На часі · “Історія неспростовно довела причиново-наслідковий зв’язок між мовою та державою-нацією: окрема мова — це окрема держава”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Костомаров у битві з Валуєвим: мова чи язик? ЗЗ ннааггооддии 220000--ллііттттяя М Мииккооллии ККооссттооммаарроовваа
Слово Просвіти, №30 за 2017 рік
Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Національного університету “Львівська політехніка”
…а хто каже, що любить народ, а річ його ненавидить, той бреше… М. Костомаров
Старе “не было, нет и быть не может” було тільки сформульоване Валуєвим, а народилось воно серед самих українців, було підготовлене їх власними руками, їх власною зненавистю до самих себе, їх власним моральним розкладом і моральною нікчемністю часів першої Руїни. В. Липинський
Валуєвський циркуляр від 18 липня 1863 року загальновідомий своєю забороною української мови в тодішній Російській імперії, проте чи оцінена та осмислена роль видатного українського історика та громадсько-політичного діяча Миколи Костомарова в появі цього зловісного документа, точніше відомчого акта? Історичне тло розгортання тієї події та основних позитивних і негативних персон, що перебували в її осерді, — це неабияка характеристика мовнонаціональної свідомості того часу й водночас оголений показ причини теперішніх регресивних тенденцій у мовно-політичному становищі держави під колоніальним гаслом “Єдина країна — єдіная страна”. Всі теперішні мовні обставини сповна можна пояснити через наше минуле, що і є основним постулатом діахронної (історичної) соціолінгвістики. Власне, крізь призму антагонізму обставин та антагонізму персон проаналізуємо начебто загальновідомий суспільно-політичний, передусім освітньо-соціолінгвальний, розвиток у другій половині ХIХ століття.
Антагонізм обставин. Скасування кріпацтва 1861 року в Російській імперії вивело на гарячий порядок денний питання взаємин держави з її основним станом — селянством, яке в контексті тодішньої політики ліберальних реформ “слід було піднести до становища інших соціальних груп” [11, с. ХIХ]. Основним інструментом так званої соціалізації селянства стала освіта і мова подання знань. Українські інтелектуальні середовища відразу ж відгукнулися на розв’язання цієї проблеми і безсумнівним центром цього процесу став кирило-методієвець, політичний в’язень режиму Миколи I, автор першого політичного українськомовного етнонацієцентричного документа “Закон Божий. Книга буття українського народу” Микола Костомаров: “89. Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своєй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель. […]. 109. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім” (1847 р.) [5, с. 27, 30]. З ініціативи Миколи Костомарова, саме коли він відбув свій восьмилітній термін ув’язнення й заслання (березень 1847—грудень 1855), наприкінці 50—поч. 60-х років у Петербурзі з метою розвитку національної освіти та пробудження національної свідомості виникає культурно-освітнє товариство “Громада” та журнал “Основа” (1861—1862 рр.). І товариство, і журнал стають рупорами національних ідей у розвиткові мовної та історичної свідомості. Саме в журналі “Основа” М. Костомаров опублікував свою знамениту статтю “Дві руські народності” (1861) про показово відмінні психотипи трьох народів-сусідів: українців, поляків, московитів (зокрема про те, як наша чернь системно знищує своїх кармазинників, тому й не має свого проводу); про запліднення українцями-русинами в половині ХII століття тубільних етносів Ростово-Суздальсько-Муромсько-Рязанської землі й виникнення згодом так званої Московії; про украдений в українців політонім Русь у грецькому варіанті Росія, про українців-відступників та про дуже неприємну, але правдиву характеристику українців: “У південноруській натурі не було нічого насильницького, нівелюючого, не було холодного розрахунку, твердості на шляху до призначеної мети” [6, с. 25]. Проте основні битви Костомаровського фронту були таки мовні, що започатковано його статтею “Мысли южноруса” (“Основа”, 1862). У цій статті він уперше визначив програмні завдання початкової освіти народу рідною мовою та невіддільний зв’язок між мовою освіти та самим існуванням окремого народу: “В сфере всенародного слова мы не можем быть полезны народу ничем другим, как употребив это слово орудием общечеловеческого образования. Народ должен учиться, народ хочет учиться; если мы не дадим ему средств и способов учиться на своем языке — он станет учиться на чужом, и наша народность погибнет с образованием народа” [цит. за 11, с. ХХ]. Наголосимо, що в Російській імперії можливість функціювання національних мов була обмежена лише початковою освітою, а відтак і виданням книжок для цього сегменту як переходом до російськомовної середньої та вищої освіти. Проте саме на цьому етапі початкової освіти винятково українці наштовхнулися на стіну заборон, що мали політичний характер. У Києві 11 жовтня 1859 року відкрито першу недільну українську школу, а в 1860 році їх по всій Україні було 68 [7, с. 47], проте вже за три роки, 12 червня 1862 року, міністр внутрішніх справ П. Валуєв видає циркуляр київському губернаторові П. Гессе про потребу закрити недільні школи й читальні на тій підставі, “что под благовидным предлогом распространения в народе грамотности, люди злоумышленные покушались в некоторых воскресных школах развивать вредные учения, возмутительные идеи, превратные понятия о праве собственности и безверие” [10, с. 52]. Хоч зрозуміло, що причина, як побачимо далі, була одна: українська мова освіти — це визначальна форма сепаратизму. У цьому контексті запропонована М. Костомаровим (наприкінці березня 1863 року в Петербурзі) ідея збирати кошти на видання науково-популярної та навчальної літератури українською мовою була сміливою відповіддю російській владі всупереч усьому розбудовувати українськомовний освітньо-науковий світ. Як бачимо з нещодавно опублікованих документів, мова навчальної літератури дуже хвилювала сановників Російської імперії: зокрема, в документі за 13 грудня 1861 року (№ 20) ідеться про небезпеку поширення українськомовних книг, виданих у Петербурзі в друкарні П. Куліша, а в донесенні начальника Луцької повітової поліції від 6 лютого 1862 року до генерал-губернатора І. Васильчикова (№ 21) йдеться про навчання селянських дітей студентами Київського університету Г. і С. Средзинськими за українськими букварями і підручниками (зокрема “Граматка” П. Куліша, “Псалми Давидові” Т. Шевченка та ін.) з показовою характеристикою: “Крестьянам, сколько замечено, нравится обучение по тем книгам”. Як висновок із цього донесення: “Школу закрыть” [10, с. 28—29]. На цьому тлі місцевих заборон показовими є петиції Д. Пильчикова, В. Лободи, О. Кониського, а також викладачів київських шкіл у березні 1863 року до Петербурзького комітету грамотності з обґрунтуванням потреби викладати українською мовою в народних школах Наддніпрянщини з огляду на такі важливі чинники: 1) викладати чужою мовою — це деморалізувати народ та творити суміш мов як “уродливый говор”; 2) абсолютна незрозумілість російської мови для українців передусім з огляду на синтаксу й лексику; 3) сприяти подальшій полонізації краю. Крім того, петиції просили про занесення до списку рекомендованих для навчання книг “на южнорусском языке” [10, с. 37]. Наслідком цих петицій стало взагалі закриття “Громади” в Києві з промовистою причиною: поширення ліберальних ідей способом “издавать народные малороссийские книги, на печатание которых, будто бы, разрешено уже собирать деньги” [10, с. 37]. Уся ця протиборча діяльність між колонізованими та колонізатором вивершилася в анонімному листі від “благонамеренных малороссов” до начальника Третього відділу власної й. і. в. канцелярії В. Долгорукова про можливі наслідки та шкоду, яку може завдати державі переклад Біблії українською мовою “сепаратистами-хохломанами” (№ 36). Себто до протиборства між окупантом та окупованими долучилися колаборанти — “благонамеренные малороссы”. Їхній донос формалізував основну небезпеку, яку несе українське слово — це національний сепаратизм: “Начав обособлением языка, она метит на отделение Малой России от Великой и федерацию с Польшей” [10, с. 59]. І хоч як це зумисно чи наївно заперечували тодішні громадівці, зокрема М. Костомаров, історія неспростовно довела (зокрема в нашому випадкові) причиново-наслідковий зв’язок між мовою та державою-нацією: окрема мова — це окрема держава. Тому “благонамеренниє малоросси” у своєму доносі акцентували на основних складниках цього правильно відчутого Росією сепаратизму (“из праха Шевченко выродилась целая шайка самых рьяных сепаратистов и ненавистников России”, с. 58) і природного страху перед ним перевертнів як оскарженням власної зради і спідлення. Звідси логічні й умотивовані вимоги: а) народні українськомовні школи заборонити, зокрема “возмутительные “Граматки” и учебники”, власне те, про що найбільше дбав та вболівав М. Костомаров; б) допуск до друку Біблії українською мовою призведе до “распадения и опасного раскола” імперського “отечества” [10, с. 59]. Як відомо, М. Костомаров сам переклав Новий Заповіт українською мовою і передав його до російського святого Синоду на цензуру, але доля цього безцінного рукопису досі не відома… [4, с. 37—51; 8, с. 137; 9, с. 133]. Крім показової аморальності зі стурбованими “благонамеренными малороссами”, в цій ситуації задіяний і матеріальний чинник, зокрема, спілку московських шовіністів та малоросів-відступників у знищенні української мови підтримало місцеве духівництво, що побачило в розвиткові світської освіти потужного конкурента [4,
с. 41; 10, с. 68]. Як припускають, зазначений анонімний лист написаний “кимось із церковної ієрархії” [3, с. 11—12]. Характерним для передумов Валуєвського циркуляра і прямого стосунку до його появи М. Костомарова має лист із Ніжина І. Кулжинського від 27 березня 1863 року до київського, подільського і волинського генерал-губернатора М. Анненкова, в якому цей персонаж застерігає російську владу від небезпеки Костомаровської ініціативи збирати пожертви “для издания элементарных книг на малороссийском наречии для народных училищ” (про це було повідомлено у 3-у числі “Київського телеграфу” — органу громадівців у 1859— 1876 рр.): “Неужели не можно никак удержать беспокойного Костомарова от его сепаративных затей, которыми он, кажется, как будто старается отомстить правительству за свою 10-летнюю ссылку” [10, с. 62]. Водночас цей адресат зауважує ще на двох проявах сепаратизму: народних школах із “местним наречием” і перекладі Євангелія на “малороссийское наречие”: “…тот патриот, который не допустил бы Слово Божие до профанации на карикатурном, ополяченном малороссийском жаргоне, тот был бы достоин памятника!” [10, с. 62].
Антагонізм персон. Проте основним опонентом-ворогом Костомарова виступив московський публіцист і літературний критик, якого тепер слушно вважають засновником так званої московської політичної журналістики, М. Катков. У газеті “Московскіє вєдомості” за 21 червня 1863 року він виступив із матеріялом про шкідливість українофільства, неприпустимість формування літературної української мови та засудження М. Костомарова за його ідею збору коштів з метою видавати книжки для народної освіти, позаяк “Украина не может иметь особого политического существования” [10, с. 66—71]. Він слушно зауважує, що “года два или три тому назад, вдруг почему-то разыгралось украйнофильство”, а відтак мимоволі вказує на важливий для нас факт співучасті місцевого духівництва в агресивному супротиві відкриття українських недільних шкіл: “По украинским селам начали появляться, в бараньих шапках, усердные распространители малороссийской грамотности, и начали заводить малороссийские школы в противность усилиям местного духовенства, которое вместе с крестьянами не знало как отбиться от этих непрошеных просветителей. Пошли появляться книжки на новосочиненном малороссийском языке. Наконец, одним профессором, составившим себе литературную известность, торжественно открыта национальная подписка для сбора денег на издание малороссийских книг и книжек” [10, с. 67—68].
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
