З книги життя · “Я не вірю, що є книжки для всіх, це ідеальний був би випадок. Це завжди для когось обраного”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“Посидимо, побалакаємо...”
Слово Просвіти, №30 за 2021 рік
Загалом останній меседж пана Михайла у Facebook із відповіддю на моє питання щодо того “київського роману” (тепер тема не полишає мене) датовано 14 травня 2021 року, незадовго до смерті Михайла Федотовича... Цей діалог був чудом літератури й філології, яке народжується завдяки людяності й усвідомленню спільних цінностей. Власне, з пробудження цінностей усе починалося. Я познайомився з Михайлом Федотовичем у Київському палаці дітей та юнацтва двадцять років тому. Там тривала церемонія нагородження школярів – переможців конкурсу знавців української мови, який щойно назвали на честь Петра Яцика. Пан Михайло потиснув мені руку за призове місце, приязно пожартувавши про нечисленність хлопців серед юних філологів. Так, Михайле Федотовичу, нас, уже досвідченіших та скептичніших, досі небагато. Звідтоді життя стало суцільним конкурсом знавців (не таким чесним, як заснований Вами), і, здається, ті, хто лишається в грі, особливо не розраховують на призи. Мої головні подальші відзнаки – піднесення від розгаданих філологічних таємниць, хай часом невеликих, та оборона найменших ідеалів. Без Вашої підтримки з цим було б незмірно тяжче! За неї та за надважливі сюжети в моєму особистому “київському романі” я завжди вдячний Вам.
Микола ТЮТЮННИК
Черговий з’їзд Національної спілки письменників України. Під час перерви гуляємо коридорами колишнього Жовтневого палацу в надії зустріти когось із давніх друзів чи знайомих. Ще здаля бачу Михайла Федотовича Слабошпицького. Він, як завше, в колі письменників. Така вже людина, що, як магнітом, притягує до себе. Ми з ним певний час листуємось, надсилаємо один одному нові книжки. Відгуки відомого письменника і видавця для мене дуже приємні. “Твій роман “Маруся Богуславка” – це образ героїні, змальований за народними уявленнями, це клекіт історії поряд з її долею; це вічне небо України, в яке задивлені погляди багатьох поколінь; це лектура, яку хочеться перечитувати, насолоджуючись витонченим словесним живописом…” Підходжу, вітаюсь, відчуваючи міцний потиск. – Ну, як справи? Розмова простенька, невимушена й коротка. Бо підходять й інші делегати, і кожному хочеться потиснути Слабошпицькому руку, сказати кілька слів. Я це розумію, замовкаю, лише слухаю. – Ти ж тільки не зникай, Миколо, – каже він мені. – І взагалі приходь до видавництва, посидимо, побалакаємо. – Дякую, Михайле Федотовичу.
Дякую, але нічого не обіцяю. Я ж не киянин. І після з’їзду знову повернусь на свою Луганщину, де небо підпирають сірі терикони і де я ще змолоду відпрацював під землею, на кілометровій глибині, цілих сімнадцять років! І знову залишиться тільки листування і обмін книжками, які я буду читати і перечитувати, аж поки через кляту війну не покину рідну домівку, і тепер навіть ці рядочки пишу в іншім краю в чужих стінах. А ще залишається світла й нетлінна пам’ять про безмежно талановиту й світлу людину, Михайла Федотовича Слабошпицького. Якого ніколи не забуде Україна.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
