Столиця · “Руйнування історичного середовища та його спотворення — один із найдієвіших способів позбавлення народу його історичної пам’яті!” · с. 15сторінка оригіналу ↗
Сучасні герострати
Слово Просвіти, №30 за 2012 рік
Юрій СТАДНИЧЕНКО, пенсіонер, м. Київ Не встигли кияни захистити Пейзажну алею, як на Андріївському узвозі разом із трьома будинками, зведеними наприкінці 70-х років минулого століття, було зруйновано і один історичний. Обіцянкам руйнівників відновити його не йму віри, бо 24 квітня цього року телеканал ICTV повідомив, що суд визнав скоєне на Узвозі законним… Дивно, що, приділяючи стільки уваги Андріївському узвозу, громадськість столиці не згадує про проблеми вулиці Петра Конашевича-Сагайдачного (назви вулиць, бульварів, площ і т. ін. подаю у сучасному варіанті). Бурхливу реакцію викликало лише руйнування вишуканого будинку архітектора Миколи Казанського. Між тим, донедавна саме ця вулиця, єдина у Києві, зберігалася абсолютно такою ж, якою була сто й більше років тому. Та ось знесли двоповерховий будинок №17 і на його місці спорудили значно вищу від нього будівлю банку “Родовід”, чим закрили вид на Андріївську церкву. Знамениті кондитерські Балабухів, звідки ласощі відправлялися на імператорський стіл до Петербурга, оточили забігайлівками. Праворуч від входу до фунікулера з’явився готель “Рів’єра”, ліворуч — будинок під вивіскою “Astrum. Інвестиційний менеджмент”. А на розі вул. Сагайдачного та Володимирського узвозу — саме на тому місці, де був будинок М. Казанського, — будується хмарочос. Мистецтвознавці стверджують: якщо він матиме передбачену проектом кількість поверхів, то тим, хто дивитиметься на пам’ятник князю Володимиру, здаватиметься, що він встановлений на даху цього хмарочоса. Окрім будинку №17 на цій вулиці знесено ще не менше двох споруд. Багато будинків вкриті сітками — “осучаснюються”. За рік-два вулиця стане НЕВПІЗНАННОЮ! На Поштовій площі, колись одній із найпривабливіших у місті, біля одного пам’ятника техніки, млина Бродського, знесли другий — Дизельно-моторну станцію, побудовану за проектом відомого архітектора О. Вербицького, й звели величезний гранд-отель “Київ”. Днями на площі розпочали спорудження… естакади. Якийсь нувориш намагається захопити розташований на ще одній площі — Контрактовій — Гостиний двір, споруджений 1809 року за проектом архітектора Л. Руски і відреставрований у радянські часи за проектом архітектора Валентини Шевченко. І це коїться лише на одній вулиці та двох прилеглих до неї площах. Але те саме відбувається на всій території історичної частини Києва! На проблему спотворення історичного обличчя нашого міста, нищення його неповторної аури пропоную подивитися й з такого боку. 1982 року святкувалося 1500-річчя Києва. Подарувати киянам щось краще за новий музей “вождя світового пролетаріату” совецькі партайгеноссе й гадки не мали. Хоча посеред Хрещатика скульптура Леніна була домінуючою на монументі Жовтневої революції, а в кінці вулиці (на розі з бульваром Шевченка) Ілліч і досі “красується” на “особистому” пам’ятнику. “То чому ж, — міркували владоможці, — ніщо не нагадує про вождя на початку вулиці? Адже він має бути скрізь!” Для втілення епохальних задумів (чи то заду-рів) знесли готель “Європейський”, збудований 1951 року за проектом Олександра Беретті-молодшого, сина. Коли родина цих італійських за походженням архітекторів потрапила до Києва, то так закохалася у місто, що прожила у ньому до кінця своїх днів і залишила чималий спадок: за їхніми проектами збудовані головний корпус Київського університету, будівлю 1-ї київської гімназії (зараз — жовтий корпус того ж університету), будинок Київського дворянського губернського зібрання (цей будинок і сусідній знищили у 70-ті роки ХХ ст. й на звільненій території звели Будинок профспілок — еталон архітектурного жлобства), Інститут шляхетних дівчат (нині — Міжнародний центр культури та мистецтв) й чимало іншого. А ще три роки тому на одному з чотирьох одно-та двоповерхових будиночків, що розташувалися у кварталі бульвару Шевченка між вулицями М. Пирогова та М. Коцюбинського, висіла меморіальна дошка: “Садиба архітектора О. Беретті. Охороняється державою. Пошкодження карається законом.” Ані дошка, ані закон не врятували: замість того, аби садибу відреставрувати і відкрити в ній музей архітекторів Беретті, в уже незалежній Україні усі згадані будинки знесли, й зараз там завершується будівництво готельно-офісного центру. У 80-ті роки минулого століття на вул. Володимиро-Либідській знищили будинок, у якому народився і провів дитячі та юнацькі роки видатний художник Казимир Малевич, чий “Чорний квадрат” відомий у всьому світі, й звели житлову дев’ятиповерхівку. А в наш час біля театру ім. Лесі Українки з боку вул. Пушкінської знесли два будинки, в одному з яких упродовж шести років жив і працював видатний український письменник Іван Нечуй- Левицький, і спорудили натомість 4-поверхову забігайлівку під претензійною назвою “Дом Бергонье” (французький підприємець Огюст Бергоньє у ХІХ ст. звів ту будівлю, у якій з 1926 року працює театр ім. Лесі Українки). За совєцьких часів на Софійській площі зруйнували будинок у стилі українського бароко, автором проекту якого був архітектор С. Альошин, і на його місці збудували житловий шестиповерховий. А нині киян не інформують про те, що відбувається із накритим сіткою двоповерховим будинком, з балкона якого 22 січня 1918 року М. Грушевський зачитав ІV Універсал Центральної Ради, яким Україна проголошувалася незалежною державою. У 70-ті роки минулого століття на Європейській площі більшовики демонтували Будинок слов’янського хору (попри те, що саме у ньому 1919 року відбувся Установчий з’їзд комсомолу України), і за деякий час кияни та гості міста мали змогу милуватися “чарівною” спорудою готелю “Дніпро” й порівнювати її з будівлею навпроти — колишнім будинком Київського губернського купецького зібрання (архітектор В. Ніколаєв), а нині — Національною філармонією України. Три роки тому на вул. Червоноармійській знесли три історичні будинки, в одному з яких упродовж кількох років жив і працював видатний єврейський письмен-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
