З книги життя · “Ці книги кричать про основу людської цивілізації: про національну пам’ять”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Михайло Слабошпицький: безнадійний альтруїст, або життя крізь долі інших
Слово Просвіти, №30 за 2021 рік
Ірина ФАРІОН, доктор філології, професор
“Мені пощастило знати масу видатних людей”. М. С. До однієї зі своїх безцінних книг “Українські меценати” (2001) він взяв епіграф англійського філософа-мораліста та історика Томаса Карлейля: “Я маю намір говорити про героїв, про те, як ставилися до них люди і яку вони відігравали роль; про те, що я називаю пошануванням героїв і героїчним у людських діяннях” (“Герої, пошанування героїв і героїчне в історії”) (2). Серед тих героїв сьогодні вже і Він – Михайло Слабошпицький, обрамлений Божим даром і неминучим смертним вироком (28 липня 1946 – 30 травня 2021). Він удосконалив класифікацію героїв від Томаса Карлайля, називаючи героїв-учених, героїв-культурних діячів, героїв-митців, героїв-меценатів, героїв-педагогів… Михайло Слабошпицький для мене герой-подвижник, герой-інтелектуал і герой-людинолюб….Про безліч українських героїв (і негероїв також) він написав оголеним українським нервом, аби відкрити для українців справжню і рятівну силу й естетику буття нації і розквіту національної держави – держави у Слові й Ділі: про українських меценатів (однойменна праця), зокрема про Петра Яцика “Українець, що відмовився бути бідним”; про українських художників “Марія Башкирцева”, “Никифор Дровняк із Криниці”, “Автопортрет художника в зрілості”; про українських письменників “Поет із пекла” (про Тодося Осьмачку), “Веньямін літературної сім’ї (Олекса Влизько”),
“Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші”, “Наближення до суті. Літературні долі” (про 35 письменників), “25 поетів української діаспори”, про видатні історичні постаті “З голосу нашої Кліо”; літературознавчі праці “Літературні профілі”, “Роман Іваничук”, “Василь Земляк”; створив сучасну політичну документалістику “Не загублена українська людина”, “Пейзаж для Помаранчевої революції”, “Велика війна 2014”, “Гамбіт надії: констатації, матеріали, виклики, сподівання”… Про цей огром його праці в центрі з героями читаємо в “Присмерковому дзеркалі”: “Не говоритимемо тут про фальшивих героїв – тих, кого створили ЗМІ, тих, хто за критеріями Карлайля не виріс на масштаб справжніх героїв, а в нашу інформаційну епоху став лише безмежно роздутим інформаційним продуктом. (У романі американського письменника Ела Моргана “Велика людина” блискуче показано, як рука Фортуни вихоплює з натовпу першу0ліпшу двоногу істоту й викидає її на вершини істеблішменту, призначивши виконавцем ролі великої людини); в наш час – а особливо ж в Україні – це особливо популярно: не бути кимось, а видаватися ним; розтерзана інформаційним шквалом, а тому поверхова й некритична в сприйнятті всього публіка повірить – бажане легко узурпує синонімічність дійсного” (6, с. 5). А ще цілий материк книг для дітей, серед яких – “Славко й Жарко”, “Хлопчик Валь”, “Озеро Олдан”, “Папуга з осінньої гілки”, “Павлинка і пташиний брат”, “Цікаве рибеня”, “Казки”, “Рися, що жила на дереві” – останній дар дітям від 2019 року. І лавровий вінець долі подвижника на передчасному схилі життя – мемуарне чотирикнижжя (ця літературно"історична квадрологія про час і про людей, або те, чого ви не прочитаєте в історії літератури) з метафорою-матрицею “дзеркало”: “Протирання дзеркала” (2017), “Тіні в дзеркалі” (2018), “З пам’яті дзеркала” (2019), “З присмеркового дзеркала” (2020). Першу книгу писав не без наказу лікаря, як сам зізнався на презентації у Львові в моєму проєкті “Від книги до мети” (18 вересня 2019 року), щоб не вмерти і встигнути показати українцям їх самих – великих і малих, творчих і вигаслих – у всій амальгамі почуттів і чину. “Ніякої історії нема, є тільки біографії” – це один із епіграфів Р. Емерсона до однієї із “дзеркальних книг” М. Слабошпицького, який ментально персоніфікує нашу літературну історію, перетворюючи її у плин прецікавого іскристого і трагічного національного життя: “…ми – це наші гени, це наші батьки, наше виховання, наші вчителі, це книги, котрі ми своєчасно прочитали, це люди, які зустрічалися нам о тій порі, коли те було доконче важливо, і ми зуміли почути їх, а також ті ірраціональні фактори впливу, про які ми навіть не здогадуємося” (5, с. 5). Ці його книги – це материк видатних українських людей, далеко не пізнаних українським суспільством. Покажчики описаних і згаданих персоналій просто приголомшують концентрацією українських талантів, на кожен із яких Слабошпицький знайшов місце у своєму серці і думках: їх просто не перелічити – це безліч знакових людей нашої культури, а отже, нашої української долі. А ще ці книги кричать про основу людської цивілізації: про національну пам’ять, що, мабуть, і є тим ирієм, де не покояться – а живуть душі відійшлих, а тепер і пана Михайла – великого героя-подвижника нашої культури. Нація без знання історії – мертва, біологічний злиток у ріці часу. Література нації – це її спосіб метафоричного осягнення світу, це її національні скрижалі, це філософія національної екзистенції. Він це ВСЕ і понад це виписав у спогадах-дзеркалах, що насправді є персональною історією нашої літератури, а отже, духово-культурного життя крізь голографічну оптику Слабошпицького: “Український письменник – дерево, яке виросло не там і не так. Український письменник мусить бути революціонером, будителем, просвітителем, навчителем, моральним авторитетом і поряд зі священником в тому суспільстві стояти, а потім бути, може, письменником” (М. Дочинець 1, с. 8). Він зривав маски, випікав вади правдивим іронічно-сатиричним словом і витягував зі шлаку часу перли душ тих “немногих” українців, що творять “многоє” (Д. Донцов). Він повертав українцям імена-маркери, що мали б зробити їх вільними. Він, здається, більше жив їхнім життям, ніж своїм: “Люди – це велика загадка. Часто їхні стосунки продиктовані і якимись ірраціональними моментами” (5, с. 284). Я не знаю у нашій культурі альтруїстичнішої особистости за М. Слабошпицького. Саме в цьому секрет його плідности й універсальности, і саме в цьому трагізм і вирва після його відходу… Як це зазвичай буває, велич і Людини, і мистецтва, і події оцінюють з переходом їх у потойбіч, із плином часом, з можливістю осмислити – віддалившись. Віддаль формує правильну оптику, підсвічує небачені грані, витягує смисли на поверхню. Віддаль наближає. До суті. Вилущує з оболонки людського існування ядра. Віддаль усього у 40 днів фізичного небуття “Учителя. Провідника Слова і словотворців. Сподвижника. Служебника Книги. Войовника сірости, дурости й графоманства. Письмовця. Літописця. Патриція. Мудреця. Хранителя сенсів і довічних цінностей” (В. Терен 1, с. 8). Він родом із Шевченкового краю – з Черкащини, з села Мар’янівки – географічного центру України, – де тепер вже буде школа Його імени та вулиця. З того краю, звідки Шевченкове Слово тріюмфально пішло всією країною, аби стати клеєм нації. Слабошпицький продовжив цю Шевченкову традицію, навчаючись у Шевченковому виші на журналістиці (1971) і згодом зірвав ужинок, здається всіх можливих літературних премій, серед яких і Шевченківську за “Поета з пекла” (про Тодося Осьмачку), 2005: ім. О. Білецького (1979), Лесі Українки (1993), Олени Пчілки, братів Лепких (1998), В. Симоненка (1999), В. Близнеця (2001), М. Коцюбинського (2003), І. Багряного (2007), Є. Плужника за свою чотирикнижну мемуарнолітературну епопею “Протирання дзеркала” (2017) і “Тіні в дзеркалі” (2018) – тобто безсумнівне визнання в літературному середовищі. Але хіба це була самоціль? Життєві дороги цієї непроминальної особистости нестримно виривалися зі звичного богемного середовища на націєтвірні й політично-державницькі терни, туди, де треба було бути ЗАЧИ- НАТЕЛЕМ: 1. В Ірпені, в Будинку творчості Він разом із В. Дончиком, В. Тереном, В. Брюховецьким писали Програму Народного Руху України – це основне політичне ді-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
