Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Мета путінської Росії — це гомогенізація простору колишнього радянського простору на основі російської мови і російської культури”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

«А на москалів не вважайте…» Російська мова як інструмент мовнокультурної та політичної експансії

Слово Просвіти, №30 за 2019 рік

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ Продовження. Поч. у ч. 29 за 2019 р. Яків Головацький та інші галицькі обрусителі рідного краю, послуговуючись щедрим російським грошовим стимулюванням москвофільської діяльності М. Погодіним, рідним братом Я. Головацького Іваном Головацьким, який живу Відні і був головним агентом російського формування галицького москвофільства як політичної сили, ще одним галичанином, священником при російському посольстві у Відні Міхаїлом Раєвським, котрий спрямував потоки фінансування на москвофільські інституції в Галичині, зуміли за короткий час широко упровадити сумнозвісне “язичіє” — цей штучний гібрид літературної мови, базованої на церковнослов’янській основі із долученням староукраїнських слів. Москвофіли переконували галицьких українців в тому, що вони не українці, а органічна частка великого російського народу, “настоящие русские”, бо історично перебувають в повній етнокультурній єдності з “великоросами”, що в них нема і не може бути якоїсь своєї, особливої української мови, а та мова, якою говорить галицька чернь, є нічим іншим, як місцевим наріччям, яким неможливо послуговуватися в науці, літературі, діловодстві… Жива народна українська мова, за утвердження якої як основи мовно-етнічної єдності усіх гілок українського народу так жертовно ратував Маркіян Шашкевич та два інші члени “Руської Трійці”, які згодом зрадили ці патріотичні ідеали, місцевими москвофілами була відкинута як безперспективна, не годяща для будови храму народної освіти, науки і культури. Натомість вони активно почали впроваджувати в освіту, науку, пресу, службу Божу книжну московську мову, цим самим здійснюючи русифікацію краю і закликаючи до національно-політичної єдності з Росією. Насаджувана москвофілами двоязичність, за Франком, породила в середовищі галичан моральну і політичну дволичність — розчленувала інтелігенцію, інтелектуально-духовну еліту Галичини, як писав Іван Франко, на українофільський і москвофільський табори. Так формувався український сепаратизм, політично орієнтований то на Москву, то на Варшаву, то на Відень; на жаль, значна більшість галицької інтелігенції та ієрархів греко-католицької церкви стала на позиції історико-культурної і мовно-духовної єдності українського та російського етносів, що передбачало неминуче приєднання Галичини до Російської імперії. Їхня позиція базувалася на ідеологемах: мовна єдність, єдиновірність, етнічна порідненість. Цю політичну орієнтацію було оприлюднено в газеті “Слово”: “…наш нарід і нарід російський, се один нарід, а наша мова і мова російська, се одна мова”.1 Саме під впливом російських інспіраторів “слов’янської єдності” москофільська течія в Галичині намагалася прищепити “племени малорусскому” ототожнення “русинів” і “росіян”, домогтися усвідомлення галицькими русинами себе частиною єдиної “великої Русі”. Правда, русофільська орієнтація в Галичині не посідала домінантної позиції, оскільки в Австро-Угорській монархії після проведення нової адміністративної реформи доволі впливовою стала орієнтація австрійсько-русинська. “Весна народів” 1848 року змусила Габсбурзьку імперію зважати на зростання національної свідомості в Галичині, яку було поділено на українську й польську частини, особливо після надання в Галичині 1869 року польській мові статусу офіційної, що спричинило посилену конфронтацію між українцями і поляками. Водночас активізувалася польсько-русинська орієнтація. На противагу Головній Руській Раді пропольські громадські активісти створили свою організацію — Руський собор, який виступив проти цього поділу Галичини за етнічним принципом. Конфлікт різних національних орієнтацій в Галичині не згасав, навпаки, розростався, криза ідентичностей навіть поглиблювалася в цьому поліетнічному і поліконфесійному регіоні. Як стверджує Ярослав Грицак, “починаючи від 1830-х років й аж до Першої світової війни місцеві русини-українці проводили дискусії на тему, ким вони є: поляками, росіянами, українцями чи, врешті-решт, особливим етносом — австрійськими русинами”.2 Отже, російські слов’янофіли, панславісти зуміли нав’язати значній частині галицького соціуму свої мовно-культурні, цивілізаційні, політичні ідеологеми. І це сталося передусім тому, що українська людність в цьому краю, як і в підросійській Україні, не була в переважній своїй масі національно свідомою, сконсолідованою. Далися взнаки столітні перебування під владою чужинців, що виробило ментальну схильність до пристосуванства, запобігання перед владою, прислужництво. Про це неодноразово з болем і тривожною пересторогою писав Іван Франко. Франку боліла малість і млявість національно свідомої, творчої інтелігенції в Галицькій Русі, яка б була і сама заряджена енергією національного визволення, і здійснювала б величезну, вкрай необхідну роботу з творення української нації як культурного організму, здатного до самостійного життя. І хіба не таке завдання стоїть і нині уже перед незалежною Україною, коли централізаторські й уніфікаторські поривання неоімперської Росії реалізуються засобами гібридної війни, а російська мова в цій війні виступає інструментом провокативного збудження в Україні сепаратистських настроїв і дій. Саме російською мовою були і тривають передусім через засоби масової інформації ретрансляції ідеологічних концептів східнослов’янської єдності, різного роду міфологем та стереотипів на зразок: “Росія — центр євразійської цивілізації”, “Київська Русь — перша Російська держава”, “Хрещення Русі в 988 р. — початок російського православ’я”, “Москва — третій Рим”, “Київська Русь — спільна історична батьківщина росіян, українців, білорусів”. Особливо активно нав’язуються нині Росією міфологеми про єдину “давньоруську народність”, “триєдину руську народність”, про єдність російської та української історій, а отже, про історичну неминучість об’єднання двох народів — українського і російського навколо православного центру — Росії. Це ідеологічна політика спрямована на формування “такого типу колективної ідентичності, яка була б здатна продукувати спільні цінності, світогляд, спільне розуміння “общей истории”, а відтак тотожне бачення історичної перспективи”.3 Згадаймо, як нещодавно Росія намагалася втягти Україну в нове наднаціональне неоімперське державне утворення — Співдружність Незалежних Держав, в якому передбачалося створення єдиного інформаційно-комунікативного простору, наднаціонального культурно-символічного простору, інтегрування освітніх систем країн-членів СНД із метою уніфікації стандартів науково-освітніх систем на цьому пострадянському просторі. І хоча Україна не підписала відповідний пункт договору щодо розвитку спільного інформаційного простору, проте це не послабило інформаційну агресивність Росії, її системні вторгнення в український інформаційно-комунікативний простір України. Яка мова домінує в російських електронних та друкованих ЗМІ, відео-та аудіопродукції, спеціальних інтернет-проектах, в контрабандній книжковій продукції з Росії? Звісно, російська. Мета путінської Росії та ж, як і Російської імперії, як і імперії СРСР — це гомогенізація простору колишнього радянського простору на основі російської мови і російської культури, формування спільного неоімперського інформаційно-комунікативного простору засобами російської мови. Чи не вперше цю панславістську концепцію оприлюднили в Москві та Санкт- Петербурзі під час відкриття Всеросійської етнографічної виставки 1867 року. Це був неформальний слов’янський з’їзд, на який російська влада запросила велику кількість гостей із слов’янських земель. Із 81 гостя лише одних чехів прибуло 27 чоловік. На той час, а саме в середині 60-х років ХІХ ст., в російському суспільстві ідея слов’янської взаємності набуває виразного політичного спрямування. Починає активно осмислюватися і пропагуватися теорія всесвітньої величі Росії та її месіанської ролі у визволенні та об’єднанні слов’янських народів під скіпетром російського царя-визволителя. Так, під час перебування закордонних слов’ян у Росії в травні-червні 1867 року чільні російські панславісти С. Аксаков, М. П. Погодін, В. І. Ламанський та ін. активно обстоювали ідею гегемонії Росії в слов’янському світі, закликаючи слов’ян до об’єднання на основі загальнослов’янської, тобто російської мови, і єдиної, тобто православної віри.4 Отже на цих зустрічах слов’ян, які з великими урочистостями проходили в Москві та Санкт-Петербурзі, ідея всесвітньої величі Російської імперії та слов’янської єдності під скіпетром Білого царя прозвучала особливо виразно. До речі, в цих імпрезах брала участь невеличка делегація руських діячів Галичини та Закарпаття на чолі з Яковом Головацьким. І це не випадково, бо починаючи щез 1860-рр. галицькі й закарпатські русофіли і москвофіли співпрацювали з російськими панславістами. Більше того, з урядовими колами Російської імперії, отримуючи, зокрема, через священника при російському посольстві у Відні М.Ф. Раєвського фінансову допомогу і літературу. Так, у спеціально видрукуваній книзі у травні 1867 року під назвою “Всероссійская этнографическая выставка и славянскій съьздъ” серед гостей, які прибули до Росії із Австрії, першим, отже найпочеснішим в підрозділі “ІІІ. Русскіе” визначений “Яков Федорович Головацкий, один із главных и наиболье знаменитых представителей русской народности в восточной Галиции”.5 І далі йде розлога панегірична бібліографічна довідка. Не випадково під час урочистого обіду в будинку Дворянських зборів у Москві Якову Головацькому було надано слово. Наголосив відразу, що вітає усіх “родным словом и русским сердцем от имени моих земляков, родных вам русских Галичан”: “Мы составили все один великий русский народ, один по роду и имени, один по вере, один по языку, один про звычаям и обычаям, один по законам и власти”, запевняючи, що його трьохмільйонний народ, який перебував по обидва боки Карпат, “живет русским духом, говорит порусски, сохраняет невредимо предания отцов своих и веру в соплеменность нашу с вами”6. Не зважаючи на пишні прийняття і запевнення в щирості почуттів дружби і любові до слов’янських братів, не вдалося й тоді російським слов’янофілам переконати своїх гостей обрати і визнати за своєрідний базис формування національної ідентичності російську мову як загальнозрозумілу для усіх слов’ян і цим утвердити мовну єдність слов’янських народів. На організовану в Москві Всеросійську етнографічну виставку покладалися особливі сподівання. Головний акцент було зроблено на слов’янському відділі. Для організаторів цієї демонстрації, як патетично захоплювався професор Харківського університету П. Лавровський, було важливо відкрити перед усім слов’янським світом велич і місію Росії, якій “по всем правам и заслугам пренадлежит и почин в объединении всеславянском”, бо, мовляв, нема на землі такого народу і такої держави, “которая могла бы померяться правом своим быть местом первого всеславянского объединения, с матушкой, первопрестольною, белокаменною, святою Москвой”.7 Про український народ, звісно, мова не йшла, зверталися переважно до західних і південних слов’ян, а заявлені в європейській пресі зауваження щодо прав і свобод українців тлумачаться як “бред заблудших единиц, выкрикнувших когда-то на враждебных страницах западной печати неизвестный в нашем доме вопрос малороссийский”.8 Про істинну мету організації цієї етнографічної виставки, розкішних прийомів і зустрічей із самим Государем Імператором чітко висловилась львівська газета “Dziennik Polski”. Упорядники і автори збірника “Всероссійская этнографическая выставка и славянскій съьздъ” не залишили без саркастичного осудження цей виклик австрійський “отщепенцов славянства — поляков”, які намагання Москви цією виставкою висловити перед Європою солідарність всіх слов’янських племен назвали брехнею: “Ложь — эта солидарность славянских племен под русским протекторатом. Такой солидарности не признают ни Поляки, ни Чехи, ни Рутены (галицкіе русскіе!)9 — цитують рядки із газети “Dzi- ennik Polski”. Оскільки і Етнографічна виставка, і зустріч представників слов’янських народів у Москві і Санкт-Петербурзі проходили під знаком 1000-ліття слов’янської писемності й літератури, пам’яті легендарних просвітителів-місіонерів Кирила і Мефодія, які мали безпосередній вплив на запровадження християнства на землях Давньої Русі-України, російські панславісти настирно пропонували визнати істинність православної віри та її переваги в порівнянні з усіма іншими вченнями, передусім із католицизмом. Таким чином самодержавна Росія, яка доклала максимум псевдонаукових, пропагандивних зусиль для обґрунтування монопольного владарюван-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин