Літературна спадщина · “Кожен подарований Україні документ — важливе свідчення епохи, безцінне джерело до вивчення історії української літератури, історії, культури”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Канадійська частина архіву О. Ольжича повернулася в Україну
Слово Просвіти, №30 за 2017 рік
Мало хто вірив у неймовірну історію А. Газенбрукса, адже ситуація в Україні була надто складною для розуміння у післявоєнній Європі. Українців називали росіянами. Володимир Макар у своїх спогадах переказував думку А. Газенбрукса про героїчну боротьбу українських повстанців, високий рівень функціонування радіостанції “Афродита”: “Якби на щось подібного здобувся, наприклад, французький або бельгійський резистанс (опір — В. Л.), то про це трубіли б на увесь світ, як про небувале досягнення”. У зв’язку з тим, що А. Газенбруксу закидали большевицьке шпигунство, він “закрився у собі” більше, ніж на 10 років. Тільки у 1967 р. на запрошення Володимира Макара відвідав Канаду і США. Він також 1967 р. взяв участь у заходах з нагоди 25-ї річниці Української Повстанської армії, які відбулися у місті Льєж. Свої виступи закінчував ламаною українською мовою: “…Вашим обов’язком є бути готовими стати їм (боротьбі УПА) до допомоги. Одного дня Господь Бог вам за це винагородить тим, що ви заживете життям в незалежній Батьківщині! Я цього переконаний і буду щасливий, коли 30-ліття УПА будемо вже святкувати у Києві. Смерть большевицькій комуні! Хай живе незалежна Україна!” У тому ж 1967 р. Альберт Газенбрукс був нагороджений орденом Головної Управи колишніх вояків Української Повстанської Армії — “Золотим Хрестом”. У статті “Радіостанція УПА “Вільна Україна” М. Галабурда-Чигрин переказала розповідь Альберта Газенбрукса: “Такої посвяти, такої відваги й героїзму я не зустрічав перед тим у своєму житті. Саме тому заслання, тюрми, катування не були спроможними зламати багатьох. Хто раз потрапляє в українське підпілля, то вже навіки залишиться з його учасниками. В українських націоналістів була сильна і непохитна віра, залізна воля боротися за незалежність України. Повірте, — наголосив А. Газенбрукс, — час моєї праці на радіо “Вільна Україна” є найкращими хвилинами мого життя. Я тоді переродився і зрозумів, що це означає — жити і боротися за шляхетні ідеали. А воля України, визволення цього доброго народу стала для мене метою в житті. Незабутніми залишаться роки підпільної революційної боротьби в УПА” (Народний оглядач. — Інформаційний інтернет-додаток до часопису “Перехід-IV”. — 2002. — 16 жовт.). Альберт Газенбрукс говорив про страждання, героїзм і загибель тисяч українців у сталінсько-комуністичних концтаборах, що з усіх в’язнів 50% складали українці. Він усім серцем вболівав за долю України: “Я закликаю вас залишатися об’єднаними в боротьбі проти спільного ворога. Одного дня — може, він вже не такий далекий, — ми будемо мати щастя і можливість святкувати незалежність України, а цей день не прийде, коли ціла Україна, як один чоловік, не підніметься проти большевицького ката…” Альберт Газенбрукс відійшов у вічність 7 вересня 1979 р. у віці 64-х років. Тіло його похоронили на цвинтарі у місті Брюгге, куди він повернувся після поневірянь у комуністичних концтаборах. До кінця життя він зберіг у пам’яті спогади про українське підпілля, підписував свої листи “Західний” і додавав “Слава Україні!”. Вірив, що настане той день, коли Україна стане незалежною. У 2009 році Президент України посмертно нагородив Альберта Газенбрукса орденом “За заслуги” І ступеня. Орден вручили його доньці. Під час відзначення 25-річчя Української Повстанської Армії у місті Льєж (1967 р.) Альберт Газенбрукс, звертаючись до українських патріотів, наголосив: “Ви поставите мур, який захоронить західний світ перед наступом большевизму”. Він, мабуть, не знав, що російський большевизм продовжував імперську політику царської Росії. Не міг навіть уявити, що нинішній московський режим об’єднає у собі шовінізм, фашизм, нацизм і витворить найжорстокіше явище — рашизм, який розв’язав війну проти України. Нинішні захисники України, перефразовуючи Альберта Газенбрукса, ставлять мур перед московськими загарбниками і захищають мирне життя Європи. Переконаний, що бельгієць Альберт Газенбрукс, якби був живий і дозволяв вік, то він би також боровся проти російських загарбників за свободу, незалежність і соборність української України.
Наталка ЛИСЕНКО, Інститут літератури НАНУ
Під час сумнозвісних подій у січні 2017 року, пов’язаних із перепохованням у Києві праху О. Олеся та його дружини Віри Антонівни з празького Ольшанського кладовища, до столиці з Канади прибула невістка О. Ольжича, вдова його сина Олега Кандиби пані Оля Кандиба. Після ознайомлення з фондами Інституту літератури, умовами зберігання тут архівних документів, роботою читальної зали відділу рукописних фондів і текстології вона вирішила передати у дарунок Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України ті документи, які збереглися в родині її чоловіка у місті Оттава (Канада). Як відомо, у фондах Інституту літератури зосереджено особові архіви О. Ольжича (фонд № 196, нараховує 971 одиницю збереження) та його батька, відомого українського поета О. Олеся (фонд № 114, нараховує 3983 одиниці збереження). Документи цих фондів надійшли у 1993 році з Чехії від відомої чеської україністки Зіни Геник-Березовської і стосуються еміграційного етапу у житті та творчості цих знаних в усьому світі митців. Повернута в Україну (стараннями Михайлини Коцюбинської, Сергія Гальченка, Миколи Жулинського та за сприяння тодішнього Посла України в Чехії Романа Лубківського) еміграційна спадщина О. Олеся та О. Ольжича становить незаперечний науковий інтерес, адже містить унікальну літературознавчу, культурологічну, біографічну інформацію, найчастіше відсутню в інших джерелах та публікаціях. До України вперше потрапили еміграційні твори О. Олеся (поезії, драматичні твори, фейлетони), його листування з відомими діячами УНР (наприклад, М. Грушевським, В. Винниченком, А. Жуком, М. Обідним, М. Шаповалом, П. Христюком та іншими), всесвітньовідомими митцями (С. Євсевським, Л. Чикаленком, В. Приходьком, С. Черкасенком, М. Менцинським, С. Сірополком та іншими), які також опинилися на еміграції після поразки української революції. У цих збережених кількома поколіннями архівних документах відображено в усій повноті громадську діяльність української еміграції, стосунки з видавцями поетів, прозаїків та публіцистів, боротьба політичних партій тощо. Серед переданих документів були і музейні експонати (пенсне О. Олеся, його олівець, термометр, ілюстрації Галини Мазепи до творів поета тощо), і особисті документи письменника (паспорт, реєстраційні картки родини Кандиб, посвідки в отриманні грошей від уряду УНР, дозволи на лікування у Карлсбаді і навіть лікарські рецепти). А окремим цінним надбанням стала особиста бібліотека О. Ольжича: відбитки його археологічних друкованих праць, книги з дарчими написами відомих археологів тощо. Передача еміграційного архіву родини Кандиб у 1993 р. безперечно сприяла репрезентації творчої спадщини письменників: поетичну творчість О. Олеся за межами України представлено у двотомнику його творів (Видавництво “Київський університет”, 2011—2012); поезії, публіцистику та різні записи О. Ольжича — у томі його вибраного (Видавництво імені Олени Теліги, 2007); а листи до О. Олеся (М. Грушевського, В. Стефаника, О. Кошиця, Віри Вовк та ін.) — у численних окремих публікаціях.
Крім того, архівні матеріали з фондів О. Олеся та О. Ольжича регулярно експонувалися на виставках у Музеї книги та друкарства України, Національному музеї літератури України, Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського тощо. Тому абсолютно логічним видається бажання пані Олі Кандиби доповнити згадані унікальні фонди документами та особистими речами О. Ольжича, Катерини Білецької, Леоніда Білецького та Олега Олеговича Кандиби, які довгі роки зберігалися в українських родинах у Канаді. Передані документи містять інформацію про життєпис родин Кандиб та Білецьких, археологічну діяльність Олега Кандиби, його не відомі широкому загалу взаємини з американською приятелькою Етель Лессер. Сподіваємося, що ці документи, особисті речі О. Ольжича, його листи, оригінали фотографій, матеріали до написання дисертаційного дослідження після відповідного наукового опису та приєднання до Національного архівного фонду привернуть увагу дослідників життя та творчості О. Ольжича і відкриють нові сторінки його героїчного життя. Серед переданих документів — оригінали дозволу на в’їзд до Чехії О. Ольжича та його матері Віри Кандиби (1923 р.); посвідка на проживання у Чехії (1931 р.); свідоцтво про шлюб з Катериною Білецькою (1943 р.); блокноти та записники О. Ольжича; оригінали фото О. Ольжича та його родини; альбом з оригіналами фото з археологічних розкопок у Європі; дисертація “Неолітична мальована кераміка Галичини” з підготовчими матеріалами (начерками, замальовками з археологічних розкопок, фрагментами з розділів дисертації тощо); автографи О. Ольжича його листів до Етель Лессер та деякі її документи і фотографії. Серед цінних артефактів — шлюбний перстень О.Ольжича; лялька в українському вбранні, яку О. Ольжич подарував Е. Лессер під час поїздки до США; наплічник тощо. Цінність цих документів — не лише у джерелознавчій інформації (важливість якої поза сумнівом). Більшість документів Катерина Білецька вивезла у 1948 році з Європи (мабуть, ці документи передала їй мати О. Ольжича — Віра Антонівна Кандиба), коли родина отримала дозвіл на переїзд до Канади. Перед цим 4 роки (з 1944 до 1948 рр.) Білецькі мешкали у таборі для переміщених осіб м. Ульм. Варто зауважити, що Леонід Білецький з родиною (дружиною художницею Ніною Білецькою, дочками Катериною та Оленою і онуком Олегом) прибули до Канади пароплавом і, очевидно, мали дозвіл на транспортування невеликої частини власних речей. Тим дорогоціннішими видаються нам документи, які 4 роки зберігалися у Німеччині, а потім, попри все, таки “переїхали” до Канади. Певно що Катерина Білецька відібрала найважливіше, найдорожче для її пам’яті. Численні переїзди вже територією самої Канади, зміна міст і помешкань, пакування і перепаковування у конверти і теки фотографій, збірок, листів… Зрозуміло, що за таких умов зберегти усі документи з України та Чехії було надскладним завданням. Тому ми дякуємо кожному, хто мав честь і обов’язок берегти пам’ять про О. Ольжича протягом кількох десятиліть: Катерині Білецькій, Олегові Кандибі, Олі Кандибі. Крім того, син О. Ольжича, Олег Кандиба,
У квітні 2017 року до відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України надійшли архівні документи Олега Ольжича, його дружини Катерини Білецької та їхнього сина Олега Кандиби, які зберігалися у Канаді, у родині Кандиб. Вдова Олега Олеговича Кандиби, пані Оля Кандиба, виявила шляхетне бажання подарувати Україні надзвичайно цінні архівні документи та музейні експонати, які пов’язані з життям, професійною та поетичною діяльністю відомого українського поета, археолога, очільника культурно-освітньої референтури Проводу Українських Націоналістів Олега Ольжича (1907—1944).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
