Суспільство · “Кого вони більше бояться? Кулі ворогасепаратиста — чи гніву “свого” народу?” · с. 5сторінка оригіналу ↗
За Парканом
Слово Просвіти, №30 за 2017 рік
Олена БОНДАРЕНКО, член НСПУ
За президентства Леоніда Кравчука огорожі на Банковій не було. За Леоніда Кучми періодично виникали турнікети, потім виріс якийсь тимчасовий парканець, через котрий під час опозиційної акції (“Україна без Кучми” чи “Повстань, Україно!”) двоє політиків-джентльменів елегантно пересадили політика-леді з метою забезпечення її подальшої діяльності. А вже потім влада, видно, перепудившись, що леді знову штурмуватиме перелаз, облаштувала серйозніший кордон. Під час Помаранчевої революції паркан на Банковій набув особливо рельєфних обрисів символу свавілля і диктатури влади та її “двічі несудимого” ставленика. Зі всенародною перемогою Віктора Андрійовича Ющенка, якщо точно — 5 лютого 2005 р. — осоружну споруду на Банковій, яка перекривала рух із вулиць Інститутської та Лютеранської, прибрали, а з нею й міліцейські “будки”, що бовваніли на розі Банкової та Лютеранської. Площа перед президентською адміністрацією стала вільною, в сенсі — ніколи не порожньою. Не було дня, коли більші-менші купки народу-переможця у Помаранчевій революції не громадилися би перед східцями, домагаючись найвищої аудієнції, аби розплющити президентські очі на місцеві ганьбу і наругу. Позаяк ішлося переважно про призначення локальних урядників із числа недавніх гіперактивних фанів Януковича, учасники тусовок дедалі більше набували вигляду, наче нарешті їм на голову впала цеглина прозріння. А позаяк народне
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
21 липня Українська громадськість столиці вшанувала в Бабиному Яру та на Лук’янівському кладовищі пам’ять видатних діячів українського націоналістичного руху, безкомпромісних борців за волю України Олега Ольжича прозріння — штука для булавоносця вельми неприємна і далекосяжна, Банкову обійняла “реконструкція покриття вулиці й інженерних мереж”. Спочатку до 29 серпня, а далі — як Бог дасть… 31 жовтня 2005 р. зо п’ять десятків людей пікетували адміністрацію Президента Ющенка, точніше, паркан перед нею, з вимогою знести символ неволі й деспотії. Щось заметушилося. 1 листопада тодішній очільник Державного управління справами (ДУСі по-народному) І. Тарасюк повідомив журналістам, що 1 грудня спливає термін будівельного ордера, виданого КМДА на “реконструкцію”, тож (цитую): “…ми повинні прийняти або продовжити цей ордер для подальших будівельних робіт. Або сказати, що площа прийнята в експлуатацію і, відповідно, зробити всі процедури”. 4 листопада керівник секретаріату Президента О. Рибачук повідомив, що статус Банкової буде визначено на сесії Київради 17 грудня 2005 року. “Цього разу я почув метал у голосі мера, який сказав: “Передайте Президенту, я гарантую, що 17 грудня сесія Київради прийме відповідне рішення”, — послався керманич президентської канцелярії на тодішнього київського очільника О. Омельченка. Словом, Іван киває на Петра — і всім весело. А тим часом перед очима дедалі більше прозріваю-чого народу-переможця зависочів новий, красивий, чавунний… ні, це вже був не паркан, але Її Високість Огорожа. Окрім своєї прикладної функції пані Огорожа виконувала ще й новітню роль: вона уособила психоемоційне тренування народу-переможця жити в бридких реаліях тогодення перед грядущим “Універсалом двох В.”. Після офіційної здачі Віктором Андрійовичем гетьманських атрибутів, казни і всього рухомого та нерухомого державного майна донецьким бандитам, Огорожа також перейшла до нових власників. Охочим повправлятись у яйцеметанні (якщо увага спостережливих снайперів на довколишніх горищах не кремпувала), наблизитися в поле поціляння було зась. Але прохід Банковою довший час, щоб так аж зовсім, то не скасовувався, а коли й скасовувався, викликав справедливу критику. От, до прикладу, 14 березня 2013 р. один тодішній депутат у соцмережі ремствував: “Сьогодні зранку Банкова перекрита…. Нікого не пускають… У Януковича, бачте, гулянка з піснями і маршами…” Під час Революції гідності, на тлі народної звитяги і невигойно-скорботного символу “Небесна Сотня”, сама згадка про огорожу на Банковій викликала в людей лють і біль. Тож появу доленосного документа, виданого О. Турчиновим у статусі в. о. Президента України, під назвою “Розпорядження Президента України № 130/2014-рп “Про демонтаж металевої огорожі по вулиці Банковій у місті Києві”, цитували всі медії й знали напам’ять мало не всі кияни. “З метою забезпечення вільно3 го проходу громадян по вулиці Бан3 ковій у місті Києві, відповідно до статті 112 Конституції України: 1. Київській міській державній адміністрації та Державному уп3 равлінню справами вжити в уста3 новленому порядку заходів щодо де3
ЄС, що тривав у Києві 12—13 липня, потребують серйозних охоронних заходів. І все ж… Щось невловно змінилося. Звичайно, надворі спека. Хлопці у чорних одностроях мордуються, нудяться і нервують. “Куда?! Пєрєйдітє на ту сторону уліци! Я говорю, по той сторонє! Куда ідьотє?!” Лютеранська перегороджена турнікетами, людей безглуздо зганяють на один бік вулиці, за “постом” вони знову переходять, куди їм треба. Одного із цих днів ішла вулицею Заньковецької, потім — “по той сторонє” Лютеранської. Сонячний бік вулиці, плюс 30 зранку. На пеньку біля лютеранського храму сидить жінка років 75, видно, що їй недобре. В очах — дитячий подив: “Чого оце ганяють? Хіба я на терориста схожа?..” В арці будинку, до якого йду, підстрибує хлопчик — очі навиворіт, голос аж зривається: “Ви куди? Куди йдете?!!” Усвідомлення відповідальності місії? Страх перед начальством? Чи дзеркальне відбиття ставлення влади до людей? Подібне вже, здається, було. За Януковича. І “Куда?!”, й очі навиворіт… “Клоуни, хто вас сюди впус3 тив? Кому ви даєте хабарі, щоб проходити під адміністрацію?” Пам’ятаєте, в січні минулого року ЗМІ облетіла репліка одного мі3 ністра у відповідь на питання жур3 наліста про пізній візит до АП? Щоправда, потім міністр сказав, буцім вона стосувалася телефон3 ного співрозмовника. Але замис3 литися про хабарі, щоб проходити під адміністрацію, змусила бага3 тьох. І про пізні поодинокі та гру3 пові візити, які стали нормою… Та повернімося під наш паркан. Звісно, війна. І воююча наша влада перебуває у постійній страшній небезпеці, отже, закономірно обгороджується, вкопується та обсідається охороною. Але ж владці часом вирушають у геройські вояжі до прифронтових Маріуполя, Краматорська чи й Станиці Луганської. Чому тут, далеко від фронту, вони ніби почуваються в більшій небезпеці, аніж там, близько передової? Кого вони більше бояться? Кулі ворога-сепаратиста — чи гніву “свого” народу?
Українці органічно не терплять наруги над власною свободою. Будь-які перепони, паркани та огорожі — і фігуральні, і цілком матеріальні — викликають в українця тяжкий емоційний дискомфорт, навіть якщо він цього наочно і не демонструє. Втім рано чи пізно може надійти час, коли внутрішній спротив вихлюпується назовні, й тоді призвідцям доводиться начуватися. Бо ці всі перепони, паркани та огорожі — не лише перешкода на шляху фізичного пересування, а й символи пригноблення свободи і приниження гідності.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
