Позиція · “Варто поміркувати на рівні наукового осмислення гостроактуальної для сучасного українського державотворення проблеми”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Інтелектуальна проституція і хамство в університетському середовищі Про межу деградації національної науки і освіти
Слово Просвіти, №30 за 2026 рік
Микола ТИМОШИК
П’ять тривожних тенденцій Назву бодай перші п’ять, на мою думку, найбільш тривожних тенденцій: - витіснення з університетських коридорів духу професійної доброчесности; служіння науці часто стало замінюватися профанацією і заробітчанством вузького кола її верхівки; - спрощення змісту програм, урізання саме національного компоненту формування особистости, нівеляція оціночних критеріїв у час екзаменаційних сесій заради блатних та контрактників-годувальників, що складають тепер основний контингент студентів; - збільшення у ректоратах і на катедрах кількости непотоплюваних за всіх міністрів від освіти плагіаторів, фахових невігласів і непатріотів із владно-грошовитого оточення; - розшарування і нівеляція кістяка університетської спільноти – професорсько-викладацького складу, який у багатьох вишах через страх скорочення чи урізання ставок усе більше стає упослідженим, безправним, безголосим, боязливим і слухняним; - фактичне процвітання інтелектуальної проституції, коли низка досвідчених і здатних писати доладні тексти викладачів вимушено полишає принизливе малооплачуване викладання й торгує-продає написані власноруч тексти статей та дисертації на замовлення за гроші. Особливо процвітає бізнес на так званій скопусній темі (без того купленого скопусу, якого ніхто не бачить і, звісно, не читає, прохід у вишівське начальство в нас тепер неможливий). Утім, межа такої деградації десь же має бути. І хтось має про це голосно говорити.
Якісні й самостійно виконані дисертації стають рідкістю Почну цю прикру історію з доброго інформаційного приводу. Днями в Київському столичному університеті ім. Б. Грінченка відбувся захист докторської дисертації. Бачу два складники непересічности цієї події: - це чи не перше за останні роки наукове дослідження, присвячене реаліям національної журналістики, а не ефемерним, за вуха притягнутим до журналістики, соціяльним комунікаціям, якими просякнута нині вся журналістика; у цьому випадку йдеться про проблеми побутування норм професійної етики журналіста в роботі з жертвами воєнних злочинів; - до захисту роботу подав не вчорашній випускник магістратури, який не нюхав страв із кухні ЗМІ (що стало, на жаль, сущим прокляттям для сучасної журналістикознавчої науки), а відомий журналіст-практик із Полтави Віталій Улибін із добротним послужним списком набутих фахових навичок та компетенцій: керівник пресслужби, засновник і головний редактор інформаційно-аналітичних видань, викладач журналістських стандартів, медіаексперт і медіаменеджер. Як головний опонент дисертації, можу потвердити: захист на разовій спеціалізованій раді із галузі знань 06 – “Журналістика” в університеті Грінченка, де працює здобувач, був блискучий. Це засвідчили і рецензенти, і опоненти, і члени спецради під час жвавого обговорення.
Бюрократичні рогатки для доброчесних учених Втім, захист цей міг… не відбутися, або бути скасований, або перенесений за невизначений час. Причина? Направду дикунська. Вона не піддається розумінню з точки зору здорового глузду: у відділі кадрів Київського національного університету культури і мистецтв, з яким опонент дисертації як професор пов’язаний офіційно оформленими трудовими відносинами, відмовили… завірити підпис і поставити печатку вишу на відгуку офіційного опонента. За тональністю спілкування з професорами-викладачами, безапеляційністю відмови, поведінкою завідувачки із явними задатками воєначальника цей відділ у КНУКІМі нагадує мені колишній, страшний ще від років навчання в КДУ, “чєтвьортий стол”, як філію відділу КДБ, в якому і працювали агресивні до викладачів та студентів службісти цієї репресивної організації. Найприкріше те, що нинішнє керівництво КНУКІМу толерує таке ставлення. Хто проходив складну й виснажливу нервово процедуру захисту дисертації, може уявити, який шок може пережити здобувач, коли довідається про таку новину: в справі про захист бракує засадничого документа-відгуку головного опонента. Весь огром документів, який готувався кілька років, є. Це рекомендований до захисту сам текст дисертації, оголошення про дату захисту, склад рецензентів і опонентів, їхні посади й наукові регалії. Все затверджено й завізовано, необхідна інформація оприлюднена на відповідній міністерській платформі. Задіяно в цей процес десятки серйозних осіб. Є й сам відгук опонента, але він не може завізувати за місцем роботи свій підпис. В чому ж колізія? “Ми завіряємо підписи лише тих викладачів, які працюють на повну ставку”, – сухо і безапеляційно відповіла мені заввідділу кадрів. Так. На початку цього календарного року автор цих рядків перейшов на академічну роботу в систему НАНУ, але залишився працювати на умовах сумісництва на посаді професора катедри інформаційної діяльності та зв’язків з громадськістю факультету PR, журналістики та інформаційної політики Київського національного університету культури і мистецтв, хоча останні роки працював тут на повноштатній ставці. Аби в деталях описати фактично цілоденні перипетії, пов’язані з розв’язанням цієї проблеми, треба цілих кілька сторінок (цю хроніку приниження прибережу для мемуарів). Тут лиш перелічу тих високопосадових осіб у КНУКІМі, до кого я звертався того дня із прибулим з Полтави дисертантом з проханням по-людськи зарадити цій дрібній, фактично формальній, справі та не доводити її до абсурду. Адже в цім випадку йшлося не про документ для фіскальних, контролюючих, виконавчих органів, а всього лиш про науковий відгук професора не з вулиці, написаний власноруч, підпис під яким слід було потвердити. Ось до кого я звертався з вихованцем іншого вишу: - в.о. ректора університету (колишній декан факультету готельно-ресторанного бізнесу) Ігор Комарніцький, - колишній ректор КНУКІМу, а нині ректор КУК Михайло Поплавський, - голова вченої ради КНУКІМ Тетяна Новальська, - два проректори КУК і КНУКІМ. Ніхто з них, навіть всесильний, здавалося б, професор М. Поплавський, не міг подолати категоричного “ні”, яке прозвучало зранку від проректорки з науки КНУКІМу, докторки наук із соціальних комунікацій, професорки Юлії Трач з посиланням на якісь документи-інструкції. Аби не наражати на непереборну проблему приїжджого юного здобувача наукового ступеня з журналістики, вирішив звернутися до юристів. Що ж з’ясувалося? Законодавство не містить вимоги, що це має бути винятково основне місце роботи. Головне, щоб установа, яка ставить печатку, офіційно підтвердила: “громадянин (ПІБ) дійсно працює в нашій установі на посаді (назва посади) і підпис завіряємо”. Ще два аргументи до твердження, що проблема з завіренням підпису свідомо створена. У спецраді КНУКІМ із захисту дисертацій із соціальних комунікацій, де автор цих рядків був її членом дві каденції, доти постійно приймалися й завірялися підписи офіційних опонентів, які були сумісниками в цьому університеті. Університет Грінченка, де мала захищатися ця дисертація, ніколи не вимагав завірення підписів опонентів лише повноштатних працівників; у цім питанні принципово була фахова вимога, щоб опонент мав публікації і книжкові видання за темою дисертанта. Чим зрештою закінчилася історія з не завіренням мого підпису після таких авторитетних консультацій? Перемогою здорового глузду, хоча на боротьбу за нього втрачено час і нерви. То чи варто було “город городити” у такий непорядний спосіб? Для тих, хто відповідає принципам буття в професії Журналіста і науці із Журналістики в конкретиці моєї давно виведеної формули “Чотирьох П”: Порядність, Професіоналізм, Патріотизм, Прямостояння, відповідь на це запитання однозначна: категорично не варто. І недостойно.
Волюнтаристська помста за чесність у науці Два принципові питання цього підрозділу. 1. Чому так вчинила проректорка з науки КНУКІМ Юлія
Трач, переконавши навіть своїх безпосередніх начальників, що чинить правильно? 2. Чому маловідома в науці начальниця з науки університету зі статусом національного веде себе так із професором? Здається мені, що вона для адміністрації університету – просто “очєнь нужний чєловєк”, оскільки безкарно дозволяє собі такий стиль стосунків з підлеглими. Генезу цієї поведінки можна буде зрозуміти, коли назву три факти своїх незгод, висловлених у публічному просторі, щодо деяких рішень пані проректорки в час праці в університеті: 1. У статусі вже новопризначеної проректорки Юлія Василівна Трач на нараді викладачів університету запропонувала… платити один одному до 500 грн (!?) за взаємне цитування, щоб підвищити індекс цитування університету. Більш абсурдної і принизливої для доброчесних дослідників пропозиції я ніколи й ніде не чув. Як про таке можна було промовчати? 2. Як рецензент університетської монографії “Соціокультурна динаміка українського суспільства” (2020) я висловив сумнів у доцільности вміщення явно не наукового, а полемічно-провокативного опусу колишнього проректора з науки КНУКІМу і колишнього міністра культури С. Безклубенка, який і близько не нагадував наукового стилю й був схожим на лайку, скеровану передусім проти академіка НАНУ, шістдесятника-опозиціонера Івана Дзюби. Оскільки цю статтю замовляла сама пані Трач івона ж рекомендувала її до друку як відповідальний редактор монографії, то про ніяке зняття цього тексту з верстки не було й мови. Тоді я запропонував, у знак незгоди, зняти з тої монографії мій власний розділ, аби не ганьбитися перед порядною науковою спільнотою. Монографія все ж вийшла, без того пасквілю на шістдесятника-страдника Дзюбу. Верстку цієї монографії з усіма моїми правками і зауваженнями щодо того ненаукового пасквілю збережу для історії. Але проректорка цього таки не забула. 3. За мою відмову рекомендувати до друку в очолюваний мною журнал КНУКІМу “Український Інформаційний Простір” кілька статей співробітників університету, які, точно знаю, самі не писали, але купували статті в університетському синдикаті відомих у колективі двох-трьох інтелектуальних проституток (вони на цьому просто заробляли), Юлія Василівна довго шукала нагоди закрити цей журнал. За другою спробою їй таки вдалося переконати ректора, що собівартість випуску журналу висока й університетові він не потрібний. Це при тому, що УІП мав сертифікат Індексу Коперникуса, швидко потрапив у категорію фахових видань “Б”, був присутній на 11 міжнародних наукових платформах і мав високий індекс цитування в науковій спільноті України і світу. Лишалося зробити два кроки до категорії А. Од-
Рекомендована зверху профанація навчання Міркуючи над витоками волюнтаризму високопосадовиці проректорського рівня, ставлю самому собі дивні запитання: Чи допустимий у національному університеті такий стиль керівництва? Чи може бути мірилом стосунків в діалозі “професор-проректор”, коли в основу береться не істина, а нічим не підтверджена амбіція й елементарне невігластво? Замість створеного пані проректоркою Трач “мишачого балагану” із завіренням підпису мушу вказати в. о. ректора І. Комарніцькому, який, судячи з медійної активности, розраховує перемогти на виборах ректора вишу цього року, на бодай дві задавнені хвороби КНУКІМу, які слід негайно лікувати для підвищення підупалого авторитету університету. Скажімо, вкрай пора проаналізувати шлях проходження тестових завдань від викладача до навчального департаменту та з’ясувати, чому зміст цих тестів стає відомим тим студентам, які місяцями не ходять на заняття, принципово не виконують завдань із робочої програми предмету, а тести ці здають на “відмінно”. Можу засвідчити це на прикладі моїх нормативних дисциплін для бакалаврів і магістрів, які упродовж останніх років читаю: “Основи журналістики”, “Науковий текст: методологія написання та редагування”. Ще одне дуже слабке, на мою думку, місце в університеті, розв’язання якого в компетенції саме проректора з науки: - чому на відділенні магістратури студентам, які не були жодного разу на лекціях і практичних, викладачеві пропонують ставити прохідне Е-61; - чому на ректорську контрольну рекомендують виконавці із цього департаменту “придумати дуже легенькі питання”; - хто благословляє таку “рекомендацію”? - хіба Силабус дисципліни, його Робоча програма є порожньою формальністю? Для перевіряльників з Міносвіти? Ось би куди прикладати взір проректора з науки, щоб університетові залишитися на плаву, щоб вижити в цю непевну пору, а не мститися у такий непорядний, не властивий стандартам класичного університету, спосіб професорові, який ніколи не халтурив у професії й не боявся речі називати своїми іменами. Втім, про уроки такої, на перший погляд, локальної історії з присмаком волюнтаризму у нібито реформованій вищій школі, в якій чесні й порядні викладачі все більше чуються дискомфортно, варто поміркувати не лише на рівні публіцистики, як у цій статті, а й на рівні наукового осмислення цієї гостроактуальної для сучасного українського державотворення проблеми. Бо далі мовчати вже не можна. Бо це – межа, за якою – прірва.
Про деградацію української науки й освіти вже писано-мовлено нескінченну кількість разів. Лиш із моєї подачі – понад десять аналітичних статей. Але нічого, на жаль, не змінюється на краще. Університети, яких у нас направду забагато, продовжують деградувати і ґвалтувати вироблену віками доброчесність, шляхетність і взірцевість наукової спільноти. Деградація науки і освіти в Україні в останні роки набрала нечуваних темпів.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
