На часі “Життя — прекрасне. Але на волі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Словник доби
Слово Просвіти, №30 за 2019 рік
Володимир КАРАЧИНЦЕВ, поет, дипломат, культуролог
Життя Життя. Це від “жити”. Глибинне (нутряне — “живіт” з цього ж куща), часто уживане слово. Передусім у часи війни. “Vita” — латинською. Віта-мінно жити. Жити по адреналі-новому. Життя складає похмурі каламбури. Життя коротке. Vita brevis. Натомість: ars longa — мистецтво вічне. Та чи кожному дано? Мистецтво жити — savoir vivre (франц.) — уміти жити — дослівно. Тобто крутитися. У наших умовах більшість намагається радше виживати (животіти). Зате зрозуміло, як можна — по-новому... Хоч, мабуть, не до кінця. І не усім. Кінця-краю не видно: на скільки ще буде краще? Втім, поталанило. Жити. Життя. Навіть не слово, ну як от “стіл”, “дерево”, чи “нога”. Таке воно — всеоб’ємне. Те, що рухається, реагує, обмінюється теплом, самовідтворюється... По-мудрому — форма існування матерії. Його вивчають біологія, біофізика, біохімія, філософія і ще з добрий десяток наук. З мікроі телескопами вивчаємо довколишній світ. Хтось, може, вивчає нас. Намагаємося щось зрозуміти. А може, ми і все довкола лише — ословлені думки Творця, а життя — це процес нашого зациклення, закомплексовування, включення в системи тощо. З свободами, волею до змін, нехіттю думати... Однак хтось усе розуміє простіше. Життя — коротке. І воно — боротьба. У результаті — усе перемагає бабло. Сенс життя — накосити найбільше зелені. Мистецтво жити-не тужити — це про небагатьох. Крутяться бідолаги. Мученики-крученики. Заручники мішків і трилітрових слоїків з убитими американськими президентами. Мліють з достатків. Тільки що з усім цим щастям робити, куди скирдувати, на яку гору перти? Усім відома нелегка доля Сизіфова. Мідасова. Танталова. Все ж сягаємо міфів! Народжені, щоб Кафку втілити у дійсність. Раби на галерах. Як казав відомий сучасний правитель про себе. Жили Гомери, Платони, митці, безсмертя яких — у їхніх творах. Ars longa. Герої Небесної Сотні, воїни — лицарі духу, залишили життя на полі борні. За наші життя. Вони достеменно знали: життя — прекрасне. Але на волі. Беззастережно вони сягнули безсмертя. Ми пам’ятаємо. Їх. Поіменно. Vita и bella. Життя — прекрасне. У Монако. Десь у Панамі. Може. Парфуми є такі La vie est belle — від “Ланком”. Та й ті вивітрюються, як і життя. Фільм. З Роберто Беніні. Гран Прі у Каннах. Про війну, Голокост, табір смерті. Cмерть. Врешті ж дійдемо до стану несумісного з життям. От де супокій! Не треба крутитися. Єдина печалька: у царстві Аїда інша валюта в обігу. І як прослизнути з призбираним за життя мотлохом у вушко голки? Гомер би сміявся. А у Божому Царстві й поготів. P. S. “Жити стало краще, веселіше!” Був прикол такий у Сталіна. Це й про нас? Було б весело. Але життя — коротке. І попри все — прекрасне. Шануймося!
Закон Закон — Lex (лат.). Звідси — легітимність. Право, справедливість — від Правди. Скільки правди в законах? Тобто, справедливості. Закон структурує світ держави (системи) і “життєсвіт” людини, вважав Юрген Габермас (німецький філософ і соціолог). Загалом, люди не схильні замислюватися, чи живуть за правдою. Не крадуть, не вбивають — і вже добре. Звичайно, є ті, які інколи задумуються. Це — правники. Слід уявляти — ті, які мали б жити за правдою. Є й кривдники, тобто, правопорушники. Злочинці. Зрештою, є Праведники. Власне — ті, котрі живуть по правді, Ну хто подумає, що це про наших правоохоронців чи законодавців? Більшість з них самі своїми ділами і “нажитими непосильною працею” статками виписали собі суспільний вердикт. Основний Закон — Конституція. Не священна корова, але й не декларація про наміри. Які залежать від настрою, потреб моменту. У США Конституцію прийняли 1787 року. Відтоді було внесено десь зо тридцять поправок. А якби поправляли під кожного президента? Дивний Божий промисел. Чи ж ми недолугі? Починали конституційний процес раніше від багатьох, начебто. Конституція прав і вольностей Пилипа Орлика датована 1710 роком. А й досі чубимося в парламенті й пасемо задніх на шляху в євроструктури. А може ми, згідно із задумом Творця, маємо пропустити цю висоту і одразу увійти у якісь космічні влади? Для впорядкування вселенського хаосу. Закон — це завжди упорядковування хаосу, який, власне, і є життям. Упорядковування — виставляння рамок. Щось на зразок загорожі для худібки, клітки для птахів, чи акваріуму для рибок. І біжи, лети, пливи — куди заманеться. Рухи окремих осіб обмежують стінами камери чи зони. Утримують як цінних птахів чи тварин... “Dura lex, sed lex”, — повчали римляни. Тобто, закон суворий, але — закон. По суті: порушення — покарання. Для усіх. А усі мали би бути рівними перед законом. Отоді й буде порядок. Закон — це домовленість. Домовились? Що, і друзів стосується? І тому звично — закон як дишло. Для тих, хто знає, як дишлом можна підкерувати. Держава — це система домовленостей. Лише зі смертю не домовишся. Універсальний суддя. От би такого кіборга на Генпрокурора, скажімо. Либонь і антикорупційна прокуратура була би зайвою. Косою по шиї — згідно з Законом Абсолюту. А то виглядає, наче усі змагаються у корупції. І самі ж не зупиняться. Хоч усі достеменно знають, чим змагання закінчаться. Та й гроби кишень не мають. І життя не купиш. Людина, її права і свободи — базові цінності, гарантовані Основним Законом. Згідно з яким влада належить народу. Начебто. Як та воля народна перетікає у право? У якому контексті: людиноцентричному чи системоцентричному (тобто, апаратному)? Тож важливий момент — легітимність влади. Передусім — це довіра народу. Легітимність влади означає її відповідність закону. Закону — як його розуміє народ (якщо влада належить йому). Влада, яка застосовує насильство проти народу, втрачає леґітимність. Власне, що й відбулось з режимом Януковича. Природне право на спротив узурпації влади з боку посадових осіб чи державного апарату, зафіксоване в конституціях усіх розвинутих демократичних країн. Це право народ реалізував на Майдані. Отже, легітимність влади означає її відповідальність перед народом, відповідність декларацій і дій. Невідповідність цим параметрам провокує кризу легітимності. Відтак — відому вже парадигмальну ситуацію: узурпація — вила... Філософ і соціолог, автор теорії соціального конфлікту Ральф Дарендорф ставив знак рівності між легітимністю і здатністю політичної системи до реформ. Хто став би сперечатися з філософом? Або з Оскаром Уайлдом, який сказав, що в Росії немає нічого неможливого, окрім реформ. Знаємо: Україна — не Росія. Але щодо реформ збіги зашкалюють. На жаль, тому, що наші олігархічні еліти мавпували і мавпують саме російські порядки. І вони ж поки ще замовляють музику, під яку ми й танцюємо. І пишуть закони, за якими вже не можемо жити. Майдан — це важливий формат комунікацій. Історично притаманний українцям. Народ висловився. Застосував владу прямої дії. Втім, в плані політичного структурування, волі забракло. Бо влади, як такої, не праг. Вона ж і так є. Начебто. Звісно ж, влада апаратна сама себе не перезавантажила. Мо’ щось пороблено у владних офісах? Очевидно, в умовах війни новий реальний Майдан до доброго не приведе. Однак внутрішньо переживати ті події і відтворювати у собі відчуття влади, тієї креативної сили свободи і гідності — ой як треба! Народ — це тисячі полеглих за нашу свободу і життя. Вони дивляться на нас з безсмертя і ми не можемо хибити. Народ втомився жити по-новому. Треба змусити владу жити по-новому. Час жити по правді! Наповнити життя силою закону, а Закон — правдою життя. Силою правди. Для цього ж вибори! Лише пам’ятаймо: кожен вибір — це траєкторія. Шануймося!
Межа Межа. Таке малопомітне, невелике слово. Зате притаманне всьому. Людям. Звірині, яка мітить межі теренів свого буттювання. Клітина має свою захисну мембранну межу і тому є суверенною. Планети знають свої межі, що відділяють їх від хаосу. Межа надає сенс викінченості форми, визначає площини цілісності, недоторканності. У певному сенсі, набуває сакральності. Зокрема, коли йдеться про померіум держави. Саме з цього починався вічний Рим — з померіуму — межі, проораної Ромулусом для відокремлення його від іншого простору. З історії знаємо, що не тільки у часи Кайдашевої сім’ї за межу чварилися. Особливо, за межі держав! Хоч донині лідери деяких з них вважають, що ці межі втратили сенс і їх можна брутально попирати згідно з феодальним правом сильного. Звідси й анахронічне бачення держави, кордони якої ніде не закінчуються! Так виопуклюються межі розумінь цінностей, різниці між цінностями й їхніми симулякрами, міфами й реаліями. Мови, релігії також віддавна вже стали рубежами. Кривавими. На жаль. На цьому вибудовуються стратегії пропаганди, а точніше, інформаційного бандитизму. У сучасному глобальному світі кордони мають, все ж, інакший смисл, ніж за часів Ромулуса. Їх цивілізовано намагаються навіть позбуватися. Певною мірою. Скажімо, в ЄС. Втім, як тіло людини не виживе без епідерми, так і кордони мають подібний захисний сенс для нації, державної спільноти, цивілізації. Принаймні наразі. Проблема виникає, коли сусіднє тіло — це левіафан. Квазібіблійного виміру. З псевдомісійним покликанням. Від лукавого. І, ймовірно, з апокаліптичним кінцем. Нема на то ради? Попрано межі приписів Божих і людських. “Не убий!” — одна з таких меж. Імперська мегаломанія меж немає... Може, там на генетичному рівні по-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
