«Просвіта» сьогодні · “І досі російська імперія не хоче відпустити нас зі своїх лещат”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Червоний терор на блакитних водах Дністра До 76-роковин трагедії масових розстрілів політичних в’язнів на Заході України
Слово Просвіти, №30 за 2017 рік
Нещодавно наше суспільство згадало скорботну дату — 76-ту річницю початку Другої світової війни в Європі. Але в ім’я пам’яті про жертви тієї війни не можна забувати ще один режим, котрий був учасником її розв’язання та здійснював злочини проти людства, ще гірші, ніж нацисти — радянський терор над політичними в’язнями в Західній Україні у червні-липні 1941 року.
Світлана МАСЛОВСЬКА, В. БАЛАНЕЦЬКИЙ (фото)
…Гортаю сторінки літопису Центру досліджень визвольного руху. Архівні фото наводять жах… Десятки, сотні політичних ув’язнених лежать на території тюрми, їх намагаються розпізнати рідні, котрі в розпачі, непритомніють і падають поміж розстріляних. А ось розкидані тіла молодих жінок і дівчат, далі — батьки витягують своїх синів із камер, куди енкаведисти вкинули гранату, перед тим, як утекти, бо на п’яти наступали німці… Після чергової фототрагедії читаю: “Окремо заслуговує на спомин Заліщицька трагедія, коли з тактичних міркувань було зруйновано залізничний міст через Дністер. З обох боків підійшли два ешелони по 7 вагонів із в’язнями (14 вагонів, кожен із 50—70 арештованими). НКВД вирішило проблему швидко: вагони облили пальним, заклали вибухівку і підірвали міст. Береги у Дністрі високі, стрімкі — ніхто не вижив…”. Нині важко сказати, чи справді ніхто не вижив, але очевидці були. І з боку Заліщиків, і з боку Кострижівки. Це вони впродовж багатьох років мовчали, лише на зорі нашої незалежності повідали про побачене страхіття. На превеликий жаль, і вони відійшли в інший світ. Та залишилася пам’ять — незнищенна ніяким режимом, яка житиме в нашій свідомості доти, доки гідно шануватимемо справжніх українців. У Заліщицькому районі своїх героїв тих часів вшановують ось уже впродовж 25 років, у нашому, Заставнівському, — вдруге. Торік, 5 липня, потужне зібрання відбулося з ініціативи районного об’єднання ВУТ “Просвіта” вперше на Буковині, у Кострижівці, на березі Дністра. Цьогоріч ми знову прийшли на те ж місце, де 25 років тому кострижівчанинпатріот Михайло Площанський разом зі своїми однодумцями-просвітянами встановили залізний хрест із терновим вінком —
на знак пам’яті про політв’язнів, які знайшли своє останнє місце спочинку у водах Дністра. Коли до місця трагедії сходилися мешканці селища, представники влади району, громадськість м. Заставна, ще йшов дощ… Хтось стиха мовив: “То сльози Небесні — за нашими героями”. Але життя триває, то й Господь змилостивився, і щойно розпочався захід, засяяло сонце. Священики церков с. Лука та смт Кострижівка, отці Михайло та Сергій відправили поминальну панахиду за невинно знищеними буковинцями. Ми помолилися за їхні світлі душі та за мир в Україні. Модератор зібрання, автор публікації, звернулася до учасників словами “…наш гріх судитимуть віки, За Беріїв, за Соловки, за Чернівці, за Кострижівку, за неврятовану домівку…”. Так, наш гріх у тім, що зрідка згадуємо тих, кому маємо завдячувати життям, що і досі не знаємо імена загиблих за волю України, що мало молимося за них. Тож маємо дати обітницю, що збиратимемось тут частіше і трагічні факти нашої історії передаватимемо з покоління в покоління. Про це мовили всі, кого запрошували до слова. В. Старко, селищний голова: — Старожили розповідали, що після вибуху на мості вода в Дністрі кипіла, люди варилися заживо. Українців знищували лише за те, що вони… українці. А все тому, що ми не мали своєї держави, не були господарями власної землі. І досі російська імперія не хоче відпустити нас зі своїх лещат… Боротьба триває… Для нащадків маємо встановити пам’ятний знак, аби всі покоління пам’ятали, якою ціною здобувалася незалежність. В.Мельник, заступник голови районної ради: — Без вини загинули кращі з кращих наших земляків. Жах трагедії важко усвідомлювати. Мабуть, сам Господь не впускає нас у європейське майбутнє, бо надто багато білих плям із відбитком крові на мапі нашої історії. Лише об’єднавшись — (влада, історики, вчителі, журналісти), маємо дослідити і відкрити світу об’єктивні дані нашого минулого. І.Семенюк, керівник апарату райдержадміністрації: — Як бачимо, братські могили Другої світової війни маємо не тільки на землі, а й у Дністрі. Проте ніхто не може сказати ані скільки тут загинуло патріотів, ані їхніх прізвищ. Відомі лише окремі. Один із знищених у тому злощасному потягу — брат Заставнівського художника Василя Турецького — Дмитро. А скільки невідомих? Чому така стражденна Україна, чому така доля нашої держави, чому так довго світові треба доводити, що ми — гідні європейці?.. П.Площанський, син Михайла Площанського: — Тато на зламі 80—90-х років був членом товариства “Просвіта”, тоді ж створили осередок Руху консолідуючих сил, які об’єднували прогресивних односельців. Вони організували референдум щодо незалежності, встановили флагшток із жовто-блакитним полотнищем у центрі селища. Пам’ятні хрести спорудили на кладовищі с. Лука і тут, на місці страшної трагедії. В. Винник, перший селищний голова часів незалежності Украї3 ни: — Пригадую, як до мене в селищну раду прийшли Слободян, Площанський, Медвідь і Піцик та запропонували вивісити Український прапор. Я підтримав. Як і те, що на березі Дністра має бути хрест, аби всі знали про страшну подію початку липня 1941 року, яку досі ретельно приховували. Знайомий дослідник розповідав, що у потягу були не тільки вагони із в’язнями, а й з продовольством. Знищили все… М. Пазюк, мама воїна-добро3 вольця ОУН на сході України — Івана Пазюка: — Моєї свекрухи брат викладав українську мову в с. Василів. За те, що разом із дітьми заспівали гімн, його ув’язнили в Чернівецьку тюрму. На початку липня всіх політичних, зокрема й брата мами мого чоловіка запакували в товарняки, у Веренчанці була зупинка потяга, де Василь попросив через вікно передати рідним, що його везуть кудись на Схід. Але 5 липня всі були знищені в Кострижівці. Ю. Кушнір, історик-дослідник, краєзнавець, оператор численних відеозйомок: — Велику дослідницьку роботу виконав мій колега Микола Черешнюк, який у своїй книзі “Кострижівка — перлина Дністровського каньойону” розділом “Якби річка вміла говорити” відкрив очі багатьом буковинцям на страшні події, які досі були невідомими. Але потрібно шукати в архівах деталі трагедії та прізвища загиблих. М. М’якота, заступник дирек3 тора ВПУ324, голова ВО “Застав3 нівська волонтерська сотня”: — У Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях жертв так званого “Червоного терору” вшановують давно. Дякуючи голові “Просвіти” району, з минулого року на Буковині також організовуватимуть такі заходи щороку. Дай, Боже, щоб українці ніколи не гинули за свою державу, а будували краще її майбутнє. О.Гольцова, представник ра3 йонної ради: — Надзвичайно тривожна енергетика тут, на цьому святому місці. Такий біль і туга, наче безневинні душі загиблих нині тут, разом із нами. Наша місія — донести цей кривавий шмат історії до якомога більшого кола наших співгромадян. Ми зобов’язані, отримавши іскру, розпалити багаття національної пам’яті. Останній виступ був особливо зворушливий. Адже горю і бідам в Україні і досі немає кінця. Про це мовою пісні повідав і народний, аматорський колектив “Василиха” (керівник Л. Христенко), давні пісні яких “Світить місяць”, “У лісі на полянці” актуальні нині, як ніколи. Всі учасники заворожено слухали та підспівували тужливі мелодії та Гімн України. Мчать відбудованим мостом пасажирські вагони, і тільки хрести — по обидва береги, нагадують, що тут сталася велика людська трагедія. Що тут, на своїй рідній землі страшною смертю загинули українці. Їм — наші молитви, шана й уклін, а ще — вінки із живих квітів, які сплели та кинули на воду учні Кострижівської ЗОШ, представники влади району, Заставнівської ЦБС, “Волонтерської сотні”, громадськості селища, району. Слава Україні! Героям Слава!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
