Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“І він корився її неприборканому бажанню бути щасливою”. · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗

В’ячеслав ГУК. В’ячеслав ГУК. Нові вірші

Слово Просвіти, №30 за 2018 рік

*** Він лежав у палаті лікарні серед таких, як і сам, поранених — стара церква бовваніла в осінній імлі за високими вікнами — і розмірковував над життям, що підвладне смерті і розпаду; по обіді в лікарню приходила жінка з будинку за пагорбом — в довгій сукні, з волоссям до пліч, з очима, льону повними, молода, зі стражденними тонкими рисами обличчя, лагідна; його стрижена голова була трохи нахилена, очі заплющені, бо таємниця сховалася в любовних листах і в самому осуді, він хотів знайти у душі якомога більше знищених спогадів; йому здавалося, що вона уникала того, що людей пов’язує, м’яким південним діалектом за дверима солдати патякали — він любив самовіддано, та вона мала в душі когось іншого; потім він, наопаш піджак, курив на дворі, синім од холоду, і бачив, як вона йшла до воріт, сповита пташиним гомоном, в її серці поряд з коханням жила війна, переказана матір’ю; він довго дивився їй вслід, нерви були гранично напружені, оскільки доклав значних зусиль, щоб зостатися в її пам’яті, надвечір збиралося на дощі з моря тхнуло згнилою рибою; він ледве стримав себе, щоб зупинити її сфотографуватися — вона — в білій сукні, він — у чорнім костюмі, руки сплетені, як тоді, дуже давно, на тлі моря, що було огорнене тишею; багато в житті набув, але втратив ще більше й схвильовано розмірковував, цигарку затисши в кулаку по-солдатському: чому вві сні напередодні дощу бачить покійного вітчима?.. чув уночі, як в сусідніх садах пружно гупали спілі яблука, припом’янув, як вона довго лежала поруч, як тихо плакала, як його пристрасть була назавжди спалена її поцілунками… *** Збігло ще кілька день, поки не викрилася його відсутність — була подорож і затишне млосне кипіння блискучої глиці, у згадках повільно добігав кінця короткий дощовий день, та він північному вітру підставляв одухотворене обличчя, де надвечір у глибочезному колодязі сяяв умитий місяць; ніч сховала гніздо сизого голуба в намоклу основу листя, чоловік усе життя долав залежність од власної тіні, жінки, темна вода шаруділа, поглинаючи вилиці, змиваючи кров із закушеної губи, ніби розривала безбарвний пагін життя, де тіло смертне наче силоміць набувало фізичного досвіду; двадцять років тому їм довелося побачитися в ресторації — він був гірським інженером, вона — викладала французьку; над квітами, що жовтіли у вазі, без угаву кружляв метелик, у миршавім готелі вона навчила його справжнім цілункам, і він корився її неприборканому бажанню бути щасливою; на нього чекав жереб виснаженого вола, вбитого перелогом, або ж доля Миколи Хвильового, який застрелився в кімнаті, запросивши друзів на 10 годину ранку 13 травня 1933 року, тієї суботи паморочилася голова од густющих пахощів бузу, а в сусіднім підворітті ще з ночі заводив приблудний собака; він здійняв капелюх та обережно пригладив волосся рукою — згадав чайку на пустельному пляжі окупованої Росією Ялти і як шпальти газет висвітлювали брехливі російські новини, потім блукав пересохлим річищем, яке оголило кістяки риб, приборкуючи сльози, що котились з очей і душили горлянку. *** Уночі він повернувся з війни з однією думкою — відіспатися, тому що досі само життя складалося лише із саморуйнування, колись народився проти волі матері, хоча за бажанням батька; його дорослішання супроводжували довгі листи та мандрівки влітку на Чорне море, де пражилась на сонці сила голого люду і лежав на вологім піску, висолопивши язика, мертвий собака; наступного дня — його ліва щока була поранена лезом бритви, відтак, доголившись до кінця, він причепив пластир до ранки, потім вдягнувся і вийшов надвір, де хирий вітер віяв навскоси; того року на півдні дні були поперемінно-то ясні, то похмурі, він бачив, як над морем чайка летіла до скелі, мов до обійстя, порушуючи, як приписи лікаря, душі вбогої оголений спокій; пригадав, як втрачав слова у шкільні роки біля класної дошки, як зазвичай увечері пірнав, як той плавець, у напівсонне море, як дарував новим віршам життя крізь жахливу зневіру і втому; у Криму за гнилою осінню — наставала згнила зима, як пастка, над вмерлим морем нескінченно висів сморід хворих містечок, та в пораненому тілі більше не відгукувалася давня пристрасть. Пляж у вересні Вже птахів сіруватий димок розчинився в глухій висоті, вночі у саду, збиті зливою, пружно гупали яблука зрілі; притулок в готелі на безрік знайшли — усі грішні й святі — чоловік притискався шерхкими губами до жіночої шиї — це необмежений вияв справжніх почуттів під час війни, двох тіл на зібганому простирадлі приречене поєднання, із виразом цілковитого спокою на обличчі він бачив сни, де мовчки розглядав мертву землю і осінь кровила рання; а потім, споглядаючи жіночу оголену спину, тихо курив, і сонна вода, поступово перетворюючись на лід, твердла, вранці на знак жалоби в місті було приспущено прапори, запахуща кава й цигарка були як терпка грубувата цедра; це був один із тих диваків, які любили чорно-біле кіно, теплий вересень, одноповерхові селища, суп із шафраном, він збрив вуса, ніби назавжди оголив душі замулене дно,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин