Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Такі вони, просвітяни · “У митця багато нових задумів. Віриться, що чимало їх ще здійсниться”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Віват, маестро!

Слово Просвіти, №30 за 2026 рік

Святослав ВАСИЛЬЧУК, м. Житомир Валерій Березівський, син Федора та Ніни Березівських, прийшов у світ 15 березня 1951 року в селі Яроповичі (відомого ще з часів Київської Руси) Андрушівського району на Житомирщині. Батько Федір, сільський інтелігент, брав участь у німецько-совєцькому зударі 1941–1945 років, мав офіцерське звання і командував зенітною батареєю, службу завершив в Австрії. З раннього дитинства малий Валерчик проявляв інтерес до народної пісні, музики, національних обрядів та звичаїв. Перейнявши народний мелос, особливо колядки та щедрівки, від мами Ніни та бабусі Олі, підрісши, щозими із сільськими приятелями гуртував колядницьку ватагу та ходив колядувати до родичів і сусідів. “Добрий вечір тобі, пане господарю”, “Нова радість стала”, “По всьому світі стала новина” та ціла в’язанка щедрівок під час “маланкування” на Старий Новий рік, “посівальницькі віншування” лишилися в душі на все життя. Хоча на це дивилося зизим оком шкільне та колгоспне керівництво, роблячи зауваження батькові: “не прилучайте дитини до релігійного дурману та старих непотрібних обрядів”. У старших класах музичний керівник колгоспного духового оркестру з трохи дивним прізвищем Перепічка залучив Валерія до участі в оркестр, де хлопець опановував гру на кількох інструментах одразу: трубі, тенору, басу. Згодом – навчання в Києві в енергетичному технікумі, вся наука – по-російськи. І ніхто не запитував учорашніх випускників україномовних шкіл – хочуть вони того, чи ні. Логіка окупаційної влади проста, як рейка: хочеш отримати освіту і професію, і таким чином вирватися з “калхозного” рабства – вчись. Не хочеш – повертайся, звідкіля прийшов. Тож мусіли терпіти, переучуватися, щоби згодом отримати диплома енергетика, відповідну працю на підприємстві, зарплату… Але й у технікумі Валерій знайшов діючий духовий оркестр, записався до нього і продовжував удосконалювати свою майстерність гри на духових інструментах. Настав час служби в совіцькій армії. Брали тоді до неї всіх хлопців, щойно їм виповнювалося 19 років. На військову службу Валерій потрапляє за кордон імперії, в Чехословаччину (це було досить престижно, бо совіцьким воякам там платили удвічі більше). Там хлопець як майже професійний музика потрапляє до зведеного оркестру групи совіцьких військ у Чехословаччині. То була велика удача та особистий привілей. В оркестрі були інтелігентні керівники, які своє призначення розуміли – навчити оркестрантів досконало грати на музичних інструментах, навчити їх розуміти і любити мистецтво, аби згодом, по звільненні з армійської служби, ті присвятили йому своє життя та навчали прекрасному інших. Нарешті через два роки “дємбіль”, довгожданий, вимріяний довгими солдатськими ночами, очікуваний щоденно. “Таки дочекався!” – радісно переконував сам себе Валерій. Командир оркестру, бачачи неабиякі музичні здібності і професійну майстерність хлопця, запропонував йому оформитися на понадстрокову службу в оркестрі, змалював вигоди контракту, перспективність служби в закордонній групі совіцьких військ. Але ні, категорично ні! Додому! В рідну Україну, Житомирщину, на ясні зорі, на тихі води рідного краю. Отам буде справжнє вільне життя. Де рідне українське слово, пісня й такі гарні українські дівчата. Батько з матір’ю, брати, дід із бабою. Тобто своє, близьке і зрозуміле, рідне село з його зеленими вінками садів та синім плесом ставка і нитками річечок і струмків. Додому! Був теплий і щирий батьків-материн прийом. Добре слово мовили родичі. Але час ставати до серйозної справи. Як давно задумав Валерій, він мав набути професійну музичну освіту, відтак підібрати в житті відповідну посаду для приємної праці та проживання. Спочатку поступив до Житомирського музичного училища імени В. Косенка по класу духових музичних інструментів, зокрема, кларнета (клярнета, казали в селі) та саксофона. Згодом був художнім керівником у Будинку культури в рідному селі Яроповичі. Відтак працює у відомому Житомирському народному хорі “Льонок” під орудою народного артиста України Івана Сльоти, композитора і хормейстера. Захоплюється походженням українських духових інструментів, деякі починає виготовляти сам. Особливо різновиди свистілок – сопілок: денцівки, ребра, зозульки, пташечки тощо. Досконало освоїв гру на таких ефектних духових інструментах, як бас, труба, кларнет, саксофон, постійно бере участь у концертах хору “Льонок”, у мобільних співочо-оркестрових гуртах обласної філармонії як високопрофесійний музикант при виконанні українських народних пісень та мотивів. Об’їздив з гастролями всю Україну, побував у багатьох областях колишнього “си-ри-си-ри”, а також багато країн Західної Європи. Маючи українську душу, будучи закоханий у рідну пісню, мову, історію, звичаї, одним із перших із колегою-музикантом Анатолієм Бакалом влився в новостворені в Житомирі осередки Товариства української мови імени Тараса Шевченка та Народного Руху України. В 1989 році зацікавився історією українського козацтва та подіями з його відновлення в новітній історії. З друзями-рухівцями залюбки взяв участь у відзначенні пам’ятної історичної дати України – 500-ліття запорізького козацтва в серпні 1990 року біля Дніпра на землях колишньої Запорізької Січі. До м. Нікополя і місць розташування Запорізьких Січей з’їхалось тоді з усієї України до мільйона учасників під синьо-жовтими прапорами, з гербами-тризубами та співаючи славень “Ще не вмерла в Україні ні слава, ні воля” та інші героїчні пісні, зокрема УПА. Повернувшись із походу, Валерій Березівський, за дорученням Крайового Проводу Руху, їде вивчати досвід створення перших осередків новітнього козацтва до Львова, Києва. 14 жовтня 1990 року, заручившись дієвою підтримкою Крайового (обласного) Проводу Руху, Валерій Березівський створює групу прихильників новітнього козацтва, їде з нею до села Кодня поблизу Житомира, де збереглася єдина в Україні гайдамацька могила повстанцям “Коліївщини” 1768 року. Ініціативна група з кількох десятків людей, що прибули з Житомира, під синьо-жовтими прапорами пройшла від залізничної станції через усе довге село, викликаючи лють одних сільчан (переважно старших) і захоплення та підтримку інших (молодого віку). Долаючи опір влади та її вартових-міліції, яка перестріла гурт при виході з села, щоб не допустити до могили “Коліївщини”, що була в полі десь за пів кілометра край дороги до села Розкопана Могила (перейменоване згодом на Миролюбівку). Біля високої могили з пам’ятним знаком учасники походу зупинилися. Тут промовці-історики розповіли про події 1768 року, пов’язані з народним повстанням “Коліївщина”, учасниками якого було багато вихідців із Житомирщини. То було всеукраїнське повстання під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти проти польських загарбників. Після коротких історичних слухань прибулі з Житомира відбули козацьку раду, створили перший у нашій області осередок новітнього Українського Козацтва, обрали керівний орган осередку. Отаманом осередку, що отримав назву “Козацькогайдамацький кіш”, одноголосно обрали Валерія Березівського. Осередок почав активно діяти, згодом був зареєстрований в Репресивні органи влади суворо покарали господарів хати, де була влаштована криївка. Зятя баби Павлини Степана Шостака і його дружину Валентину “самий гуманний у світі совєцький суд” засудив до максимальної міри покарання – 25 років каторжних робіт (так у вироку) кожного. Так було пролито світло на ще одну сторінку боротьби ОУН-УПА на теренах Житомирщини за відновлення незалежної Української Держави проти московських окупантів. Боротьби, яка триває досі проти імперського московського рашизму-фашизму, що розв’язав проти України загарбницьку війну в 2014 році. …Валерій Федорович продовжував працювати в царині музичної української культури. Удосконалював свою майстерність, виготовляючи та удосконалюючи духові інструменти, виготовляв різні види сопілок із дерева, пластику та глини. У нього назбиралася колекція оригінальних виробів, на яких він награвав під час відвідувань шкіл, коледжів, університетів Житомира та області. В обласній науковій бібліотеці імени Олега Ольжича тричі влаштовував виставки власноруч виготовлених музичних інструментів, вигравав на них, викликавши значний інтерес серед музичної та освітянської спільноти області. На мистецьких засадах утворилася й сім’я: дружина Тетяна, маючи вищу музичну освіту (консерваторію), працювала вокалісткою обласної філармонії, викладала майстерність вокалу в музичному училищі імени В. Косенка. Стежкою батьків пішла і донька Ніна. Маючи бездоганний музичний слух, навчалась у цьому ж музичному училищі по класу ударних інструментів, успішно закінчила його. Нині з музичним гуртом професіоналів гастролює за кордоном, пропагуючи українську музику та пісню. За активне поширення і пропаганду української музичної культури, мови, пісні, багаторічну діяльність у Всеукраїнському товаристві “Просвіта” імени Тараса Шевченка (Валерій є членом правління обласного осередку ВУТ) він відзначений найвищою нагородою Товариства – медаллю “Будівничий України”. У 2017 році тривалу працю митця визнано на державному рівні. Він став “Заслуженим майстром народної творчості України”, що засвідчено президентським указом № 251/2017 за 24 серпня 2017 року. В. Березівський є також президентським стипендіатом “За особливі заслуги в розвитку української культури та мистецтв”. Досягнення митця в розвитку культури на теренах Житомирщини не раз відзначали грамотами обласна рада та обласна адміністрація. У митця багато нових задумів. Віриться, що чимало їх ще здійсниться. У цьому впевнені численні його шанувальники. Цього бажають панові Валерієві друзі – просвітяни, колектив обласної філармонії, де він досі працює – палкі прихильники його непересічного таланту та з нагоди його сонячного ювілею – 75-річчя від дня уродин. З роси та води вам, маестро! Віват! На многії і благії літа!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин