12 “Саме мова не дає стерти українців з лиця землі” Позиція · с. 12сторінка оригіналу ↗
Судити Фаріон – це судити солдата, що стріляє у ворога
Слово Просвіти, №30–31 за 2020 рік
Тетяна МАЛАХОВА, поетка, кіносценаристка, мешканка Горлівки, що на Донеччині априкінці 80-початку 90-х по сходинках горлівського інституту іноземних мов кілька разів на місяць піднімався шляхетний дідусь — професор Ілля Стебун. Він приїздив з Донецька читати лекції для горлівських студентів, більшість яких добре знали, що цей “шляхетний дідусь” запроторив до мордовських таборів кілька своїх колег, які були “занадто українськими”… Студенти і викладачі знали про це, але робили вигляд, що перед ними нормальна людина. А може, деякі вважали нормальним писати доноси в КДБ і відправляти людей за колючий дріт (якщо згадати, скільки було закатовано патріотів в горлівських підвалах)…
А коли я була студенткою, тема Голодомору і ГУЛАГу була закритою — тільки пошепки, тільки між своїми… Отак пошепки студенти передавали один одному, що наш професор Стебун, літературознавець і критик, ходить, м’яко кажучи, з кров’ю на руках — на когось він добре “настучав” в 30- ті роки. Але з часом з’ясувалось, що не в страшні 30-ті, а в “затишному” 1977 році, коли був смачний пломбір, коли на екрани вийшов “Служебный роман” Рязанова, коли всі були в захваті від “зіркового” фільму “По семейным обстоятельствам”, наш викладач доклався до ганебної розправи над Олексою Тихим і Миколою Руденком. Ілля Стебун звинуватив Олексу Тихого, що той схиляв його до ворожої діяльності, даючи йому на рецензію рукопис “Мова народу — народ”. Стебун знайшов в тому рукописі “глибоко захований націоналістичний зміст”, “вороже нутро”… Це був 1977 рік, який так люблять згадувати некрофіли-совколюби. Одні “стучали” в КДБ, других везли в кайданах в Сибір, треті їли пломбір і дивились “Собаку на сіні”, яка щойно вийшла на екрани…
Так от — Микола Руденко був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання… А Олекса Тихий до 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. 5 травня 1984 Олекса Тихий загинув у таборі. До речі, в 1949-му році, коли піднялася хвиля боротьби з “космополітизмом” і життєва стежка Стебуна могла звернути в бік мордовських бараків, Микола Руденко за нього вступився і врятував його життя… За це Стебун йому “віддячив” в 1977 році.
Та не думайте, що тільки мені довелося на власні очі бачити гулагівського Харона. Я впевнена, що багатьох моїх ровесників навчали чи просто оточували “стукачі” і вірні пси системи. І нам тільки здається, що Голодомор і стукачі, ГУЛАГ і єжовські підвали десь далеко в історії. Насправді це було не так давно – моя рідна бабуся зі Слобожанщини, яка в 1933 році власноруч мила і ховала свою маленьку дочку, тими руками гойдала в 60-х роках мене, а пізніше моїх дітей, народжених наприкінці 20 століття.
Згадаймо, за що вбили донеччанина
Олексу Тихого — за працю “Мова народу — народ”! Це ще раз підкреслює, що імперія вважала ворогом будь якого захисника мови і намагалась його фізично знищити. Бо очевидно, що саме мова не дає стерти українців з лиця землі.
Сьомий рік триває війна з Росією. Гібридна… В застосуванні ворога і звичайна зброя, і слово, яке спрямоване “на створення внутрішніх суспільних протиріч через пропаганду з її переходом у інформаційну війну”… Отже, куля дорівнює слову в прямому сенсі.
Більшість українців усвідомили важливість мови і згодні, що вона перестала бути просто засобом комунікативного спілкування. Для нас мова стала захистом від зросійщення і знищення держави, а для ворога язик був і є засобом, який витравлює мови корінних народів, вичавлює їхню національну свідомість і робить народи
“русскими”. З нами такого не вийшло, ми усвідомили, що язик давно став крапельницею, яка несе нам в голови кремлівську пропаганду та ідеологію.
І тому сьогодні на тлі війни, смертей,
катувань будь які “закидони” на захист Росії і язика мені здаються дивними. Я конкретно зупинюсь на конфлікті мешканця Макіївки Бориса Лубинського і політика, лінгвіста Ірини Фаріон.
Лубинський подав в суд на Ірину Фаріон, бо вважає її проукраїнську пропаганду образливою і принизливою для “русскоговорящего населения” Донбасу і усієї України. Тобто, Лубинський весь такий в білому вийшов з мечем захищати усіх російськомовних України (з чим я їх “вітаю”). Він тактовно мовчить, що значна частина російськомовного населення відверто підтримує Путіна, і гребе всіх до купи.
Цей “російськомовний громадянин
України” “звертається до Суду з позовними вимогами про захист гідності та честі громадянина України…” і опирається на нашу Конституцію і закони, пленуми і постанови, але я ні на йоту не побачила в позові української позиції позивача.
Він звинувачує не зрадників, які в 2014
році кликали Путіна, перекривали дорогу ВСУ, а Фаріон — “Відповідач створив негативну соціальну оцінку” російськомовним громадянам в “очах населення України”. Невже якби не Фаріон, ми б отих мітингарів з портретами Путіна вважали героями? Невже у позивача немає претензій до тих, хто носив “супчики бурятушкам”, а тільки до Фаріон ? Але він не торкається теми великої армії зрадників, які є і на Донбасі, і в Харкові, і у Львові. Він тактовно називає їх “російськомовні”…
Стисло це можна назвати так — язик подав в суд на мову, бо його начебто утісняють, ущемляють, принижують тощо… Цей Лубинський — юрист, і я вважала, що, напевне, на сьомому році війни це не перший його позов до суду. Можливо, він як юрист турбувався про долі закатований в підвалах українців? Можливо, його обурило багаття в Криму, в якому горіли українські підручники? Можливо, йому не давали спати закатовані кримські татари? Можливо, він наразі переживає, щоб засудили вбивцю Артема Мирошніченка? Артем, нагадую, з Донеччини, і вбили його за мову. Можливо, він засуджує Путіна і тих песиголовців, які вели полонених вулицями Донецька? Можливо, він обурений тим, що буряти на танках хизувалися в Горлівці? Я не знайшла інших клопотань Лубинського щодо трагедій цієї війни. Його турбує виключно образа “русского языка”, вибачте, “російськомовних українців”…
Але найцікавіше наприкінці позову –
цей “громадянин” в котрий раз бідкається про принижену честь і гідність російськомовних громадян і просить Суд взяти до уваги, що він і його члени сім’ї “у 2014 році власними очима стали свідками військового протистояння у м. Донецьк та прилеглих територіях, відчуваючи жах від пострілів та вибухів артилерії на недалекій відстані, в результаті чого зазнали важких моральних страждань…”
Агов! Хто чинив протистояння, хто стріляв? Назви, хто винний, хто агресор! Ні! Автор не згадує про російську агресію і окупацію взагалі. Таке собі загальне звинувачення, з якого не розумієш, кого ж він винить у цій війні! Але всі ми знаємо: якщо людина на території України торкається теми війни і не називає Росію агресором, вважає, що винні всі і не “все так однозначно”, то 100 відсотків – на території Росії вона звинуватить Україну.
“…У червні 2014 року вимушені були покинути власну квартиру та виїхати за межі Донецької області у пошуках роботи та місця проживання, і до теперішнього часу вимушені проживати в орендованій квартирі, відчуваючи себе соціально незахищеними громадянами України”.
Цікавий поворот. Він точно юрист? Чому ці претензії автор не подав Путіну і російській владі, своїм землякам, які будують ДНР? Хіба не вони кликали Росію, не вони винні в обстрілах, окупації, в тому, що люди вимушені були покинути свої домівки? Чому ці претензії – в позові до людини, яка бореться з російською пропагандою і кричить, що російська пропаганда йшла попереду російських танків? Прибічник “русского мира” звинувачує борця з “русскими миром” в тому, що “русский мир”, який він підтримує, приніс йому страждань! Здається, автор взагалі не вважає Росію винною в своїх бідах.
Тепер ви розумієте, чому я на початку допису згадала Стебуна і його доносив КДБ?
Але я хочу нагадати, що я також з Донбасу. Я жила там понад 30 років, викладала російську мову, взагалі 50 років розмовляла російською, але не вважаю слова і роботу Ірини Фаріон принизливими і образливими, бо я не ототожнюю себе з Росією і “русским миром”, і як громадянка України, яка вболіває за безпеку країни, перейшла на українську! Звичайно, колись і я вірила тому, що про Фаріон пишуть ЗМІ. Я, колишня вчителька російської мови з Донбасу і екс-московська сценаристка, колись робила круглі очі, коли чула про Ірину Фаріон. А коли побачила її поруч з собою, то очікувала конфлікту... Це сталося на сцені Майдану 18 лютого 2014 року. Коли я прочитала свій вірш “Здравствуй, мальчик за серым щитом”, до мене сценою попрямувала Ірина Фаріон. Моя перша думка була така: “Зараз вона жбурне мене зі сцени за вірш російською мовою”. А вона обійняла і щиро подякувала за те, що я згадала у вірші її земляка Романа Сеника… Я зробила “контрольний постріл” і сказала, що я з Донбасу. На що пані Ірина сказала: “Як добре! Отже Схід і Захід разом”.
Пізніше ми знову зустрілися з нею, але вже на іншому “майдані” — на сторінках ФБ, де говорили про захист української мови і висвітлювали роль мови в відродженні країни і в боротьбі з окупантом. Ставлення до Ірини Фаріон мінялося разом з моїм ставленням до мови і до Росії. Врешті решт, до війни! Коли я вважала Росію братньою країною, Фаріон здавалась мені дивною, коли почалася війна і я ще була “какаяразница”, моя думка не дуже змінилася. Але коли я усвідомила, що будь які прояви “русского мира” і “язык” — найпотужніша зброя окупанта, і що саме вони, а не гармати, можуть нас знищити, я абсолютно погодилась с Іриною Фаріон. А зрадників і “какаяразница” вона не любить всіх — хоч львівських, хоч харківських.
Більш того — я ніколи не відчувала себе “притесненной” до того дня, доки моя родина не почала розмовляти українською. Бо саме тоді я відчула, що “притесняют” саме мову. В Україні дуже мало робиться для вичавлювання російської пропаганди і “русского мира”, а вони, між іншим, предтеча танків! І сьогодні судити Фаріон — все одно, що “перестати стріляти”, все одно, що засудити солдата, який стріляє у бік ворога на Сході…
Фаріон буває занадто різка? А що робити, коли ми програємо в інформаційній війні? Коли наша “лагідна українізація” лагідно випарувалась і дала нуль результату. Який там нуль — навіть сприяла розквіту зросійщення, бо не можна лагідно витіснити бандита, який прийшов тебе убивати.
“Російськомовні українці” — це нонсенс в умовах гібридної війни. Російською мовою написано 100-200 літературних шедеврів і 20 мільйонів карних справ, бо саме стільки людей пройшли через Луб’янку, ГУЛАГ тощо.
І не треба наполягати, що Донбас російськомовний. Його зробили російськомовним штучно: кулею, ножем, вогнем, голодом. Українців Донбасу вбивали Голодомором, вивозили до Сибіру, нищили морально і впихували в їхні хати костромських і уральських переселенців. Микола Руденко, до речі, родом з Луганщини, а Олекса Тихий — з Донеччини.
Я розумію, чому вороги оголосили війну Фаріон — своїми дописами, студіями на ютубі і на ТБ вона виховує тисячі патріотів. Ось приклад. Ми йдемо з нею вулицею Львова, нас зупиняє хлопець, студент духовної семінарії зі Сходу України, і каже, що пані Ірина і її просвітницькі програми “Велич особистості” (усі 160 випусків) зробили його українцем… В той же вечір у нас був захід “Від книги до мети”, після закінчення якого до нас підійшла дівчинка, яка приїхала з Чернігова, щоб зустрітись з Фаріон, бо завдяки їй дівчина стала націоналісткою.
Особисто скажу за свою родину. Більших російськомовних треба було ще пошукати! Мій батько з В’ятки, мама з Сахновщини, але родина була російськомовна. Моя донька пішла в школу в Горлівці, закінчила в Москві, вчилася на режисера, знімалася в кіно, але ще до Майдану повернулась в Київ зі словами: “Росія не моя країна”. Тривалий час вона була “какаяразница”, доки не подивилась студії Фаріон про мову і українців. Зараз вона виховує трьох синів, усі вони розмовляють лише українською, бо не можна будувати, захищати, обстоювати Україну, якщо твої діти і онуки розмовляють мовою ворога.
І зараз ми спостерігаємо не дуель Фаріон – Лубинський, а бій мови і язика, Стуса і Мотороли…
У соцмережах не раз висловлювалась думка, що “русский мир” ще буде у нас вимагати матеріальну компенсацію і виставить саме нас винуватцем. Подивіться уважно цей позов. Ні слова про агресію Росії, ні слова про її ворожу пропаганду і трагічні наслідки зросійщення…
Тож будьмо пильними – нам тільки здається, що Голодомор і стукачі, ГУЛАГ і єжовські підвали десь далеко. Луб’янських шісток навколо – хоч греблю гати.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
