Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Український дух мусить остаточно вивільнитися · “з-під вражої охрани”. Гаряча тема · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті ««Не будуйте на піску»: оптичні ілюзії політики...», с. 1

«Не будуйте на піску»: оптичні ілюзії політики...

Слово Просвіти, №30 за 2021 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Нинішня агресія остаточно переконала всіх притомних в абсолюті простого імперативу нашого часу – не давати можливостей обіймати владу тим, хто заражений пандемією москвофільства та всілякого іншого “ФІЛЬСТВА”, хто не вміє, не воліє, не може навіть плентатися позаду державницьких процесів, але керує і саботує українську справу. Чого гріха таїти, коли за 30 років відновленої незалежності тьматьменна депутатів, міністрів, голів облдержадміністрацій, керівників стратегічних державних підприємств, наукових та культурних інституцій, військових, володіючи реальною владою, були (і почасти є) затятими москвофілами в ролі зрадників свого народу, шпигунів, чиновників-україноненависників, олігархів, їх обслуги, будучи громадянами чужої держави (Росії та інших). Саме на таку категорію владців розраховують творці “теорії путінізму” про єдинородність москвинів та українців. Не для осуду, а заради істини й “розумнішання” шукаємо весь час аналогів в історії, яка має просвітлювати народ правдою і “вчити” правдою, оскільки поза нею настає розплата. Адже саме москвофільство, яким страждав політичний провід 1917–1921 рр., спричинило поразку українців у національно-визвольній боротьбі. Коли на найвищих щаблях української влади опиняються люди, які у відповідальні часи проявляють себе як запопадливі служки московитів, тоді навіть велична героїка мас не приносить результату. Згадаймо Винниченка, який у тривожний для України час у безпечному Відні створює закордонну групу комуністів, їде в листопаді 1920 року на переговори до Москви, а потім і на окуповану більшовиками Україну, пише заяву вступу до КП(б)У, стверджуючи, що лише комуністична партія гарантує “визволення” трудящим, лише вона зміцнить українську державність, забезпечить національнокультурний поступ. Таким учинком він завдав непоправного удару українській революції, деморалізував повстанський рух, дезорганізував народ у боротьбі з московським окупантом, залишивши українців наодинці з ворогом, виїхавши за кордон. Так вершилася українська революція, очолювана москвофілами, соціалістами, автономістами. З їх допомогою заштовхували народ в ярмо колоніальної політики, унеможливлюючи відродження української держави. Не витримав іспиту на державність і Ю. Тютюнник, який через два роки після Базару виїхав Валентина СЕМЕНЯК Фото з Інтернету П’ять років поспіль на Кременеччині о цій літній порі діє просвітянський табір “Лісова школа на Вірлі”. І це диво! Бо ж незвичність згаданої школи зрозуміла – вона у лісі. Чудовий шанс для дітлахів “злитися” з природою, зануритися у її багаті скарби. Засновниця цікавого проєкту голова Кременецького районного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Лілія Адамівна Следзінська. Перебування у лісовій школі завжди насичене цікавими заняттями, наповнене позитивними емоціями. Діти з Крезі Львова (і не тільки він) на окуповану Україну, присягаючи окупаційній владі, визнаючи орієнтацію на Антанту злочинною, а війну 1917–1921 років – не національною, а “громадянською”. А тому просив дозволити йому повернутися і “працювати на користь У.С.С.Р.” (22.10.1923), проголошуючи дуже актуальну для дня сьогоднішнього тезу, яку нині пропагує Кремль та його прислужники, що українці “билися між собою”. Хвороба угодовства торкнулася багатьох відомих діячів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. Так, знаковий міністр уряду Скоропадського Д. Дорошенко в листах до московського діяча Мельгунова (“Возрождєніє”. Париж, 1951 р.) пише, що не уявляє майбутнє двох народів без тісного політичного, військового, економічного і культурного союзу двох держав Росії і України. Засуджуючи націоналізм Центральної Ради, йому імпонувала держава Скоропадського, яка прийняла на службу росіян, пересадила до себе кращі сили петербурзького сенату, організувала в себе великоросійську армію, намагалася врятувати Бесарабію, Галичину, Холмщину, Кубань і Крим (Р. Млиновецький). Справді, вивести з себе московську отруту не вдалося багатьом діячам. Борючись проти чужинців-загарбників (німці, австрійці, поляки, румуни, угорці), вони чомусь не вважали тоді такими росіян, чіпляючись “за брудну спідницю мачухи-Москви”. Окупанти вміло використовували в своїх цілях ідеологічні посили українських просвітителів, зокрема й вислови М. Драгоманова, щоби “не відділятися, а подавати свій голос через “Росію та російську літературу”. Свідомість частини українського політичного проводу, інтелігенції була засмічена або “новим Переяславом”, або ілюзорними надіями на московський, австрійський, польський “прованс”, на німців чи Антанту. Ця частина, “забувши заповіт Козацької України, сформульований гетьманом Орликом, і не розуміючи змісту Шевченкового Заповіту, не здатна була вести націю”. Обмосковлена українська політична еліта виявилася неспроможною очолити такий національно-визвольний рух, який би не об’єднувався з червоним московським урядом, чи з денікінцями. Бо вони були тими ж москвинами, що століттями знекорінювали українство. Спільний знаменник обидвох сторін – “Кієв нікагда нє бил і нє будєт украінскім”. Угодовство з боку окремих провідників українських урядів та війська було провальним для української справи, незалежно від обставин та ким воно здійснювалося. Не варто забувати, що начальник повітряного флоту Гетьманату полковник Горшков у період червня-серпня 1918 року з наказу Скоропадського таємно перетранспортував Денікіну понад 400 (із 450) українських літаків. Та й під час Директорії часто розстрілювали не “волохів”, а “болбочанів”. Для України згубною була як позиція Петрушевича, Тарнавського, Левіцького, вихованих в “конституційній” Австрії, так і Винниченка, Мартоса, Чехівського, Голубовича та інших, що формувалися промосковством. Бо куди могла “прамцувати” Україна, коли Петрушевич пропонував “залишити думку про самостійність і шукати рятунку в порозумінні з Денікіним... Московщина не є така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійности”. Подібне стверджував і Д. Дорошенко, переконуючи про неминучість життя України і Росії у взаємному і непорушному союзі (“коли Україна матиме за собою союзну з нею та дружню Росію, то їй цілий світ не страшний, коли в Росії буде мати ворога, то цілий світ їй не допоможе”). Ця позиція повністю перегукувалася з лєнінською – “при єдиній дії пролетарів московських та українських – вільна Україна можлива...”. Як студент історичного факультету Чернівецького університету, добре пам’ятаю 70-ті роки, коли істориків (і не лише їх) зобов’язували “правильно” трактувати цю фразу душителя українського народу. У тодішньому підручнику “Історія України” (вид. УАН) зазначалось, що історія України викладається в тісному зв’язку з історією великоруського і білоруського народів, які близькі мовою, культурою, характером і територією, тісно зв’язані між собою спільною боротьбою проти зовнішніх ворогів. Уся ця сталінсько-радянська “наука” була просякнута корінною ідеєю, що все наше минуле мало сприйматися так, що його творцями мали не­одмінно бути суздальські, рязанські чи якісь інші костромські москвини. Після страшного Голодоморугеноциду українців 1932-33 років газета “Правда” (ч.17, 1938) писала, що “присоединение к Москве – единственный исход для дальнейшего развития украинского народа”, а Хрущов на відкритті лєнінського пам’ятника в Києві (1946) скаже про російський народ, як керівну силу в СРСР. Чому слід час від часу про такі факти нагадувати? Тому що сьогодні всі ці безкінечні ряди москвофільських теорій лягли в основу пропагандистського доробку Путіна, який заявляє, “что настоящая суверенность Украины возможна лишь в партнерстве с Россией; наше родство передается из поколения в поколение; и русские, и украинцы, и белорусы – наследники древней Руси”. Проте очевидною є неправдивість щодо нашої “рідності”, якщо аналізувати сторінки історії, переповнені агресією, війнами, жорстокими діяннями. Бо загарбання Києва 1169 р., знищення Батурина, Чигирина, Запорізької Січі, Крути, Базар, голодомори-геноциди 1922, 1933, 1946 років, репресії, “сибіри”, лінгвоциди й знекорінення українства зобов’язують нас бачити історію власними очима і сторожити свою землю від “єдинородних братів-москвинів”. Не “геополітичні” писаки Путіна, а передусім українці мусять бути добре обізнані з причинами боротьби проти московських окупантів у 1917-21 рр., Української Повстанської Армії; зі звірствами сталіністів проти українців упродовж усього ХХ століття, зокрема з нечуваним людиновбивством на Колимі 1949-го (вже після Нюрнберга!), коли було зґвалтовано, розстріляно, втоплено понад три тисячі українських дівчат віком 11-14 років, щоб не народжували бандерівців; коли в Харкові (1951 р.) репресували понад 800 студентів (34 розстріляли) лише за те, що бажали навчатися українською мовою. Цьому переліку немає кінця, але гіркість правди варто відчути, щоби не піддатись на нові забалакування імперців, які переслідують єдину мету – упокорити українську націю. виготовлення виробів із глини, вивчення традиційних народних танців, стрільба з лука, розважальні та спортивні ігри, плавання в ставку, відпочинок на волейбольній площадці, спів пісень біля вечірньої ватри. Запам’яталась всім екскурсія і вшанування пам’яті біля місця Маємо захистити свою національну пам’ять, культуру, мову, ідентичність, землю, державність, своїх національних героїв і провідників. Чужого не хочемо, а свого не віддамо, нагадуючи путіністам, що Московський улус хана Петра Ординського з’явився на світ лише 1272 року, з 1328- го отримав статус Московського улусу Кулхана – Івана Калити (В. Білинський), а їхня держава виникла на основі фінських племен, завойованих тюркськими. Часто відкритій брехні і фальсифікації потурають доморощені “дослідники”, автори підручників, навчальних програм. Недавно громадськість обурилася хибними трактуваннями фактів у підручниках для початкової школи, в яких пояснюється, що столиця України – Київ – заснований лише в ХІХ столітті, “помиляючись” на півтори тисячі років. Подібні фактологічні помилки зустрічаються в оцінках багатьох інших історичних пам’яток, подій щодо Софіївського собору, Києво-Печерської лаври, Криму тощо. Разом з “цінностями”, які роками пропагуються в університетах (національних!?) частиною “професури”, подібної до “бельчинкових, зайцевих, кондратьєвих…”, створюється підґрунтя з підсобних “руськомірців”, поцвіркуючих та потакуючих путінському писанню, додаючи бонусів до “скрині зрадництва”. На жаль, такими вчинками засмічена не тільки наша давня історія, але й сьогодення. Здача “верхами” на початку 90-х Севастополя і Чорноморського флоту, відмова від ядерної зброї з негарантованими “гарантіями”, підписання харківських угод, антиукраїнський мовний закон “­Ка-Ка”, антинародна приватизація стратегічних об’єктів і надр, нищення армії, чужинська окупація інформаційного простору, потурання “гундяївській” церкві. Не перелічити, не переловити. Не будьмо байдужими, не даймо зволікати тим, хто наділений владою, у вирішенні чутливих для Нації проблем. А тому найперше слід унеможливити “завшивленість” усіх життєво важливих галузей антиукраїнським, москвофільським елементом, починаючи з владних коридорів, економіки, дипломатії, освіти, культури, ЗМІ… “Бо страшенний розплодився на Вкраїні тиск чужомовного, нам ворожого панства, яке зрадливе сидить у нас на апостольських сідалищах”, – писав П. Куліш. Український дух мусить остаточно вивільнитися “з-під вражої охрани”. І лише тоді величне “Слава Україні!” правдиво “перекладатиметься” мовою національних інтересів. Георгій ФІЛІПЧУК спочинку загиблих братів-воїнів УПА – Мислінських. А ще – слухання оповідань авторки книги “Рабів до раю не пускають”, членкині НСПУ Неоніли Крем’янчанки. Цього разу із майбутньої книги про українських воїнів захисників. До слова. Цьогоріч започатковано Всеукраїнський конкурс етноблогерів у межах відзнаки імені героя Небесної сотні Олександра Капіноса. Популяризувати тему вивчення і збереження культурної спадщини українського народу – живих давніх традицій, звичаїв, обрядів, ремесел, народних танців та пісень, гри на народних інструментах. Те, про що так мріяв, світлої пам’яті, Олександр Капінос.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин