Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “Здобуте одним поколінням стає новим щаблем до нових звершень поколінням наступним”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Таємничий криптонім

Слово Просвіти, №30 за 2019 рік

Святослав ВАСИЛЬЧУК, голова Житомирського ОО ВУТ “Просвіта”, заслужений журналіст України У газеті “Слово “Просвіти”, число 5 за 6 лютого 2019 року, з великим зацікавленням прочитав кореспонденцію “Томос як здійснена мрія” автора Анатолія Карп’юка з м. Костополя на Рівненщині. По-перше, знаю особисто автора, вчителя української мови та літератури (нині пенсіонерові вже за 80) тамтешньої гімназії, донедавна — середньої школи № 1, де свого часу (таки давненько!) вчився і я. По-друге, надзвичайно зацікавив зміст публікації про діяльність костопольської “Просвіти” за німецької окупації 1941—1943 років та огляд місцевої газети “Самостійність” (згодом — “Костопольські вісті”) за той же період. Автор наводив чималі витяги з газетних публікацій (дивом кілька десятків примірників “КВ” збереглося в обласному державному архіві Рівненщини). Актуальність їхня разюча й донині: йшлося про запровадження української мови в церковному богослужінні, а також поширення просвітянського руху на Поліссі. Ось зразки. “Просвітянський рух” є важливим чинником розбудження національної свідомості українців. Серед вікового гніту, серед загальної темряви і упадку українського народу будиться його національна свідомість. Під прапором “Просвіти” мусить наступати національна згода, релігійне об’єднання і мусить згинути все те, що нас ослаблює. Всяку працю виконуймо сьогодні, а не ждім і не відкладаймо на завтра, час дорогий. Всі, отже, під прапор “Просвіти”! Нехай не буде ні одної української людини, яка не стала б членом цього товариства. Дай змогу “Просвіті” стати на тій висоті, на якій хочеш бачити її”. Щороку костопільська “Просвіта” кілька разів скликала загальні збори просвітян, аби її філії мали змогу прозвітувати за досягнуте, спільно поставити завдання на прийдешнє. Як бачимо, ті просвітянські завдання не змінилися й донині. Та особливо схвилював вміщений в названій публікації ще один витяг із газети “Костопольські вісті” тих часів. Ось як про це пише автор А. Карп’юк: “На початку 90-х років минулого століття в обласному архіві мені довелося переглядати підшивку газети “Костопольські вісті”. Я натрапив на замітку під промовистою назвою “Москвофіли”. Ніби знав, що вона актуальна і через два десятки літ, переписав… Подаю без скорочень”. “Багато говорилося і говориться, писало і пишеться про рідну мову в церквах. В газеті “Костопольські вісті” кілька разів були поміщені статті, роз’яснюючи, яке велике значення має рідна мова в наших церквах. Але це був голос “взиваючого в пустині”, бо деякі “наші” панотці Православної Церкви не слухають вимог українського народу і не хочуть покинути змосковщену слов’янську мову, а навіть вороже відносяться до тих, хто сміє щось діяти в цьому напрямку і цій ділянці. Як доказ цього є випадок в с. Мала Любаша. До парафії церкви в Малій Любаші належить ще й с.Антонівка, де під проводом диригента Мусія організований український хор. Цей хор вперше відспівав Службу Божу уна Покрову і викликав велике враження у присутніх. Цей самий хор приготовився і хотів співати Службу Божу і на Різдвяні свята, й на Йордан. Та проти цього виступили священик, дяк, і навіть хор малолюбашівський, і не хотіли вони допустити українського хору, висловлюючись, що їм не треба “якогось” українського співу в церкві, їм так добре, як співали їхні діди й батьки. Дивно й сумно заразом, що так ставляться до цієї справи деякі українці і підтримують ворожих дяків чи священиків, які, безсумнівно, промовляли б з церковних амвон про “рускій народ” і закликали б за “єдіную і недєлімую Расєю”, коли бна сторожі не стояли свідомі маси українського селянства. Боротьбу з такими “людцями” й неактуальними й смішними москвофілами треба вести безоглядно й послідовно”. Автор цієї замітки свого прізвища не назвав, а поставив криптонім: “В. К”. Розшифрувати мені його не вдалося, але висловлені думки актуальні і сьогодні”. Читаючи публікацію А. Карп’юка, я також звернув увагу на криптонім. Й зокрема тому, що людина, яка так підписалась, була з нашого села Антонівки, яке належало до Малолюбашівської церковної парафії. В Антонівці проживала наша велика родина, сім’ї трьох братів: Карпа, Микити й Семка Васильчуків з їхньою матір’ю (моєю бабунею) Федорою (дідусь Олекса загинув за нез’ясованих обставин). Згадалась розповідь моєї матусі Теклі Талимонівни саме про описані в замітці події (створення в нашому селі церковного хору регентом Мусієм, який вивчив з аматорами церковний піснеспів українською мовою і пішов з ним до своєї парафіяльної церкви в сусідньому селі Мала Любаша. Вдалося хорові відспівати службу Божу лише раз на Покрову 1942 року, що справило велике враження на прихожан. Хотіли вони продовжити ці піснеспіви ще й на Різдвяні свята, на Йордані далі. Та місцевий священник, наставлений сюди ще за царя, Григорій Павлович, до речі, українець за походженням, але російський шовініст за переконанням, дяк і навіть тодішній церковний хор малолюбашівський виступили проти. Як згадувала матуся Текля, що була тоді разом з батьком Карпом і старшими дітьми на богослужінні, ці люди глузували з нашого хору, кривлялися, намагалися перекричати його, вигукуючи, що їм не потрібно українського співу в церкві, хай буде так, як і було. Тобто, церковнослов’янською, якої ніхто не розумів, “але так було до нас, хай буде й після нас”. Як не намагалися переконати їх регент Мусій і наш батько Карпо, як поважна особистість Костопольської округи — все дарма. Й досі, майже через 80 років після описуваних подій, Малолюбашівська парафія є належною до Московського патріархату, одна з небагатьох у Костопольському районі. Більшість парафій тут є складовою частиною Київського Патріархату, а нині Православної Церкви України. Та вернімося до згаданої вже публікації “Костопольських вістей” і таємничого криптоніма. Знаючи від матусі згадані вже церковні події довкола Малолюбашівської церкви і активної участі в них нашого батька Карпа Васильчука, я дійшов висновку: криптонім “В. К” — це “Васильчук Карпо”. Адже мав він гімназійну освіту, був активним громадським активістом, членом ОУН іще із 30-х, із псевдо “Морозенко”. Ще за Польщі він організував у нашому селі Антонівці осередок “Просвіти”, виділивши для неї одну із чотирьох кімнат у нашому будинку, хоча в сім’ї було семеро дітей. Сюди він привозив із Рівного, та ще пересилали йому з Луцька, Львова, українські книжки, газети, журнали. Зокрема, й газету “Народня справа”. Особливо запитані були грубенькі щорічні календарі, в яких друкувалось багато корисних порад із ведення сільського господарства. Тож до батька приходили, приїздили селяни не лише свого, а й сусідніх сіл Рисвянки, Цецелівки, Дерманки, Річиці, Любомирки, Лисухи тієї ж Малої Любаші ознайомитись з тією мудрою наукою, яка допомагала ефективно господарювати. Доказом було наше велике домашнє господарство й пасіка в понад сто вуликів, великий родючий сад, молочні корови. І як вислід — хата під бляхою (рідкість серед селян), садиба з хати, клуні, хліва, шопи, дровітні, достатній набір сільгоспреманенту, льох, пара баских коней, 20 гектарів угідь, з яких половина — орана земля. Повний достаток у домі. Розмови з селянами батько закінчував тим, що маємо бути національно свідомими, заводити скрізь “Просвіти”, шанувати своє, українське, підтримувати ОУН і домогтися відновлення своєї національної держави, знищеної більшовиками в 1920 році. “За німців” Карпо Васильчук був призначений крайовим Проводом ОУН надрайоновим провідником ОУН Костопільської округи із псевдо “Морозенко” згодом — “Сагайдачний”. Змінив його на цій посаді підпільник Грицько Рибак. Якраз оті дядьки, що відвідували батька, сільська молодь, яку він виховував, першими пішли у новостворені сотні УПА влітку 1942 року, у формуванні яких брав участь Карпо Васильчук спільно з військовиками ОУН “Остапом” (Сергієм Качинським) та “Коробкою” (Григорієм Перегійняком). З цими сотнями здійснював напади на німецькі залоги в Оржеві та Висоцьку. Свою сім’ю та сім’ї братів Микити і Семка також долучив до спільної справи. Старший син Андрій із десятками молодих антонівців пішов воювати в УПА (майже всі вони загинули за українську справу, як і брат Андрій), доньки Ольга, Ганна та Надія заготовляли для рідної армії харчі, одяг, взуття. А великий друг Петро Червінський, ОУНівець, був призначений господарчим Антонівської станиці. Удвох із батьком вони відкрили в селі кравецьку, чоботярську майстерні, де шили і ремонтували одяг і взуття воякам УПА, вичиняли шкіри для цього, а також пекарню з випічки хліба. Була також майстерня з лагодження зброї, якою опікувалися молодші брати Микита і Семко. Коли в 1944-му році в наш край повернулися “другі совіти” із їхніми репресивними органами НКВД та “смерш”, батько пішов у підпілля. Проте його вистежили і заарештували. Здали, на жаль, свої ж “землячки”, загітовані спецслужбами. А “тройка НКВД” у Рівному засудила до 20- ти років каторжних робіт, як і односельця Петра Червінського. Їх заслали до Сибіру. Опинився в концтаборі Красноярська, згодом — в ОЛП-23 у Воркуті, “особий лагер політзаключьонних”, де в 1953 році брав участь у повстанні ув’язнених проти табірної охорони. Там і загинув. Прах його, як і сотень тисяч українських патріотів, покоїться у вічно замерзлій тундрі в спільній безіменній могилі, як прокляття московським катам за їхнє довголітнє плюндрування України. Воно жде свого відомщення… Тож я вдячний моєму землякові з Костополя, вчителю Анатолієві Карп’юку за таку історичну архівну знахідку, яка осучаснила і пояснила діяльність українських патріотів Костопільщини майже сто літ тому. Маємо знати і розуміти, що наші державницькі здобутки і звершення в часі нинішньому не з’явилися нізвідки, а опираються на досвід дій державників попередніх десятиліть і століть, на їхніх набутках, досвіді, крові. У цьому — спадкоємність, тяглість наших національно-визвольних змагань. Здобуте одним поколінням стає новим щаблем до нових звершень поколінням наступним. І так доти, доки не збудуємо самодостатню Українську Самостійну Соборну Державу за духом і змістом, з високим європейським рівнем достатку кожного громадянина, надійно захищеного законом. Адже ми українці — титульна нація нашої держави, яка створила її. Тож маємо на це пріоритетне право. Гордімося цим, українці, й будьмо достойні нашого великого покликання. Слава Україні та її Героям! Ось такі роздуми викликала публікація “Слова “Просвіти”. Карпо Васильчук (в центрі з газетою) серед односельців Антонівки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин