Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Четверта хвиля емігрантів — жертви тотальної економічної кризи в Україні від років “перестройки” й до нинішніх днів”. Першодрук · с. 12сторінка оригіналу ↗

Протирання дзеркала Канадські сюжети

Слово Просвіти, №30 за 2017 рік

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Продовження. Поч. див. у ч. 28 Я зустрічав надзвичайно багато людей з України, які під різними приводами одержували візу на кількамісячне перебування в Канаді, але і не думали повертатися додому. Подружжя лікарів зі Львова приїхало до Яцика з проханням якої-небудь роботи. Дружина-дантист, чоловік терапевт. Яцик дивується: дантист — це ж дуже “хлібна” професія, у нього завжди знайдеться клієнтура. Чого вам було втікати зі Львова? У Канаді вас роками не допустять до медичної практики. Поперше, тут нема довіри до українських дипломів. Ви перевчатиметеся заново, а потім здаватимете екзамен. По-друге, мова. Ви маєте піти на курси англійської, а потім також здати екзамен. А ви ж — люди вже не молоді. Подружжя доглядає немічних, підробляє в ролі прибиральників, але про повернення додому не може чути й слова. Особливо багато наших дівчат я зустрічав у ресторанах, де вони повлаштовувалися офіціантками. Якось я зі своїм добрим приятелем Ключником обідав у китайському ресторані. Офіціантка, що брала в нас замовлення, поводилася трохи незвично. Мені здалося, що вона прислухається до нашої розмови. А ще Ключник сказав, що в неї погана англійська. Щоправда, на все Торонто мало знайдеться тих, хто має бездоганну англійську. І це природно — країна емігрантів. Може, в двох третин населення рідна мова — не англійська. Коли офіціантка черговий раз підійшла до нас, Ключник запитав її (англійською), звідки вона приїхала. Виявляється, з Одеси. Ми розговорилися. Вона тут уже п’ятий рік. Удома старенька мати й сестра. З чоловіком розлучилися. Доброї роботи, щоб платні вистачало на проживання, не могла знайти. Втомилася виживати, тобто існувати в злиднях. Знайшлася фірма, котра за відповідну плату робить виклик до Канади, допомагає тут легалізуватися й знайти роботу. А за це жінка має впродовж кількох років виплачувати фірмі, як своєрідний податок, певну суму. За її словами, це — розгалужена бізнесова структура, котра переправляє молодих людей до Канади, де вони намагаються інтегруватися в тутешнє життя. Їх називають “четвертою хвилею” української еміграції. Перша — це ті, хто їхав сюди (головним чином із Галичини й Буковини) наприкінці XIX-го й у перші роки XX століття й переважно освоювали прерії та викорчовували й випалювали ліси, щоб вирощувати зернові. Вони зробили важливий внесок у становлення сільського господарства Канади. Друга хвиля, що прибилася до берегів Канади з України, — це наша політична еміграція, що шукала собі місця в світі після поразки наших визвольних змагань. Третя хвиля — також політична еміграція після Другої світової війни. І ось — четверта. Також здебільшого заробітчани — жертви тотальної економічної кризи в Україні від років “перестройки” й до нинішніх днів. Одне слово, люди втікають з дому не від доброго життя. І, схоже, ця втеча стане ще масовішою після того, як нам відкриється шлях у Європу після підписання останніх документів між Україною та Євросоюзом. Їдуть з України інтелектуали, яким тут немає місця і яких охоче приймають зарубіжні інституції. Їдуть підприємливі люди, які зневірилися в можливості реалізуватися в нашому домежно скорумпованому і схабаризованому просторі. Їдуть авантюристи, аферисти, шахраї і злодії, які переконані: там буде більша можливість розгорнути свій бізнес. У Канаді, як у зоопарку, зустрінеш представників усіх видів нашої людності. …Стою, покурюючи, біля супермаркету й чекаю свого приятеля Михайла Москаля, який ходить у магазини, мов у музеї на екскурсію — все сто разів огляне, перемацає і перепробує. І раптом чую: — Міша! Какя встрєча!.. Перша моя думка: галюцинації. Бо ж дуже зненацька впав на мене той вигук. Переді мною виросла жіноча постать у яскравому, як у філіппінки або пуерторіканки, одязі. А позад неї намалювався могутній, як антикварна шафа, чолов’яга з несентиментальним обличчям. Гарячково нишпорю в пам’яті, щоб знайти там якусь згадку про цю жінку або її ім’я — і не знаходжу. — Ви мєня нє узналі? — запитує вона. — Я — Свєта… Яка ще Свєта? Убийте — не згадаю. І тут вона розповідає про семінар молодих поетів в Ірпені, де я був керівником. Їх туди з’їхалося душ із п’ятдесят із усієї України. Хіба ж усіх запам’ятаєш? Виявляється, вона — російськомовна авторка з Одеси. І я буцімто навіть похвалив котрийсь її вірш. Виявляється, вона з чоловіком виїхала до Ізраїлю. І нібито непогано там улаштувалася. Але чоловік (його звати Віталій) постійно вносив напругу в їхні стосунки з середовищем. Він — невиправний антисеміт. Легко уявити, які конфлікти виникали в нього там із людьми на кожному кроці, коли дехто з ізраїльтян активно починав розбиратися з антисемітом, що невідомо як проник у їхню країну. Довелося нашій поетесі брати чоловіка на буксир і відчалювати до Америки. Попробували прижитися там — але не склалося. І ось — остання надія — Канада. Обоє чекають на зелену картку. Дозволу на роботу не мають, бо обоє “сидять” на велфері. Цього цілком вистачає на оплату квартири й на харчування. Можна жити. Однак обоє нелегально працюють. Вже не пригадую, де стала до роботи Світлана, а Віталій, ставши власником поношеного “Форда”, розвозить із пекарні по маркетах хліб. Удома в них я побачив сотень зо дві буханців. На моє запитання, що це, Віталій відповів: “Понимаешь, привычка ещё с Союза прихватить, что где плохо лежит…” Я був вражений: “І що ж ти з цим хлібом робитимеш?! У тебе ж нема, наприклад, свиноферми, щоб його свиням згодовувати…” “Ничего не могу с собой поделать — знаю, что хлеб мне не нужен, а руки все равно тянутся, тянутся…” Отакі бувають феномени з-поміж новоприбулих до Канади. Не про один сюжет, пов’язаний зі злодійством, браконьєрством, шахрайством наших земляків ішлося в ЗМІ. Яцик, читаючи ці матеріали, дуже лютувався: в такий спосіб ганьбиться українське ім’я. Бо ж у тих матеріалах неоднораз наголошувалося, звідки прибув до Канади фігурант кримінальної хроніки. То виявлялося, що двоє бравих молодиків, що прибули з Галичини, не витрачаючи часу на пошуки своєї “ніші” в цій багатій і ситій країні, де, щоправда, треба таки трудитися, а не вдавати, буцімто ти трудишся, відразу ж заснували благодійну організацію допомоги Україні. Здавалося б, абсолютно богоугодна справа — тільки подякувати хлопцям за неї треба. Однак благодійність була лише прикриттям новоявлених з України ентузіастів, які швидко вийшли на мільйонні статки. Вони щоденно навідували швейні фабрики, де одержували безкоштовно товар із невеликим, часто зовсім непомітним браком. Незрідка це були голосні бренди. І спритники навіть у гадці не мали надсилати все це в рідний край як дорогоцінну потрібну допомогу, бо жу нас тоді раптово зникли всі товари першої необхідності. Геніальні пройдисвіти швидко налагодили збут безкоштовно одержуваної продукції в країнах Латинської Америки. Чи не цілий десяток років удавалося їм успішно вести свій кримінальний бізнес, примножуючи свої статки. Коли махінаторів було викрито, в ЗМІ докладно аналізувалися причини успішності їхніх діянь. З’ясувалося, що в суспільстві, де філантропія стала майже громадянською релігією, де постійно і успішно збирають пожертви то на голодаючих Сомалі, то на жертв землетрусу чи цунамі в котрійсь країні, то на шпиталі чи доми сеньйорів, одкривається широкий простір для спекуляції на гуманних почуттях громадян і їхній готовності допомогти знедоленим. Кмітливі новоприбулі, яким не хочеться гарувати на фермерських господарствах чи фабриках, чітко зорієнтувалися: ось тут можна легко поживитися — тут найменший контроль громадськості і найвищий ступінь довіри до такої діяльності. Країна великих можливостей у багатьох вимірах. Країна, котра дає тобі стільки всяких шансів, про які ти можеш в Україні хіба що тільки мріяти. У багатьох новоприбулих попервах просто голова йде обертом од усвідомлення своїх можливостей для самореалізації, які тут одкриваються. Якщо ти справді майстер своєї справи, якщо ти маєш пожадання в ній удосконалюватися, якщо ти вмієш уживатися в колективі й не намагаєшся переробляти інших на свій копил, а даєш їм змогу бути самими собою, то це саме твоє благодатне середовище; саме тут ти зможеш злетіти на хвилі успіху на ті висоти, яких ніколи не сягнув би вдома в Україні. Та і як це не дивно для країни емігрантів, але тут панує клімат доброзичливості, приязності й співчутливості. Більшість людей тут налаштовані допомогти тобі, якщо в тебе якісь проблеми. І в цьому — ще одне пояснення масового явища добродійності. Це в нас, у час війни, також попервах повторилося. Просто небувале патріотичне піднесення української людності, її жертовність, яку до того навіть важко було уявити (щоб це так тотально було в Україні в часи тяжкого економічного спаду й злидарювання чи не половини населення!), також одкрилися шлюзи для шахраювання і спекуляцій на благородних пориваннях людей — зграї псевдоволонтерів зі скриньками почали переслідувати нас у метро, в автобусах і тролейбусах, у скверах і на вулицях. Необхідно було, щоб минув певний час, аби люди почали прискіпливіше ставитися до цих прошаків, вимагати в них документи, котрі б засвідчували, хто вони, звідки й хто за ними стоїть — справді волонтерська організація чи зграя лицарів легкої наживи й банального мародерства. Звичайно, неоднораз мені зустрічалися в Канаді молоді люди з України, які відразу ж знайшли своє місце й успішно інтегрувалися в тамтешнє життя. Програмісти, фізики й математики, інженери, зрештою, просто майстровиті чоловіки, що вміють усе робити, скажімо, на будівництві чи в усяких ремонтах механізмів або в господарстві. Їх украй не вистачає в Україні, де всі йдуть у юристи, менеджери й маркетологи (чи не на всю Європу напродуковано таких спеціалістів, серед яких справді спеціалістів — як кіт наплакав!), і в нас набагато важче знайти людину з умілими руками, аніж із дипломом юриста, який, щоправда, зчаста має доволі приблизне уявлення про юриспруденцію (така нині в Україні якість освітнього продукту). За такими майстровитими людьми з України полював Петро Яцик, рекрутуючи їх на будівництво, і, якщо вони добре зарекомендовували себе, він щедро підвищував їм платню, і вони швидко акліматизовувалися в нових життєвих обставинах. А в кого був комплекс неповноцінності, вивезений з дому (він часто з’являється в людей від низької фінансової винагороди за їх працю), тут він швидко зникав — людина відчувала, що її цінують, що вона щось важить у житті. А від цього значною мірою залежить те, чи вважає вона себе хоч трохи щасливою або ж дивиться на себе як на безнадійного лузера. До речі, наша самооцінка і наше самовідчуття в світі або подовжує, або вкорочує нам віку, а також або полегшує, або ускладнює наші стосунки з оточенням. Якщо вже говорити про тих, хто почувався й почувається в Канаді найнещаснішими, то це, очевидно, представники легіону самодіяльних співаків та музикантів, які їхали і їдуть туди, здебільшого на запрошення родичів. Сидить, скажімо, в якомусь селі скромний завклубом, який поінколи в святкові дні виходить на тамтешню сцену й щось співає. А потрапивши в Канаду, він раптом відчуває, що в нього (чи в його таланту) виросли крила. І він починає шукати, де відбувається якась українська імпреза, й пропонує себе її організаторам. Головні його аргументи: я — митець із України, і я співатиму тільки патріотичні пісні. І перший час це вдало проходило. Аматор щось таке — хай і дуже недолуге в усіх сенсах, — виспівував, публіка, хоч і кривилася, але нагороджувала його оплесками й конвертами, в яких було по 5 чи 10 доларів. Чимало з таких “гастролерів” досі не повернулося додому — вони все ще шукають, де б його наспівати собі пару доларів. Їх ви зустрінете під українськими церквами, в народних домах і на всяких не велелюдних імпрезах, де концертна частина програмою не передбачалася, але, якщо вже знайшлися за такий символічний гонорар

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин