Про-читання · “Пам’ять про Батьківщину Треба носити в серці як клейноди”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Від чистого вогню
Слово Просвіти, №30 за 2018 рік
Стелла КРИВОШАПОВА, доцент, кандидат філологічних наук, випускниця Чернівецького університету, м. Київ
Книга побудова так, що ВСЕ, про що в ній ідеться, зосереджене навколо імені Зіновії Флоріанівни Пенюк. Скажімо, така деталь — авторка пише, як вона “вчилася” писати про ТЕ, про що вголос майже не говорили. Саме під впливом Зіновії Флоріанівни, блискучого знавця античного світу і латинської мови, яку вона викладала в Чернівецькому університеті, після їхніх спільних читань, розмов розуму і серця, молодій поетесі стала близькою і манливою мова Езопа. Є така штука — мова Езопа: Кріп замість хріну, хрін — замість кропу, Вчора — Боруля, нині — Беру-ля… Каже про бублик — думає — дуля… Кажуть: Свобода! Щезли загати! Це означає — думай про грати… Цікаво, що цей вірш зберігався в архіві Зіновії Флоріанівни багато років разом з іншими творами Т. Севернюк як свідчення її наївних “езопівських” вправ. Тамара Севернюк обережно, не підкреслюючи тих важких, а інколи і на межі трагедійних, моментів у житті З. Ф. Пенюк, зауважувала незламність сумління і духу свого Навчителя — одна тільки фраза про виклики в певні органи, куди вона вимушено здавала книжки вибіркових українських письменників, надіслані їй з-за кордону для перекладів німецькою мовою… Цікаве листування Зіновії Пенюк з подругою шкільних років Анною-Галею Горбач, яка з відомих тепер причин опинилася в Німеччині, де здобула визнання як вчений, дослідник і зрештою видавець української переважно сучасної літератури. Саме в листах А.-Г. Горбач розкривається певною мірою і характер Зіновії Флоріанівни, і багатство її внутрішнього світу як знакової Особистості. А.-Г. Горбач пише своїй подрузі, що саме вона значною мірою своїм інтелектом, знаннями, розумінням літератури зорієнтувала її на майбутнє, окреслила подальший життєвий і науковий шлях. Між рядками листів можна прочитати і побоювання Анни-Галі за долю подруги. Вражає душевна й духовна воля пані Зіновії, яка, попри всі перешкоди і справжні на той час небезпеки, продовжувала листування, об’єднане теплом, розумінням, духовною близькістю двох натур. “…Я не можу забути супутницю своїх шкільних років… Якраз звучить італійська музика. Саме в південному менталітеті всі ці пісні мають близьке до румунського звучання. Мимоволі приходить сум, незважаючи на те, що життя мене навчило. Точно як Ти перед кількома роками писала, — домівка, це як симфонія, коли її слухаєш. І як тільки вона закінчується, осягаєш, що не можна все своє юне життя пов’язувати тільки з домівкою… треба мати вищу, кращу мету. Пам’ять про Батьківщину Треба носити в серці як клейноди… Твій образ переді мною, він такий живий у моєму серці, тому я мимоволі знову змушена думати про Тебе” (стор. 197). Відчувається, що Анна-Галя Горбач почасти і переживала, що не склалася наукова кар’єра Зіновії Флоріанівни. Вона стежила за її перекладацькою роботою і тривожилася за її долю. Тут цікава позиція самої Зіновії Пенюк: вона досконало дослідила румунські говірки Закарпаття, зібрала великий матеріал, якого б вистачило не на одну дисертацію, але “порада” замінити “румунські” говірки на “молдавські” не дозволила її сумлінню вченого-дослідника поступитися на догоду політичній кон’юнктурі, ця принциповість була непорушною. Тому її життєвим кредо стало допомагати іншим у досягненні наукових і творчих вершин. У книжці Тамара Севернюк наводить чимало прикладів такої безкорисливої допомоги іншим: достатньо лише послатися на листування з Ф. П. Погребенником (стор. 184—190), якому вона активно допомагала віднаходити матеріали для його наукових робіт, як і для праці його дружини (переглядала й аналізувала цілі стоси журналів, книг, вибирала необхідне, перекладала з німецької чи румунської мов і т. ін.). З книги ми дізналися про різні обдаровання З. Ф. Пенюк. Зокрема вона була поліглотом. В її арсеналі були українська, російська, латинська, грецька, німецька, румунська, італійська, французька та польська мови. Саме вона знайомила українську малечу з кращими взірцями дитячої літератури Європи, співпрацюючи зі столичним видавництвом “Веселка”. Між іншим, ці переклади цікаві й сьогодні. Достатньо лише пригадати чудово передану історію хлопчика Йонела (“З ранцем і без ранця” Мірчі Синтімбряну), а історія “пригод Цвяшка” італійських авторів Габріели Парки і Марчело Арджілі свого часу привернула увагу багатьох не лише юних читачів. Саме З. Ф. Пенюк була чи не єдиною людиною (принаймні від Києва до Чернівців), яка читала і розшифровувала німецьку готику і до послуг якої звертались і письменники, і науковці. Працюючи безпосередньо над перекладами готичного тексту, Зіновія Флоріанівна і сама виявляла характер дослідника, знавця культури, історії рідного краю, міста (скажімо, перекладаючи матеріали, пов’язані з пам’яткою культури і архітектури — Вірменським собором, автором якого був знаменитий Йозеф Главка). В її архіві зберігаються переклади творів румунських поетів, різних за своїми політичними орієнтирами, життєвими позиціями, але надзвичайно талановитих: Захаріє Станку, Віктор Тулбуре, Дойни Сележан, Георге Кошбук, Ніколае Теуту, Васіле Александрі. Ці переклади, наведені в книзі-сповіді Тамари Севернюк, свідчать і про художній смак Зіновії Флоріанівни, і про близькість їхніх думок і сподівань. У цих перекладах (а вони займають цілий розділ книги), як на мене, ближчими до внутрішнього світу З. Ф. Пенюк є поезії Дойни Сележан (стор. 248). За спогадами сучасників, З. Ф. Пенюк мала свій “сентимент” до французьких поетів-символістів Бодлера, Маларме (прозові мініатюри Бодлера в її перекладі частково були опубліковані в газеті “Буковина”). Іще один фрагмент: авторка книги-сповіді наводить приклад творчої співпраці художниці Наталії Ярмольчук, поетеси Тамари Севернюк і перекладачки її поезій з української німецькою Зіновії Пенюк у прекрасному оригінальному виданні художніх листівок про рідне місто. Можливо, прийде час і всі її переклади будуть опубліковані як данина поваги до буковинки, яка по-справжньому була людиною талановитою, істинним патріотом рідного краю: і тоді, далекого 1940 року, коли могла виїхати з Буковини до Німеччини чи Австрії, але залишилася на рідній землі, і тоді, коли знайомила буковинців, а згодом і всю Україну, з вихідцями з Буковини, які уславили рідний край. Завдяки невтомній праці перекладача з італійської, румунської, німецької українська громада почула імена багатьох людей, вихідців з Буковини, які стали відомими як представники Німеччини, Румунії, Австрії та інших країн. Тамара Севернюк написала книгу — своєрідну сповідь своєї вдячності, поваги… Написала її мовою серця: “Сиджу за столом на балконі. На стінах картини — свідки твого життя. Навколо — книги, рукописи Твоїх неопублікованих перекладів, які хотіли б побачити світ….Тих, звідки лине музика. Пишу, ні, не пишу — розмовляю з часом, де ми разом, де зріле моє життя лише починається, де під Твоїми руками стосики білих аркушів шурхотять про щось своє, таємне, і чекає їхньої покори Твоя старенька друкарська машинка… Розчиняю вікно. П’янко пахнуть білі троянди і улюблений Твій жасмин. За рухом мого пера стежать Твої 90 літ. Ваші — 90, люба Зіновіє Флоріанівно…” (стор. 56). Кожне слово просякнуте ніжністю, любов’ю, повагою і незмірною вдячністю до “Людини з Великої Літери”. І Зіновія Флоріанівна теж була вдячна Долі, яка привела в її оселю Тамару. Авторка наводить лист, який був адресований колезі Ганні Лопушанській-Бучко: “Минулого тижня, а навіть більше: 15.VII впала мені в хату Тамара. Для мене це було так несподівано, що замість радіти, або якось по-людськи зустріти її, я сказала: “Ну, знаєш!” Ми довго розмовляли про різне, мало — довго: нас зорі застали за розмовою… Було цікаво, приємно, я не спохватилася, коли місяць зник, а місячна голубінь перейшла в надранню сірість. Настав день… Потім минув цілий день з віршами, з ноктюрнами Шопена, з читанням уривків з “Гріга” Оржеховської, з читанням Олеся та Паустовського… Словом, то була дивна і чарівна казка, яка заставила забути про всіх і про все” (стор. 55). Уривок з листа свідчить, що віддаючи, З. Ф. Пенюк і сама стала багатшою, радіючи успіхам і духовному зростанню близьких за духом людей. Можливо, саме ці хвилини були отими щасливими моментами, що внутрішньо захищали її від негараздів і неприємностей — незмінних супутників її життя, та про які мало хто знав. І авторка книги-спомину пише про це “мовою серця”: “Перегортаючи роки, як сторінки прочитаних книг, я сумую, страждаю, плачу від безсилля повернути втрачене, повторити неповторне, зупинити неспинне…, але дякую долі і благословляю життя — за людей, за зустрічі і прощання, за відкриття і печаль, за музику, на чиїх звуках зросло моє серце і покликалась рука до пера” (стор. 51—52). Важко писати серцем… Але саме таке письмо притаманне її творчому потенціалу, про що яскраво свідчать усі її книги, а їх понад три десятки…І життя слова триває. Авторка відчиняє віконце у світі її власної художньої “майстерні”, щиросердно ділячись з читачем секретами народження своєї творчості, запрошуючи на ті “стежини”, які привели її, зокрема, і до композиторської родини… Читач стає свідком гармонійного злиття так званого творчого тріумвірату. Це розшифровані Зіновією Флоріанівною з аудіокасет німецькою мовою радіонариси письменника і журналіста Пельца фон Фелінау про останню годину життя великих творців музичного світу… Саме на одному з листочків цих розшифровок залишився і її останній запис: “Лютий-березень 2002 (переписаний з аудіокасети) “Хай би хтось переклав, бо я вже не можу. 23.V.2002” (стор. 49). Допомогла виконати цей своєрідний заповіт-прохання знаний у краї та за його межами архівіст Марія Дмитрівна Никирса. Есе ж Тамари про музику і композиторів межують з працею і Зіновії Флоріанівни, і Пельца фон Фелінау, що немало залежало ще й від відвідин нею отчих земель творців музичних шедеврів: Німеччини, Угорщини, Румунії, Австрії. Музика стала невід’ємною частиною всієї творчої системи поетеси. У книзі “Щоб пам’ять почула слова” є поезії, пов’язані з іменем Зіновії Флоріанівни Пенюк; спогади її численних учнів, які пройшли “школу” Чернівецького університету, а потім стали відомими поетами, науковцями, відгуки її колег. Саме у спогадах людей, яких щаслива доля звела з пані Зіновією раз по раз постає велич її ду-
Від автора. Відгукнутись на книгу “Щоб пам’ять почула слова” спонукала мене одна фраза з цитованого там листа Ірини Вільде (Дарини Макогон) до Зіновії Флоріанівни Пенюк. У листі письменниця запрошувала приятельку відвідати Львів і взяти участь у камерному літературному вечорі, де одним з відвідувачів була людина, що мала (як зауважує авторка книги) “світлий сентимент” до З. Ф. Пенюк. Саме оцей “світлий сентимент”, у якому незвично і несподівано делікатно відбилося ставлення авторки видання до Людини, змусив уважніше і детальніше прочитати книгу, побачити те світле, незбагненно обережне, ніжне, шанобливе й вищою мірою тактовне ставлення не просто до непересічної особистості, а до “Людини з Високої Літери”, як написала у своїй присвяті поетеса Тамара Севернюк.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
