Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
4 “Правильно думають і діють командири нового, молодого покоління”. Шпитальні нотатки · с. 4сторінка оригіналу ↗

Куди тому Езопові до розвідника Яреми!

Слово Просвіти, №30 за 2017 рік

Маргарита ДОВГАНЬ Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО Не боюсь! Нарешті, по довгій перерві, я знов у шпиталі. Бачу чергу з атовців на прийом до лікаря. Заклопотані обличчя. Зупинилася на одному. Зовсім юний, інтелектуальний і красивий хлопчина у формі військового авіаінженера. Відчув тепло, співчуття і охоче бесідує. Михайло Поліщук з Черкащини, з Шевченкіського краю. Йому всього 22 роки! Закінчив Київський національний університет авіації. Інженер з будівництва аеропортів і доріг, командир аеродромно-експлуатаційного взводу. Контрактник. Працював на Старокостянтинівському аеродромі, нерідко понаднормово. Війна потребує інколи надлюдських навантажень. Якось Михайлові стало погано. Місцеві медики легковажно констатували — застуда. А на третій день… реанімація! Опісля опинився у Києві, де і діагностували багато проблем із серцем: міокардіофіброз. Надіслані до частини висновки військової медкомісії… “загубилися”, “пропали” і аналізи, а хлопця, без його відома Михайло Поліщук і згоди (!) місцеве військове начальство подало у списки для перекваліфікації… на піхотинця! З міокардіофіброзом — у піхоту! При обмеженій придатності до служби в армії, яку визнала комісія, місцеве командування вирішило перекинути його у ще тяжчі умови! Замість того, аби дати класному фахівцеві легшу посаду (у фізичному плані) й використовувати його професійні знання. Ану, твого б, командире, синочка з хворобою серця, у піхоту — бігом, марш болотом, під дощем, вперед, десять, двадцять кілометрів!? Отож син Шевченківської землі Михайло Поліщук, високоосвічений військовий інженер, знову по шпитальних кабінетах збирає медичні висновки, замість тих, що нібито “загубилися”. Питаю, чи не боїться Михайло воювати за правду. — Ні, не боюсь. З корумпованими силами треба боротися. Думаю звертатися до Головної Військової Прокуратури. Хочеться вірити у Михайлову перемогу. Стимули Ігоря Лугини Просто перед нами, біля неврології, зупинилася швидка. З неї у спринтерському темпі — вісім медиків, санітарів витягують ліжко-каталку з хлопцем. На ходу хтось підтримує медичні торбинки, з яких до немічного тіла пораненого тягнуться трубки з ліками. Інші бігом тягнуть каталку до розчинених дверей і далі коридором — просто до операційної! Побачила його личко. Молодюсінький. Душа завмирає і шле до неба прохання: врятуй хлопця! Думала спитати, хто та тяжкопоранена дитина. Та не доженеш, і не до розмов… Кожна секунда важить для порятунку його життя! Коло нас зупинився хлопець у візочку. Худесенька постать. Розтривожений погляд: побратима повезли. Сумний момент переживаємо спільно із Ігорем Лугиною, молодшим сержантом 54 окремої механізованої бригади. Мимо- Ігор Лугина волі поступово співчуття і тривога переходить на Ігоря. Зовсім юний і — у візочку! Всього 22 роки. Вчився у педагогічному інституті в Сумах. Одружився з коханою Мариною, а тут — ворог вдерся в Україну! Негайно, добровольцем, пішов захищати рідну землю. І Марина його зрозуміла… На війні як на війні. Тримався. При обстрілі на Світлодарській дузі дістав ворожий снайпер останнього дня січня цього року. Ліву частину легенів вже зшили, печінку підрихтували, а от пошкоджений хребет ще вирішують коли і як оперувати. Зажурилися на хвильку, а тоді Ігор бадьоро: нічого, з часом все налагодиться. Я так думаю! І я так подумала. Бо хлопець сильний. З дитинства спортом займався. Спринтерським бігом. А для цього воля потрібна. І єще стимул — дружина скоро подарує коханому дитятко! Армія — віддзеркалення суспільства Василь Рога — киянин. За фахом — юрист. У 14 окремій механізованій бригаді він — заступник командира по роботі з особовим складом. Щось подібне до замполіта у совітській армії. Але питання і теми зовсім інші. Якщо у людини негаразди, проблеми — поговорити і допомогти конкретно. А ще треба мати терпіння і підхід до кожної людини, відчувати її природу. Наприклад, після першого обстрілу, першої сутички з ворогом доводилося новачкові надавати психологічну допомогу. Василь намагається аби кожен військовий знайшов собі друга, не замикався в собі. Адже люди в умовах цієї нестандартної війни часто подовгу перебувають у замкненому просторі і в дуже не комфортних умовах. Тут вельми важливі дружба, товариство, як було колись у нашого козацтва. Василь достовірно знає, відчуває високий воїнський дух українського козацтва, його не декоративну історію, а істинну, глибинну. Наші козаки майстерно володіли новітніми на ті часи видами зброї. Від діда свого Василь знав, що в походах козаки ніколи не пиячили — культура і дисципліна були перш за все. Не дивно, що українських козаків запрошували на військові операції в інші держави. У Франції, наприклад, стоїть пам’ятник Івану Сірку! А у нас навіть не всі знають, хто він такий! Василь Рога — за підвищення культурного, історико-патріо- Василь Рога тичного виховання в садочках, школах, вузах. Захоплений Василь книгами Романа Коваля, який правдиво описує наші історичні військові подвиги. Мій співбесідник висловив і таку думку: всі хочуть бачити армію ідеальною, а вона — віддзеркалення суспільства. Стосовно пияцтва — якщо є корчма, то поруч збудуйте спортивний зал! Це звернення армійця до влади. Символічне. Він певен — спортзал переможе. Тоді і в Армії буде краще. …Нога Василеві ще поболює. Але друзі з підрозділу, які тепер у станиці Луганській, не забувають, підбадьорюють. Ось і зараз — мобілку до вуха! Побратим Саша Бабич озвався. Бесідують. А я втішаюся: правильно думають і діють командири нового, молодого покоління. Нащадок Житомира Виявляється, за легендою, місто з таким благородним іменем названо на честь дуже давнього воїна і дипломата на ім’я Житомир, який зумів примирити ворогів, зупинити війну і захистити тим свій нарід від нападника. Було то в далекі язицькі часи і саме тут, де нині розкинулося чарівне, багате на історію і культуру славне місто Житомир — столиця Поліської землі. Досконально, з любов’ю до нашої давнини розповів мені цю легенду Ігор Лещенко, сержант п’ятдесятого окремого ремонтно-відновлювального полку. Хоча родом Ігор з містечка Озерного на Поліссі, але і Житомир йому рідний — закінчив Житомирський військовий інститут радіоелектроніки ім. Сергія Корольова. Енергетик. Але на фронті довелося технічні знання вдосконалювати. Найважчі моменти — коли треба просто на полі бою відновлювати техніку. Особливо складно в умовах обстрілу ремонтувати танки, бетеери, налагоджувати зв’язок. Ігор Лещенко — З’являються нові види озброєння. Аби на них розумітися, треба весь час вдосконалюватися, поглиблювати знання. Тепер вчуся ще й у Київському військовому інституті телекомунікацій та інформатизації. Нам треба вивчати передовий досвід НАТО, але прояви совковості гальмують цей процес. Та хто хоче, той і на передовій учиться. Тепер Ігор — у шпиталі. І примудряється вчитися в офіцерській школі на курсах підвищення кваліфікації. Воістину Воїн вищого класу, натівського. Загоїться рука — і знову талановитий інженер відновлюватиме підбиту ворогом бронетехніку, аж поки настане мир іна полях колишніх битв заколоситься добре жито. Лікар Сергій Арменакович Асланян Місяцями ходила до гнійної хірургії повз двері, на яких написано: “Асланян Сергій Арменакович, заслужений лікар України, доцент кафедри військової хірургії Української військової медичної академії”. Ходила і думала: хоч би раз при мені одчинилися двері, побачити б цю людину, про яку багато доброго чула від оперованих ним бійців. Особливо запам’яталася розповідь порятованого ним Валерія Кузніченка, воїна родом з краю Сковороди, про вправність і добросердя лікаря Асланяна. І ось несподівана зустріч. Одразу приязнь. У його кабінеті затишно. Живописне полотно — ніби куточок рідної природи. Сергій Арменакович народився в Україні. І Вірменія йому також рідна. Признається, що має дві Батьківщини. І ще вразив мене — знає напам’ять ледь не цілого Тарасового “Кобзаря”, який писав наче сьогодні і про сьогодні! І натхненно читає мені уривок за уривком. А тоді Франка згадує, Ліну Костенко, а ще вірменського поета-шістдесятника Валерія Ісаянца: Сергій Асланян Два цвета в моей крови, Два солнца и нет исхода — Огни этих солнц все сильней. И где бы и с кем бы я ни был, На вашем пылаю костре, Дымы поднимаются к небу. — Оце хірург-митець! — подумала. Ніби відчуваючи мої думки, Сергій Арменакович каже: справжня хірургія — це не ремесло, а творчість, усі 43 роки я так розумію, відчуваю свою працю. І саме присутність творчості дозволяє хірургу Асланяну розв’язувати ускладнені варіанти гострих травм. Доводилося, приміром, довго і винахідливо працювати з тяжкопораненими Ігорем Лук’янцем, Сергієм Храпком, Федором Степаненком, Валерієм Кузніченком, ще з багатьма. І в якомусь сенсі вони стали Сергію Арменаковичу рідними. А хлопці прийняли його у свої серця. Прощаємось. Ідемо. А в душі чую Шевченкову молитву, яку наостанок прочитав нам із Сергійком-фотокором хірург од Бога Сергій Асланян: Царям, всесвітнім шинкарям, І дукачі, і таляри, І пута кутії пошли. Робочим головам, рукам На сій окраденій землі Свою ти силу ниспошли. Пес, риба, чайки Творчість, вигадка, фантазія, гумор, дотепність, позитивні емоції притаманні нашим людям у найскладніших умовах. Пригадую: дзвонить дружина Катя своєму чоловікові на фронт: як ти, де ти, як здоров’я? А він у відповідь: уявляєш, таке спостеріг, що і в казці не придумаєш! Бачимо — краєчком моря невеличкий пес біжить. Раптом на секунду пащу у воду і… здоровенну рибину витяг! Міцно тримає її, біжить далі понад берегом. Шукає, де притулитись, спокійно поїсти. Коли за мить ціла хмара чайок налетіла! Доганяють пса, кричать, рибу одібрати хочуть. Картина — драматична! Пес як піддав — і раптом пірнув у шпарину якоїсь зруйнованої дерев’яної халабуди над берегом. Погелготіли розгублено нападники — та й розлетілися. А пес, бач, худий, втомлений, але своє нападникам не віддав! Послухала Катя ту бувальщину од свого чоловіка і все зрозуміла — і де він, і що здоровий, і при доброму гуморі. А я подумала: куди тому Езопу до розвідника Яреми!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин