Про-читання “Щастя ж не в тому, якого розміру твоє житло, а в тому, що робиться в твоїй душі”. 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗
Прозріння правди і зорі
Слово Просвіти, №30 за 2017 рік
Світлана Антонишин. Свіча-До-Ля: поезія. — Київ: Український пріоритет, 2017 — 240 с. У художній літературі, особливо в поезії, часто зустрічаємо образ дзеркала і, відповідно, задзеркалля. Символічно люстро, свічадо — те, що відбиває саму людину, проте відбиває неправдиво, бо лівий бік людського тіла бачимо як правий і навпаки. Як же угледіти себе правдивого?
Анна-Віталія ПАЛІЙ
Книга “Свіча-До-Ля” — нові й вибрані твори української поетеси Світлани Антонишин. Перший розділ, сформований із нових віршів, під назвою “Віддзеркалене задзеркалля”, має на меті показати читачеві, та й самій авторці, правдивий світ, чи хоча б його відбиток. Та чи легке це завдання для душі-свічі, яка тендітним, але яскравим промінцем освічує довколишню півтемряву, подвоюючи світло своїм відображенням у свічаді: Промінь дзеркало розбудив./ Біла сукня. Зелені очі… А що може привабити там, у задзеркальній темноті? Чи є там краса? Людині земного світу важко побачити красу, не поміщену в форму. А шукаємо її. Бо ще віримо, що “краса порятує світ”. Та світ рятує любов. А любов — категорія Духу. Одначе людина звикла ототожнювати духовні світи зі смертю, а земні — із радістю життя. Як подолати дилему, як поєднати накреслене Духом і земне? Жінка спинилася. Дзеркало, цить! / Вчися брехати, жаліти. Це ж просто… / Все віддаєш за оманливу мить. / Все віддаєш, хоч ніхто і не просить… / У задзеркалля сльотава ява… / Там тільки тіні, яким вже не страшно… / Жінка спинилась… Вона ще жива. / Дзеркало, любе, скажи: “Ти прекрасна!” Правдиві слова пронизуючої поезії Світлани Антонишин — це тужливий спів птахи-долі авторки, скерованої Всевишнім од світу до болю. До болю тієї дороги, якою пройшов Василь Стус. Путь та ж сама, інакша пройдена відстань. “Благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю!” — каже зріла душа Стуса. Але і в нього було нерозуміння, неприйняття, спротив… А в кого не було б? Дорогу пізнають ті, хто йде. А хто пройшов бодай її частину, прозирає задзеркалля. І воно часто — протилежне до того, що бачимо по цей бік путі… Бо цей — не приваблює. Та, хочеш чи не хочеш, для людини, яка обрала Світло, шляху назад нема... А немає дороги назад! Рубікон — то не річка, то зашморг. Але ти перейшов, ти — солдат. Назавжди перейшов чи назавше? Мабуть, правильно так і отак. Граматично. Довічно. До скрику. Пише віщі фігури літак. Пише крупно, бо небо велике… Місця вистачить всім. Навіть нам. Але то вже колись, то потому… Знаю, хлопчику, ти сам на сам Із отим вогняним Рубіконом. Перейшов. Подолав. Переміг. Ну а ми — за тобою… З тобою? Не рахуємо зранених ніг — У нас інші рахунки з добою. Бо немає дороги назад… Для всіх — єдина дорога. Всі покликані. Та чи підемо нею так відкрито, беззахисно, самовіддано, як цей солдат? Кожен із нас — солдат Бога. Але чи всі готові йти дорогою правди? І хто довіриться Провідникові? До-віра. До-надія. До-любов. На досвітку цілую сонну каву. Зависнув павучок. Йому цікаво, Чи той кавник іще не охолов І що нарешті зродиться із гущі, З пророчої досвітньої колиски: Блаженний світ з довірою до слова Чи Квазімодо з дзвонами вочу? Вже закипають соком ранні груші, І шостий день від пам’яті так близько… Маленька тінь із сонячного кола, Я не звуглію… я… я до-лечу… Душевні слух і бачення поетеси — надчутливі. Колись Господь дзеркала прибере і матиме значення не вигляд, а суть людини і самого світу. А поки що… А поки що — Переходи, перетурбації, Переломні кряжі епох. Ремонтуємо серце нації. В небі тихо зітхає Бог. Билось рівно і раптом — спалахом. Серце нації. Серце — на… Половини сьогодні мало нам,
Другу в небо взяла війна. Барикадні реінкарнації… Перебути, перемогти… Ярим спалахом — серце нації. По Дніпру — смоляні плоти… Перемогти ворога перед собою і в собі, перемогти себе, переродитися, народитися за свічадом земного світу, народитися у правді такій, яка вона є. Побачити її і почути. Відкрити перед нею (це ж і перед ворогом!) своє лице. Із відкритим обличчям, Без маски, без гриму, без сліз… Ти простиш? Хоч свічада, Напевно, не вміють прощати. В балаклаві епохи не розріз — Кривавий поріз, …Але я не про те, Як горів у надії Хрещатик.
Не про кулю у серце Чи камінь у скроню — і все… Я підійду впритул, Я навчуся незмигно стояти. Україна не вмре! Але ті, що з відкритим лицем, Їм кого і про що В задзеркальному світі питати?
Хто кому і за скільки Святе й непродажне продав? Хто на вірі й любові Новітні базари будує? Таж ніщо не нове! Чорносмертний хижак-балаклав Ще, мабуть, при Нероні родився — І досі жирує.
Як той Рим гоготів! Як сьогодні згорають серця!.. Ти простиш? Я не знаю. Безслізно благаю і терпну. Певно, страшно не бачити В дзеркалі свого лиця, Бо свічада живі, Бо вони вже стомились від смертних.
Їм по горло — підлоти, По горло — брехні і дурні. Бо пораненим тіням Вже тісно в небесній лікарні. Всі епохи криваві, Тож молю: прости не мені. Тим, з відкритим лицем, Дай надію, що жертви не марні… А надія дається по вірі… Й без любови нема нагород… Плаче пісня чутливої ліри в час, коли прозріває народ. Прозріти — це прийняти правду без гарантії вигоди і навіть без гарантії перемоги. Тримаючи в руках ошатний томик поезій Світлани Антонишин “Свіча-До-Ля”, вслухаюся у витончене звучання всієї звукової гами. Від “до” світу і болю до “ля” любови та “сі” її спільности. А нові вірші поетеси вражають належністю до октави високих частот. У них — болючий і пронизливий у беззахисності душі шлях правди. Що ж, зовсім небагато співців вільно почуваються на високих октавах. А звучання її поезії ще набирає висот…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
