Музика · “Наша хореографічна школа — це вищий клас. Так само і музична школа”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
ВВооллооддииммиирр ККО ОРРН НІІЙ ЙЧЧУУКК:: «Окрасою долі стали світочі України»
Слово Просвіти, №30 за 2019 рік
Поет, прозаїк, критик, мистецтвознавець Володимир Корнійчук вирізняється різноманітністю зацікавлень: хореографія, музика, театр, письменство. Працював журналістом, понад двадцять років очолював “Українську музичну газету”, яка не останньою чергою саме завдяки Володимиру Корнійчуку вистояла і пройшла крізь усі бурі й незгоди як одне із найдавніших і найавторитетніших вітчизняних періодичних музичних видань. Нині він — головний редактор реформованого науково-популярного журналу “Музика”. Як журналіст — завжди “на вістрі” останніх подій у світі музики і культури. З-під його пера з’являються нові книжки про мистецтво і духовність. Автор книг новел і повістей, театрознавчих досліджень, численних прозових, поетичних публікацій у вітчизняній і зарубіжній періодиці. Наша розмова — про зустрічі з видатними митцями України, про абсурди, парадокси і приємності в українському культурному просторі.
— Володимире Петровичу, як мистецтвознавець, журналіст і письменник, на що Ви передусім націлені в царині мистецтва і культури? — Я не працюю конкретно в якійсь одній площині. Перша моя освіта — хореографія (Київське культурно-освітнє училище), я і далі зайнятий опосередковано в цій сфері, також я віцепрезидент Асоціації діячів хореографічного мистецтва при Національній всеукраїнській музичній спілці. Співпрацюю з Київською муніципальною академією танцю, відаю там пресою, в курсі всіх творчих заходів і концертів. Мої інтереси охоплюють театр. Я ж недарма закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. — Принагідно поцікавлюсь: яке реноме має український балет у світовому контексті? — Наша хореографічна школа — це вищий клас. Так само і музична школа. Українських танцівників і музикантів цінують у всьому світі. Наша виконавська школа цінується надзвичайно високо, наших фахівців запрошують за кордон у будь-яку точку світу. Отже, випускники Київської муніципальної української академії танцю працюють не тільки в нашій Національній опері, а й у Гранд-Опера у Франції, у провідних театрах Праги, Варшави, Мюнхена, Берліна, Рима, Амстердама, Софії... Я народився на Черкащині у селі Цибулів, за 50 км від Умані. Село величезне, там є цукроварня, збудована ще у XIX столітті. Моє дитинство випало на 50-ті роки. Яка там могла бути музична школа? Пам’ятаю добре лише дві мистецькі події: із Черкас приїжджав ляльковий театр, з обласної філармонії — артисти з концертом. От і всі мистецькі враження дитинства. Правда, було ще кіно, яке справляло на мене величезний вплив: чимало моїх новел мають кінематографічну форму побудови.
Так ось, ми переїхали із Цибулева у Вишневе під Києвом. Там відразу пішов у шкільні гуртки: у хоровий, танцювальний, в ансамбль народних інструментів. Домра мені швидко набридла, бракувало терпіння на тремоло. У гуртку бального танцю педагог помітив мене і дівчинку Пашу Куташевич. Нас удвох порекомендували в Київське культосвітнє училище. Закінчив, тепер знаю, що хореографія — це каторжна праця. Пригадую, однокурсниця Люда Чирва каже: “От я думаю кудись вступати. Є такий театральний інститут”. Я запитую: “Де це?” — “На Хрещатику, 52. Поїдь, поцікався”. Поїхав, поцікавився. Обрав театральну критику. Кажуть: потрібно складати такі-то іспити. Пішов у бібліотеку готуватися за місяць. Іспити складав, як зараз пам’ятаю, завкафедри театрознавства Іванові Волошину і викладачеві історії українського театру Лідії Білецькій. — А далі як склалося? — Як відомо, у царині українського театру найгеніальніша актриса — Марія Заньковецька, вище неї ніхто не стоїть. Прищепила мені любов до творчості цієї актриси Лідія Білецька. Паралельно зацікавився психологією творчості актора. Викладач Юрій Бобошко, до речі, фронтовик, організував в інституті студентську лабораторію психології творчості актора. Про це тоді майже ніхто не чув. Саме він розповів, що таке психологія загалом, що таке психологія актора і як її досліджувати. Виявляється, психологічний стан актора вловити дуже важко. Існують праці з психології творчості письменника, композитора, художника, а от в акторській царині — біла пляма. Як збагнути, що він думає, що відчуває? Відбувається подвійна, так би мовити, гра: актор живе думками і вчинками свого героя і водночас не втрачає самоконтролю. Як визначити, де у нього фальш, де він справді грає і викладається, а де тільки на техніці виїжджає? Дуже складно осягнути. Виникла думка — дослідити в цій площині творчість Марії Заньковецької. Шукаю в літературі, що ж є з психології творчості актора? Виявляється, на весь Радянський Союз 1972 року було всього дві наукові праці: “Психология сценических чувств актера” П. Якобсона і “Некоторые особенности психологии актера в творческом процессе” Л. Тольян. Одне слово, дипломну роботу “Психологічні особливості акторської творчості Марії Заньковецької” я написав, захистився. 2004 року, коли наближалося 150-річчя від дня народження Марії Заньковецької, я подумав: “А чого б мені не подивитися, що я написав тридцять років тому, це ж цікаво”. У Будинку творчості письменників в Ірпені я ту роботу прочитав, зрозумів, що це цікаво: відредагував (зокрема, повикидав посилання на марксистсько-ленінську теорію, Луначарського). Знайшов мецената в Ніжині. Заньковецька родом із села Заньки під Ніжином, через що вона взяла відповідний псевдонім (по чоловіку вона Хлистова, а по батькові — Адасовська). Актори тоді брали псевдоніми, скажімо, три брати Тобілевичі стали Садовським, Саксаганським, Карпенком-Карим. Таким чином я вийшов на свою першу книжечку до 150-ліття Марії Заньковецької. Знайшовся Микола Пантелійович Шкурко, голова благодійного Фонду “Ніжен”, він сказав: “Я зацікавився цією роботою. Видамо”. Звісно, я подарував музеям, бібліотекам, у себе залишив два десятки, нині це раритет. Ясна річ, що до наступного 170-літнього ювілею актриси було б слушно допрацювати і перевидати цю книгу. Коли видавав свою другу роботу “Роздуми про театр, музику, літературу” (з виданням допомогли тодішній мер столиці Олександр Омельченко, а з письменників Микола Славинський і Віктор Баранов), я додав туди і цю роботу про Заньковецьку. У сфері моїх інтересів, звичайно, музика. Коли пішов на бальні танці, мене потягнуло до музики. Батько купив мені розкішний німецький акордеон “Страделло”, я навчався у вчителя. Ще десь років п’ять навчався гри на фортепіано. У Київському культурно-освітньому училищі три роки у нас викладали баян. Отже, з музичною справою добре обізнаний.
— Як прийшли до редагування “Української музичної газети”? — Років три працював на телебаченні, потім п’ять років у журналі “Україна”, згодом у видавництві “Музична Україна” — літературним редактором. Коли 1990 року почали розпадатися державні видавництва, перейшов у Національну всеукраїнську музичну спілку (колишнє Музичне товариство України), яке тоді очолив Анатолій Тимофійович Авдієвський. Мене взяли завідувачем прес-центру Національної всеукраїнської музичної спілки. 1993 року Анатолій Тимофійович викликає і каже: “Володимире Петровичу, колись, у 20-х роках існувала “Українська музична газета”. Ви не проти її відновити й очолити?”. Я без ентузіазму зустрів цю пропозицію, бо дуже добре пам’ятав, як за радянських часів головні редактори отримували “по голові”, і що було після тих гуль. Авдієвський каже: “Якщо Ви не хочете, ми тоді іншого шукатимемо”. Я думаю: “Врешті-решт, я ж-таки журналіст, пройшов добру школу на телебаченні, в журналі “Україна”. То чого ж мені тоді відмовлятися”. Кажу: “Гаразд”. І таким чином впродовж двадцяти років редагував це видання. До речі, цікаво перегукнулась сучасна “Українська музична газета” з минувшиною. Це пов’язано з моїм наставником у новелістиці Валерієм Шевчуком, якого вважаю одним із найвидатніших сучасних українських письменників, вишуканим стилістом й ерудитом-філософом. Тож якось виходжу з радіостудії на Хрещатику, 26, вскакую у двадцятку і їду на Печерськ. А тут стоїть Валерій Олександрович. Я: “Добрий день”. — “Добрий день. Володимире, чим займаєтеся?” — “Редагую “Українську музичну газету”. — “О, цікаво. А ви знаєте, що у мене є перші шість раритетних номерів “Української музичної газети”, які вийшли у 1926 році”? Як відомо, газета, котра заснована відомим музикознавцем Миколою Грінченком, тоді проіснувала лише два місяці, вийшло шість номерів. Тоді відбувався тотальний наступ на все українське, втім, і в Москві заборонили аналогічну “Русскую музыкальную газету”. “Це дуже цікаво, — кажу, — Ви могли б мені показати ті унікальні шість номерів? Де Ви їх взяли?” — “Колись у букіністичному магазині знайшов і викупив за копійки. Приїжджайте до мене на Кавказьку, я Вам покажу”. Приїжджаю.
Показує. У мене очі загорілися. Прошу: “Дайте мені, я зроблю ксерокопії”. Він каже напівжартома: “Я Вам дам, але майте на увазі: якщо не повернете ці шість раритетних номерів, я заберу рекомендацію, яку давав Вам для вступу у Спілку письменників”. Я бігцем на роботу, роблю ксерокопії. Швиденько везу назад. Нині душу гріє думка: у 20-х роках “Українська музична газета” проіснувала, на жаль, лише два місяці, а нині за всіх негараздів, виходить понад 20 років. — Ну, а як нині “почувається” журнал “Музика”, який Ви редагуєте четвертий рік поспіль? — Скажу відразу, що з моїм приходом у Національне газетножурнальне видавництво на посаду головного редактора, журнал “Музика” змінився і за змістом, іза формою: себто, логотип журналу, дизайн, стиль подачі матеріалів. Розширено його тематику, рубрики, намагаюся робити журнал не суто академічним, як було раніше, а справді науково (підкреслюю!) — популярним. А ще інтригуючим, читабельним і нестереотипним. Намагаюся здивувати читачів новими, незнаними матеріалами. До всього сказаного додам, що попри саботаж Міністерства культури України, нинішні всілякі соціально-економічні труднощі, вдалося реформувати і зберегти найдавніші і найавторитетніші періодичні видання України: “Українську культуру”, “Музику”, “Пам’ятки України: національна спадщина”, а також газети “Культура і життя” і “Кримська світлиця”. — Розкажіть про видатні постаті, з якими пощастило спілкуватися. — Почну з Анатолія Авдієвського — Герой України, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, двічі академік. Думка написати про нього книжку виникла, наче спалах, після багатьох років праці у Національній всеукраїнській музичній спілці, після численних зустрічей з Анатолієм Тимофійовичем на репетиціях і концертах. Я подумав: “Яка надзвичайно цікава особистість. Про його колектив, Національний хор імені Г. Верьовки, неймовірно багато написано в нас, за кордоном, він понад п’ятдесят країн світу об’їздив. Славетний хор, знаменитий диригент, вихованець Костянтина Костянтиновича Пігрова, закінчив Одеську консерваторію імені
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
