Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Презентація · “Але хтось невидимий і невідомий брав його за руку та й виводив на правильний шлях”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Той, на кого Скіфії пощастило

Слово Просвіти, №30 за 2019 рік

Закінчуємо друк мемуарного фрагменту з нової книги Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала”, який завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос. Вона дивилась в далеч з-під руки — У сірій хустці ладна, невеличка. Чорняві брови. Всміхнене чоло. Куфайка, підперезана шпагатом. Яке їй сонце в далечі зійшло? І що їй треба — мало чи багато? Який їй світ відкрився з-під руки? Чи стане їй він — домом чи вертепом? На полі вибирали буряки. Осіннє небо імжило над степом. І заключна частина триптиха — “Середина 60-х”. Виразне відлуння дискусій на всі теми, що спалахнули після засудження культу особи Сталіна й інтелігентських надій хрущовської “відлиги”. Активні спроби переоцінки цінностей і намагання сформувати новий канон та нову ієрархію. Політика, гуманітаристика, естетика, етика і т. ін. Незаперечний і тодішній спалах зацікавлення національними проблемами (на що влада за кілька років відповіла арештами й суровою регламентацією меж зацікавлень у цьому векторі). Згадаймо, що тоді були обережні спроби дебатувати й мовне питання в Україні. В усі ці суперечки з публіцистичною прямолінійністю вривається Борис Мозолевський, полемічно загострюючи тему, вносячи в неї етичний імператив. Загалом його наміри зрозумілі, але є тут і вразливий момент: авторове резонерство виглядає тут зовсім недоречним. Поет пропонує альтернативність там, де її легко уникнути. Зрештою, виношу ті рядки на очі читача: Ви кажете, що я не патріот, Що зрадив мові я своїй і пісні? Перевертні, месії горезвісні, Бодай би вже заціпило вам рот! Плазуєте, безкрилі, як вужі, Ще й інших, бачте, ловите на слові! Вже краще правду мовить на чужій, Аніж брехать, як ви, на рідній мові. Очевидно, цю інвективу написано з конкретного приводу і на конкретну адресу. А спроба узагальнити ситуацію, силуване філософування на ній видається рецидивом демагогії. Це ота риторика, котра мала видатися читачеві глибокодумною афористикою. Вона була і в його російськомовних книжках із їхнім “грозовим романтизмом”, перемежованим ось такими випаданнями в претензійну банальність. І вже зовсім інша — справді симоненківська вогненна — пристрасть звучить ось у такій його інвективі: Скільки міст ми спалили, Їх розвіявши зміст, Тим, що спали і їли, Не будуючи міст… Скільки книг ми убили, Не зумівши й почать, — Їхні чорні могили В нашім серці кричать… Скільки друзів згубили — І чужих, і своїх — Тим, що в дзвони не били, Коли кривдили їх… Справді, у той період, коли Мозолевський перейшов на українську, йому, здається, найближчий і найсуголосніший саме Василь Симоненко. Він раз у раз апелює до нього, в його віршах незрідка зустрічаються образні мотиви, що виразно перегукуються з Симоненковими. Мозолевський відчуває, що в нього так багато спільного з Симоненком — і в походженні, і в належності до одного покоління, і в пристрасному правдошукацтві, і в отому особливому, сказати б, романтичному народництві, й у рішучому відгетьковуванні навіть найменших натяків на казенний патріотизм чи парадний офіціоз. Це легко проілюструвати за його поезіями різних років. А ось у вірші “До сонця” Мозолевський акцентовано підкреслює свою духовну близькість із Симоненком. І не тільки епіграфом із нього: “Я юності не знав. Нудотно і похмуро // Пройшли мої, можливо, кращі дні”. Цей вірш — монолог Мозолевського, звернений безпосередньо до Симоненка, який для Бориса лишається живим: Ти не один такий, Василю-брате, — З нас багатьом те випало пройти. Самі себе ми кидали за грати В стремлінні до великої мети. Нам, може, не стачало простоти, Та нам огидли істини — купати. Спили ми щедрий келих самоти, Щоб в світі головного не проспати. Тепер нам що? І чорт нам ніпочім, Бо певність є, і думки широчінь, І твердість, що лиху долає силу. Не гріє той, хто серцем не горів. У тиші завше визріває грім, Як ти казав колись нам всім, Василю. В його поезії потужним голосом зазвучить Скіфія. І зазвучить особливо. Доскіпливий Іван Дзюба зіставив відомі скіфські мотиви Блока, Брюсова, Цвєтаєвої та Мозолевького і виокремив його за важливою якісною прикметою. У російських поетів світ Скіфії дуже умовний. “Власне, кожен із них одягав у приблизно “скіфські” барви світ своїх пристрастей та ілюзій — що для поезії, цілком зрозуміло, річ правомірна. У Блока це — ностальгія світового катаклізму, грандіозна історіософська романтизація. У Брюсова — монументальна романтизація інтелектуальна. Для Цвєтаєвої Скіфія — поетична таїна, що грає ярими барвами буття”. У Мозолевського Скіфія — це реальний світ, у якому — наше коріння. Він неоднораз називає Скіфію рідною землею. …Тоді, в лікарні вчених, я дивився на нього, зосередженого на якихось невеселих думках, і мені видалося, що він не схожий сам на себе. Хоч доти я й нечасто бачив його, але бачив щораз ентузіастичного, з трохи випнутим уперед вольовим підборіддям. І — жодного разу всміхненим. Ні, це не була грозова похмурість. Це була домежна серйозність і нехіть реагувати на дрібносуєтні марниці. Згадалося, як хтось мені розповів: дисидентові Мозолевському “світили” мордовські табори. Мовляв, він своїми крамольними промовами вже “наговорив” собі серйозний строк. І раптом — його епохальне відкриття: золота скіфська пектораль, про яку заговорив увесь світ. Що робити з Мозолевським? Відставити виписаний для нього маршрут у край білих ведмедів. Високі функціонери з Академії наук швидко присвоюють йому (без захисту дисертації) звання кандидата наук. І він уже не має підстав потерпати за своє місце в Інституті археології. З його іменем нерозривно пов’язано здобуток радянської науки. Хто замахнеться тепер на цього ідеологічного єретика? Доводиться миритися з його крамоломовством. Мовби хтось змахнув чарівною паличкою. Чи, може, сталося так, що маятник різко згойднувся в протилежний бік — і неблагонадійний кандидат у зеки опинився в науковому істеблішменті. Майже унікальна ситуація в ті, скажемо м’яко, складні для людини сміливого розуму часи. Іван Дзюба з властивою йому доскіпливістю й широкоохопністю в роботі над кожною темою пише, що коли він узявся за книжку Мозолевського “Скіфський степ”, що з’явилася 1983 року, то ознайомився з масою літератури про Скіфію. Тоді в одній популярній російській книзі прочитав, що в ленінградському Ермітажі зберігається колекція золотих і срібних скіфських артефактів (їх понад 400), яких немає і навіть “ніколи не може бути в жодному музеї світу”. І наголошує на такій подробиці: згадувана книжка з’явилася 1966 року, а 1969- го, після розкопок Гайманової Могили, та 1971-го Товстої Могили було зроблено археологічні відкриття світового значення. Українські археологи відкрили шедеври “скіфського золота”, котрі стали світовою сенсацією. І їхнє значення перевершило те, що зберігається в Ермітажі. У своїй оригінальній книжці “Скіфський степ” Мозолевський написав: “На часі й питання про реконструкцію дослідження пам’яток, адже вони — невід’ємна частина нашого історичного ландшафту. Степ не може залишатися рівним, як стіл. Там, де це не заважає господарюванню, досліджені кургани слід знову насипати, а ті з них, в яких виявлено видатні поховання, перетворювати на музеї. Це наш священний обов’язок перед прийдешніми поколіннями, ми не маємо права знищувати те, що створено руками наших пращурів. Тому найбільшу мою гордість становить не знахідка пекторалі, а відновлення після дослідження насипу скіфського царського кургану поблизу станції Жовтокам’янки на Апостольщині. То була перша такого типу спроба”. Він мислив і як вчений, і як державний чоловік, що прагне зберегти дорогоцінну історико-культурну спадщину від її варварського знищення, натхненно-невтримну вакханалію, що її він бачив тоді, а якби побачив те, що твориться новими “господарями життя” нині, то жахнувся б. Павло Мовчан розповів мені таку подробицю. Він був на розкопках Товстої Могили, коли там працювала група Бориса Мозолевського. Тоді стояла така спека, що вони ночували прямо в ямі. Вранці повз них ішли на роботу шахтарі. Побачивши неголених і виснажених археологів, шахтарі іронізували: “Золотішко шукаєте? Золотішка тут уже нєт! Вот оно!” — і постукувало пальцями по своїх золотих “фіксах”. Та ще казали, що чимало золота, знайденого тут, приховало начальство. “Чорні археологи” потай розривали загадкові кургани й тоді. І невідомо куди дівалися безцінні артефакти. Але то були тільки “квіточки”. Ягідки ми маємо нині, в час тотального морального звиродніння й мародерства, що, мов чума, повсюдиться Україною. І, здається, вже не буде їй ніякого стриму. Мовчан оповідав: він тоді полишив зрозпачених невдачами археологів, які розуміли, що до них тут кротували двоногі хижаки, що винишпорили всі приховані предмети. І Мозолевський був пригнічений. А потім сталося диво… Борис Миколайович розповів: усе ще не вірячи в невдачу, він конвульсивно вигрібав глину й пісок. Ніби якась вища сила керувала ним, подавляючи зневіру. І раптом він наткнувся рукою на якусь металеву загострину. З розрізаної руки потекла кров. Смикнув із ґрунту намацаний предмет — і йому, мов сяйливе марення, змигнула перед очима пектораль, по якій текла його кров. За його словами, йому попервах здалося, що все це відбувається тільки ві сні. Але це таки сталося наяву. Мозолевський, очевидно, ще не відчував, що він став героєм, бо вже від цієї хвилини він увіходить в історію. В епілозі вже згадуваної “скіфської” поеми “Ірій” (робота над нею з перервами тривала двоє десятиліть) Мозолевський од імені скіфського царя, похованого в Товстій Могилі, пише: Пройшли шляхами ураганними, Звели із попелу життя. А степ все світиться курганами Й не дозволяє забуття. І в незатишному цім світі Тим на землі щасливий я, Що в золотому верховітті Зоря лишилася й моя. Але це не тільки про героя поеми. Це й про автора. Він також засвітив свою зорю в небі української пам’яті. Всі його правдошукацтва, всі поривання, всі амбіції, всі манівці й ілюзії, без котрих не буває жодного життя, і всі жертви в ім’я великої мети виявилися не марними. Думаючи про Мозолевського, уявляєш таку ситуацію: доля знову й знову виводила його на розхрестя доріг, і він стояв там у нерішучості, не знаючи, куди ступати і що там на нього чигає. Але хтось невидимий і невідомий брав його за руку та й виводив на правильний шлях. На шлях, саме йому призначений. І — що особливо важливо! — виявилося, що він був до цього готовий. Готовий до великого.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин