Авторська сторінка · “Нація намагається відділити зерно від полови, і зараз триває війна між рабами і громадянами”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Непосутні речі
Слово Просвіти, №30 за 2017 рік
церков Московського патріархаU ту в Західній Україні відчутна, особливо на Закарпатті. ЗрешU тою, як і в Підбужі та Сторонній. Синдром жертви? Данина традиU ції? Невинно усміхаючись, піп каже, що слово “католицький” походить від “кат”. І чорні археоU логи розкопують нікому не потU рібні поховання і окопи, які ще не зрівнялись із землею. Не було такої родини, звідки б не взяли на війну чоловіків. Старших – санітарами, молодU ших, з мінімальним вишколом, кидали в рукопашний бій. Іприт, багнет, тиф — так виглядала смерть мільйонів людей, які не з власної волі покинули матерів, дружин і дітей. Або із власної. ЧеU хи, італійці, мадяри, турки закоU пані в українській землі. В СтоU ронній кілька сотень вояків дозU волили себе взяти в полон 20 роU сійським козакам і, зрештою, всі загинули. Українці натомість поU ховані по всій Європі. Нащадки не знають навіть де, бо похоронні листи загубилися. Я намагалась дізнатись щось про своїх загибU лих родичів у одному із львівU ських музеїв. Мене відіслали до Віденського військового архіву, хоч то їхня робота надсилати заU пити, укладати картотеки січоU вих стрільців і тих, хто воював у австрійській армії. Я не знайшла в куцих списках ні свого діда ГриU горія Басараба, ні інших членів родини, які були і січовими стрільцями, і воювали в австрійU ській армії. Усе, що лишилося від них, це куці спогади, що загинуU ли десь від Вінницею, і часом світлини. У метричні книги не вносили загиблих десьUінде, тому дізнатись скільки людей з села загинуло ще можна, опитавши родичів, але де вони поховані — вже ні. Минуло сто років. Цим могли б займатися приватно, за плату, професійні історики, які мають змогу працювати у Відні, але для моїх земляків важливіше роздобути карту поляка, аніж дізU натися подробиці загибелі прадіU да. Або вкласти гроші в якісь доU рогі витребеньки. Усі пам’ятні хрести, де часто писали прізвища загиблих воїнів, знищили совіти. Єдиний пам’ятU ник я бачила в містечку Комарно, біля церкви на околиці міста. Там і на міському цвинтарі є меморіал з прізвищами. Але це виняток. Як тільки могила стає невидима, всі про неї забувають. Але це не озU начає, що її не існує. Я впевнена, що є люди, які намагаються поU вернути історичну пам’ять, але вони вкрай непублічні і не мають впливу на суспільну думку.
Є великіUвеликі залізничні станції, які ніколи не сплять, а є зовсім крихітні, де раз на день зуU пиняється потяг на два вагони, де можна присісти на лавку і слухати спів пташок годинами. Якогось дня їх зачинять, колія заросте траU вою, а станційний будинок розU грабують, як це зробили в ДоброU милі. Іван Франко помер давно і вже не сяде на станції “ДоброU миль” у фіакр, що його запропоU нує єврейUвізник, бо той теж поU мер, точніше, його вбили разом із родиною фашистські окупанти. Вагома причина закрити станцію. Соціальні мережі іноді нагаU дують в’язницю. Приносять їжу, і всі накидаються на неї. Потім миски порожніють, і люди з неU терпінням чекають вечері. Хто готує ці всі страви? На якій кухні? Чи всі кухарі чисті й чесні? Над
Галина ПАГУТЯК, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
