Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
7 «Просвіті» — 150! · “Чотири роки під орудою В. Федоровича відзначені в історії “Просвіти” розширенням географії її діяльності”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

«Тільки власна діяльність допоможе вибороти для себе наші права»

Слово Просвіти, №30 за 2018 рік

Марія ПАВЛЮК, голова об’єднання Галицького району м. Львова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; Ольга МАНЮК, заступник голови об’єднання Галицького району м. Львова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка 1873 року після несподіваної смерті Ю. Лаврівського “Просвіта” на загальному зборі вибирає третього голову. Ним став член Головного Виділу, галицький аристократ, високоосвічений землевласник Володислав Федорóвич. Володислав Федорóвич народився 25 травня 1845 року вс. Білинівка на Тернопільщині. Родина Федорóвичів, як писав І. Франко, належала до найдавніших шляхетських родів і виводила своє походження від руських чернігівських князів. Син дідича-народовця Івана Федорóвича виховувався в українському патріотичному дусі. 1864 року Володислав закінчує Тернопільську гімназію, де директором тоді був В. Ільницький, учасник “Собору руських учених” 1848 року. Під його впливом молодий гімназист зацікавився філософсько-історичними науками і мистецтвом. Учнями цієї гімназії на той час були: майбутній український учений Іван Пулюй, Володимир і Олександр Барвінські — згодом провідні діячі “Просвіти”. 1866 року Володислав вступає до Віденського університету, а через два роки продовжує навчання в Сорбонні та французькій Колегії, подорожує Європою, знайомиться з культурою Англії, Франції, Італії, Швейцарії, Німеччини. 1871 pоку, після смерті батька, стає спадкоємцем добре загосподареної значної земельної власності в с. Вікна на Тернопільщині, до якої пізніше прикуповує сусідні маєтки. Тут він запроваджує зразкове хліборобське господарство. Крім того, Володислав активно досліджує історичне минуле свого народу, цікавиться періодом трипільської культури, студіює етнографічні матеріали і стверджує, що “русини в давньому минулому нічим не різняться від французів чи німців”. Бере участь і фінансує археологічні розкопки в навколишніх селах, зокрема, в с. Вікна — декілька могил, у с. Товстому — неолітичні поселення, у с. Новосілці — великий курган, у с. Черняхівцях — “Княжу могилу”. Про археологічні знахідки повідомляє в пресі, а згодом виставляє їх на Археологічній виставці в 1887—1888 роках у Львові. Молодий землевласник субсидує археологічні розкопки стародавнього Галича (Крилоса), які проводив професор Львівського університету, український археолог Ісидор Шараневич. У своєму палаці Володислав заснував перший найбільший краєзнавчий музей на Поділлі, у якому налічувалось близько двохсот зразків килимів із різних місцевостей Західного Поділля та інших регіонів України. Поряд з картинами в музеї знаходилася кераміка, порцеляна, зброя, предмети старовини, археологічні та геологічні експонати. Великим скарбом була бібліотека В. Федорóвича, котра нараховувала 20 тис. томів з численною кількістю старовинних книг та архівних матеріалів. Родинний архів містив близько 15 тис. документів. У 1883—1884 pоках на запрошення В. Федорóвича його опрацьовує І. Франко. На основі вивчених документів Іван Франко пише дослідження: “Гримайлівський ключ”, “Панщина та її скасування в 1848 році”, “Фінансове положення Галичини”, “Лук’ян Кобилиця”, а також свою найбільшу історико-публіцистичну працю “Життя Івана Федорóвича і його часи”. Володислав як добрий господар дбає про розвиток громад, де були його маєтки. Як член Крайової комісії з розвитку ремесел у Східній Галичині, організовує у с. Вікна ткацьку майстерню, де, крім килимів, виробляли також верети, пояси, крайки. Чудові килими з цієї майстерні продавались по всій Австрійській імперії. 1873 року на Віденській виставці презентовані В. Федорóвичем килими в українських мотивах отримали найвищі схвальні оцінки. У с. Товстому поруч із ткацькою майстернею він засновує крайову бондарськоковальсько-гончарську школу. Тут виготовляли полив’яну кераміку з різноманітним мистецьким орнаментом. Спостерігаючи хитрість і підступність поляків у Галицькому сеймі щодо українців, будучи прихильником львівської “Просвіти” і членом Головного Виділу, він погодився стати третім головою “Просвіти”. Новообраний голова у своїй інавгураційній промові 22 травня 1873 року наголосив: “Культуру краю визначає не ступінь родючості землі, а ступінь освіченості громадян. Та й політиком може бути лише освічена людина. Отже, нам, русинам, необхідно насамперед усвідомити, що скільки голів завоюємо для освіти, стільки ж осіб скаже, що ця земля — Русь, а вони — русини. Нехай же політикою русинів тепер стане праця над освіченням народу. Тільки власна діяльність допоможе вибороти для себе наші права. Отже, я хочу, щоб усяка чужа гегемонія над нашим народом перестала, щоби ніхто нами проти нашої волі не опікував. Русь — для русинів!”. Чотири роки під орудою В. Федорóвича відзначені в історії “Просвіти” розширенням географії її діяльності. Першорядним завданням було поширення знань серед народу, видання книжок і поширення освіти в Галичині, підготовка і розповсюдження підручників для початкових і середніх українських шкіл, друкування популярної літератури для народу під егідою “Просвіти”. У 1875 р. було засновано першу філію в с. Бортники біля Ходорова і першу читальню в с. Денисові на Тернопільщині. Стараннями О. Барвінського відкрилася філія “Просвіти” в Тернополі 1876 року, згодом — у Коломиї і Станіславові (1877 р.), прийнято ухвалу про впровадження місячних членських книжок. В. Федорóвич дбав про розповсюдження української книжки за межами Галичини. Зокрема, того ж 1873 року звернувся Володислав-Валентин Іванович Федорóвич до уряду в Будапешті з проханням використовувати на Закарпатті українських підручників, якими послуговуються в українських школах Галичини, подав меморіал до Відня, щоб ухвала Галицького сейму про навчання українською мовою в вищих класах академічної гімназії у Львові дістала цісарську санкцію. Для встановлення контактів з українським Закарпаттям багато зробив Іван Франко завдяки особистій дружбі з письменником Ю. Жатковичем. Тісний контакт зав’язала “Просвіта” з Буковиною. Завдяки співпраці з професором Чернівецького університету, доктором Смаль-Стоцьким і за підтримки галицьких видань тут відкривають українські читальні. Щоб покращити просвітницьку роботу в провінціях, “Просвіта” взяла під свою опіку культурні осередки, т. зв. “Руські читальні”, що на час зародження Товариства вже працювали в Галичині. З метою розповсюдження свого впливу “Просвіта” безкоштовно видавала книжки в читальні краю, але 1876 року Головний Виділ “Просвіти” ухвалює постанову, згідно з якою книжки безкоштовно передаються лише тим читальням, що вступили в члени Товариства. Володислав Федорóвич був гарячим послідовником єднання українського народу від Карпат до Кубані, не мирився з москвофілами, а також з претензіями поляків на українські землі. Він завжди рішуче виступав проти будь-якого приниження “Просвіти” в очах громадськості. В 1976 р. польські депутати (посли) на Сеймі виступили проти допомоги українському театру і “Просвіті” й домоглися призначення допомоги за умови цензурування її видань, “бо вони ширять схизму і ненависть в суспільстві”. В. Федóрович наступного дня на загальних зборах Товариства виступив з патріотичною промовою, яку закінчив словами: “Просвіта є товариством ні від кого не залежним. Коли вона прийняла на себе труд видавати шкільні книжки, то робить це тільки для добра свого народу, а з грошей, що їх край має обов’язок давати на видання шкільних книжок, здає точні рахунки. Що вільно писати полякам і німцям, те писати не може бути заборонене русинам... Лиш 20-мільйонний народ може бути суддею для “Просвіти”. Я дарую “Просвіті” 12 тисяч золотих і сподіваюся, що Товариство допомоги від сейму при таких понижаючих обставинах не прийме”. Управа “Просвіти” відмовилася від ухваленої сеймом заниженої дотації. Почин В. Федорóвича підтримало багато інших заможних діячів, і з того часу аж до 1884 року “Просвіта” не одержувала будь-якої допомоги з крайових фондів. Лише 1884 року, без прохання “Просвіти”, Галицький сейм виділив на її утримання 2000 крон допомоги, яку пізніше кілька разів збільшував. 1877 року В. Федорóвич склав обов’язки голови “Просвіти”, але працю в українських громадських організаціях не залишав. Цього ж року його обрали головою Комітету з влаштування етнографічної виставки з нагоди приїзду до м. Тернополя австрійського престолонаступника. Вис тавка мала на меті показати представникові монархічного двору, що українці — окрема, самостійна нація, з багатою культурою та побутом. У міському парку було побудовано зразки типів селянських хат з різних регіонів Галичини, демонструвалися різновиди українського національного одягу, оригінального національного мистецтва тощо. В. Федорóвич допоміг організаційно і фінансово створити зведений хор з одинадцяти навколишніх сіл. Сам він вітав гостей в одязі українського боярина (за кресленнями істориків) і тим ще раз давав зрозуміти, що українці, як і поляки та інші народи монархії, крім звичаїв і традицій, мали в минулому свою державність зі своїми боярами й князями, а тому заслуговують у складі Австрійської імперії на право власної автономії з рідномовним шкільництвом, власною культурою та власним самоврядуванням. Організована виставка увінчалася великим успіхом. 1894 року він спонсорував український етнопавільйон на Крайовій виставці у Львові. Крім участі в громадському житті, наприкінці XIX ст. В. Федорóвич займався політичною діяльністю, писав статті на теми історії, освіти і виховання молоді. Історіософські праці публікував у журналах “Правда”, “Зоря”. У 1879—1882 роках був депутатом нижчої палати Віденського парламенту, пізніше був обраний досмертним членом вищої палати — Палати Панів. У роки Першої світової війни влітку 1917 року маєтності В. Федорóвича опинилися в зоні воєнних дій. Коли з’явилися московські старшини, він звелів відчинити палац, думаючи, що в їх особі знайде охорону перед солдатами. Тим часом за старшинами вдерлися солдати і почали все грабувати, а старовинні книги й грамоти повикидали на подвір’я, щоб ними розпалити вогнище. Серед цього хаосу В. Федорóвич у килимарні переодягнувся в селянський одяг, утік до села, де переховувався два тижні. 27 липня 1917 р. солдати підпалили двір, і жертвою пожежі стали неоціненні культурні надбання і скарби, які збирали протягом цілого століття батько Володислава Федорóвича і він сам: бібліотека, архів, картини тощо. Зі зразково влаштованих будинків не лишилося нічого. Федорóвич поїхав шукати справедливості в російських урядовців до Києва та Петрограда. Після Жовтневого перевороту зразу ж повернувся до Києва, який став столицею УНР. Там занедужав і помер 22 грудня 1917 року. Його дочка Кароліна Дарія Федорóвич-Малицька, що отримала ґрунтовну освіту за кордоном (Німеччина, Франція, Велика Британія), стала українською письменницею й виступала під псевдонімом Дарія Віконська. Вона відома як літературний критик, перекладач і мистецтвознавець. Подорожуючи Європою, Кароліна була освітнім амбасадором України. Крім численних праць, Кароліна залишила знамениту книгу “За силу й перемогу”, яка вперше побачила світ 1938 року. Література: 1. Нарис історії “Просвіти”, 1993. 2. Енциклопедія українознавства. Т. 9. Львів, 2000. 3. За матеріалами з фондів музею Михайла Грушевського у Львові. 4. 170 років від дня народження Володислава Федоровича // library.te.ua 5. Я. Стех. Згадати культурного діяча Володислава Федоровича // www.novasich.top Володислав-Валентин Іванович Федорóвич — голова “Просвіти” 1873—1877 років, дійсний член НТШ, культурнопросвітницький і громадсько-політичний діяч, меценат.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин