Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Інформаційний простір · “Український народ зовсім інший від російського, має давнішу історію, старшу культуру, славну минувшину”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Як наші емігранти змусили «Голос Америки» заговорити українською Уроки діаспори для сучасних доморощених радіо% та телевізійних начальників

Слово Просвіти, №30 за 2018 рік

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст Закнчення. Поч. у ч. 29 за 2018 р. Згуртованість і наступаль% ність приносять перемогу Коротке інформаційне повідомлення однієї з найвідоміших у світі газет — “The New York He- rald Tribune” (число європейського випуску від 23 листопада 1949 року) було для світового українства справжньою і несподівано швидкою сенсацією. Ось його зміст: “Цієї неділі 20 листопада в програмі радіомовлення “Голосу Америки” для народів за залізною завісою появилася, нарешті, передача для українців”. Надаючи вагомого значення цій новині, керівництво “The New York Herald Tribune” вважало за необхідне подати до неї коментар. Тепер ці кілька рядків із поважної американської газети можна розцінювати як історичний документ епохи, який досі в Україні не друкувався, але який мали б знати українці. З цієї причини наводжу його повністю в перекладі українською: “США вперше почали безпосередньо говорити до 40 мільйонів населення України, до людей, які люблять волю і впродовж століть ставили спротив насильству. Передачі “Голосу Америки” ведені в українській мові. Цю мову в 1863 році царський міністр внутрішніх справ назвав неіснуючою. Гостро відмовляючись розглядати справу культурної автономії для України, цей міністр сказав делегації українських письменників та істориків: “Ніколи не було, нема і не буде української мови”. Сьогодні Україна, будучи офіційно членом СРСР з ляльковою делегацією в ООН, керованою Сталіним і політбюро, відома з того, що вона має широко розбудоване і добре зорганізоване підпілля”. Більшість часописів української діаспори подали своїм читачам цю новину як заголовну, нагадуючи про те, що це спільна перемога всіх небайдужих і згуртованих. Британські українці, скажімо, довідалися про це з публікації своєї “Української Думки” від 4 грудня 1949 року “Українське радіомовлення “Голосу Америки” вже почалося”. Після цієї інформації до редакції надходили листи читачів із проханням проінформувати, коли і в які години “Голос Америки” мовить українською. За роз’ясненням керівництво СУБу звернувся до посольства США в Лондоні. Відповідь посольства опублікована в числі газети від 11 грудня 1949 р.: “Регулярні висилки “Голосу Америки” українською мовою” розпочнуться з 12 грудня ц. р. “Голос Америки” транслюватиме “Бі-Бі-Сі” на хвилях 49,4, 41,6, 31,9, 24,8, 19,16 щодня о 6.30—7.00 вечора. Повтор передачі вранці від 11 год. на хв. 25,1. Запізнення виходу пояснюється тим, що українська редакція ще не сповна скомплектована”. З нагоди відкриття української програми в офісі “Голосу Америки” відбувся брифінг, на якому виступив директор радіостанції Ф. Д. Келлер. Його слова процитувала пізніше “Українська Думка” в публікації “Голос Америки” до України”: “Програма в українській мові призначена для українців, які 30 років жили під совєтським пануванням. Відділ міжнародних передач для СРСР сподівається дати мільйонам українських слухачів об’єктивні й точні вісті зі світу, політичні коментарі та відомості про американське життя, а також географію, культуру і фольклор”. До речі, упродовж останніх трьох тижнів 1949 року після запровадження мовлення українською “Голос Америки” заговорив також арабською, турецькою та індонезійською мовами. Усього на той час передачі цієї радіостанції транслювалися 24-ма мовами світу. Протести адептів “русско% го міра” з Парижа, Москви та Києва Перемога згуртованого українства стала кісткою в горлі для представників “русского міра”, яким уже тоді кишіла Європа. З особливим обуренням сприйняла цю звістку “Русская Мысль” — орган білогвардійської еміграції в Парижі, який від часу свого постання системно здійснював грубі нападки на українців. Цього разу вони накинулися зі звинуваченнями на всіх, включаючи й “The New York He- rald Tribune”. Ось витяги з публікації, сповнені ненависті до тих, хто із симпатією ставився до українських домагань і хто прагне подалі триматися від російської “тюрми народів”: “Вільна преса Америки піддержує політичну акцію, побудовану на розпалюванні шовінізму й ненависті… Професійні самостійники, які давніше годувалися в Берліні, Варшаві, Анкарі і в Римі, сьогодні перекочували до Лондона і Вашингтона… Всі російські народи будуть будувати свою долю у згоді з власним хотінням, але можна бути впевненим, що самостійних вождів вони до проводу не запросять. Самостійництво — типовий витвір еміграції”. Коментуючи цю статтю, редакція лондонської газети “Українська Думка” назвала її авторів “монархічними іхтіозаврами” і наголосила: “Пережиткам російської білої еміграції, очевидно, не в смак українське радіомовлення, окреме від російського. Вони гостро критикували виступ “The New York Herald Tribu- ne”, порівняли думки цієї статті з пропагандою Геббельса і Розенберга… І це тільки по причині введення української радіопередачі “Голосу Америки”. Що ж, їм тут довелося уступити аж 30 хвилин російських передач на користь українських. Ще не забули валуєвського “не було, нема і не буде”… Не мовчала й офіційна Москва. З нечуваною доти затятістю вона прагнула заглушити українські передачі “Голосу Америки”. І-таки перестаралася. Незабаром стало відомо, що застосовувані нею посилені глушильні пристрої негативно позначилися на національному радіомовленні Швеції, позаяк ця країна перебувала приблизно в тому ж діапазоні радіочастот, що й Україна. Стокгольмський уряд щодо цього інциденту проводив спеціальне розслідування. У відповідь на хворобливу реакцію кремлівського керівництва англійські спеціалісти винайшли доступні способи нейтралізації заглушки. І такі способи стали незабаром застосовувати. Про це повідомляла своїх читачів “Українська Думка”. Українськомовні передачі “Голосу Америки” від початку ретельно прослуховували спеціально вишколені радянські контрпропагандисти не лише Москви, а й Києва. Вислідом такого прослуховування ставали публікації в радянські пресі. Особливо це стосувалося сюжетів, де йшлося про знакові заходи української еміграції. Показовою в цьому плані є реакція офіційного Києва на черговий з’їзд впливової громадської організації американських українців — Українського Народного Союзу, який проходив у Нью- Йорку восени 1950 року й роботі якого було присвячено окрему передачу “Голосу Америки”. Незабаром офіційний орган компартії України газета “Радянська Україна” відгукнулася про цю подію. Публікація зроблена у формі фейлетону з промовистою назвою “Балаган у Нью-Йорку”. Фейлетон цей цікавий для нинішнього читача тим, що може слугувати зразком тогочасної радянської журналістики у висвітленні явища української еміграції. У будь-якого неупередженого читача відразу складається враження, що висвітлення це однобоке, неправдиве, неетичне, грубе. Таке до справжньої журналістики не має найменшого стосунку. Адже замість фактів, які віддавна є стрижнем будь-якої публікації, бачимо тут безрозбірливий набір образливих лайок, які можна почути хіба що в некультурному товаристві, але неприпустимо використовувати на газетній шпальті поважного друкованого органу. Втім, варто навести фрагменти цього “шедевра” радянської публіцистики: “Що ж за українці зібралися в Нью-Йорку? Це нікчемна купка націоналістичних відщепенців, викинутих народом з укр. землі, людей без батьківщини, які давно втратили право називати себе українцями. Міжнародні, справді космополітичні, шпигуни, вбивці, диверсанти, зараз за шматок гнилої ковбаси служать американським імперіалістам. Вислужуючись, вони час від часу влаштовують в якомусь кублі собі збіговиська, де скиглять і виють, мов собаки на місяць, на великий Радянський Союз. Ефект від зусиль зграї псів смердячих — всіх отих донцових, огієнків, мельників (виділення моє — М. Т.) тощо — виходить явно протилежний… Учасники цього балагану в Нью-Йорку були наймерзенніші покидьки, набрані американськими властями з числа так званих переміщених. Це — воєнні злочинці, всілякого роду націоналістичні шкідники шпигуни, диверсанти і звичайні кримінальники-рецидивісти. Один за одним виходили на трибуну “потерпілі” і… облудно скаржилися на радянську владу за те, що вона суворо переслідувала їх “діяльність”, відправляла цих виродків туди, де їм бути належить… Цей рідкісний парад тюремних каїнів, що прилюдно хвалилися своїми злочинами проти батьківщини, справді міг відбутися тільки в труменівській Америці… Що ж, він цілком достатньо характеризує собою американських паліїв війни і “політичну армію”, на яку вони спираються… Але збанкрутілих агресорів не виручать і не допоможуть їм підібрані на купі сміття нікчемні запроданці, що колись називалися українцями…”. Громадський контроль змісту радіопрограм Аналіз підшивок діаспорної преси дає цікаву поживу для міркувань про місце і вагу громади в контролі за змістом українських радіопрограм (за умов, якщо її готують в ефір чужинці). Звісно, що ефективність такого контролю залежить від рішучості самої громади, наявності в них небайдужих лідерів. Приклади, які наведу нижче, досить показові. Майже через рік після запровадження українськомовної програми на ім’я керівництва “Голосу Америки” надійшов поштою офіційний документ, який мав назву “Меморіял українців Великої Британії”. Його було подано від імені єдиного повноважного представника всіх українців — Союзу Українців у Великій Британії. Звертає увагу тональність Меморіялу — толерантна, виважена, в якій домінують думки і побажання, а не категоричність і безапеляційність. Відчувається розуміння того, що втручатися у внутрішню редакційну політику чужинського радіоканалу слід обережно, але потрібно. Дякуючи ініціаторам та американській владі за введення передач мовою 40-мільйонного бездержавного народу, автори документа на початку висловили впевненість у тому, що таке починання покликане принести якнайбільшу користь і задоволення всім українцям, які перебувають по обидва боки залізної стіни. І якщо таке розуміння є і з боку американських власників радіоканалу, наголошується в тексті, то було б добре їм осягнути ще одну засадничу істину під час формування радіопрограм: український народ зовсім інший від російського, має давнішу історію, старшу культуру, славну минувшину і віддавна змагає до створення вільної і соборної Української держави. З огляду на цю принципову тезу далі в Меморіялі й було висловлено низку побажань та пропозицій. Суть їх зводилася до одного: в українських передачах мала би бути належна увага українським національним ідеалам і національній традиції. Зреалізувати це можна було б включенням час від часу таких тем: — нариси української історії та культури; — розповіді про національних героїв минулого і новітньої епохи; — матеріали про знакові дати національно-визвольних змагань українців. — огляди американської та західної преси, у яких ідеться про Україну та українців. Окрема заувага стосувалася необхідності відмосковлення змісту радіопрограм, адресованих для українців: “Українські радіомовлення повинні бути інакше редаговані, ніж російські. Зміст українських передач повинен бути також інший”. Що малося на увазі? За уважного стеження за програмами “Голосу Америки” українські слухачі не могли не звернути увагу на те, що в переважній більшості сюжети російської служби просто перекладали українською. Більше того, інколи вони носили не прихильний або й не правдивий щодо українства характер. І якщо на початку такі випадки були одиничними, то незабаром вони стали носити системний характер. Українці й у цій ситуації не здалися. Про причини антиукраїнських передач “Голосу Америки” незабаром дізналася вся українська спільнота. Сталося це після того, як на вимогу Спілки Української Молоді група молодих українців потрапила на прийом до керівника редакції україн-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин