишня дружина Валентина Мороза), грекиня з Маріупольщини, що переїхала до Канади, згадує: “1984 року до бібліотеки, де я працювала, з Великобританії надійшло нове видання — Степан Говерля “Грані культури”. Прізвище автора — псевдонім. Невідомий автор-в’язень радянських концтаборів, висвітлюючи національне питання в імперії на прикладі України, нарешті розставив усі крапки над “і”. Політику Москви щодо України назвав етноцидом, знекровленням української нації, намаганням перемішати й знищити її у всепоглинаючому імперському котлі, він підкреслював бажання усіх підкорених народів скинути колоніяльне ярмо…Тоді я заходилася переказувати її для України через “Голос Америки”. Задум твору виник як реакція на покаяння І. Дзюби після його сенсаційно розгромної книги “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Згадує Іван Гель: “Я голодував 100 діб, вимагаючи статусу політв’язня. Якось заходить кегебіст, приносить покаянну брошуру “Грані кристала” І. Дзюби та ще й знущається: “Ось, почитайте, Іване Андрійовичу, що пише Ваш соратник. Ви ж на нього молилися, тепер Ви гниєте в тюрмі, а він живе на волі. А могли б займати посаду десь на кафедрі, працювати вчителем…”. Брошура спонукала Івана Геля написати відповідь І. Дзюбі: “І так почав писати відповідь, не задумуючи довгу статтю. Але візьмусь за тему, а вона розростається в цілий розділ”. Що особливо вражає? По-перше, як таку велику річ можна було написати в умовах табору особливого режиму. Написати, не маючи жодних засобів, пригадуючи історичні події, імена, дати, філософські, соціальні і літературні течії, яких тут повне розмаїття; утримуючи в пам’яті написане, філософськи осмислити цілі пласти подій, не збиваючись і не повторюючись? Зрештою, як зберегти і переправити написане на волю? Іван Андрійович згадує: “Після 30 діб голодування у людини живе тільки дух, і якби людина не мала сили духу і внутрішньої сили волі, то голодування не витримала б, інакше настає смерть”. Виснаженого до межі І. Геля перевели в одиночну камеру, подалі від людських очей. Це мало свої переваги. Річ у тім, що наглядачі ходили у повстяних капцях, аби нечутно підкрастися до вічка камери і зненацька спіймати в’язня на чомусь забороненому. Але на шляху до одиночки треба було відчинити ще двоє металевих дверей, тож перш ніж наглядач зробить це і скаже своє звичне: “Ну що, Гель, ти ще не здох?”, в’язень устигав заховати написане. Писати треба було на трансформаторному папері, а “олівцем” слугував добре заточений об цементну долівку кінчик ложки. Літери треба було “писати-витискати” дрібно, весь час підточуючи “олівець”. Написане згорталось у тоненькі, Іван ГЕЛЬ (17.07.1937, с. Кліцько Городоцького району Львівської області — 16.03.2011, Львів) належить до когорти видатних борців з тоталітарним комуністичним режимом, за демократію, за незалежність Української держави. Шістдесятник, правозахисник, дисидент, політик, публіцист, релігійний діяч, один із засновників Української Гельсінської Спілки, колишній радянський політв’язень. Сьогодні, вшановуючи його світлу пам’ять, ми на прикладі життя Івана Геля говоримо про непроминущу потребу патріотичного чину, боротьби в ім’я України.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин