Постаті · с. 6сторінка оригіналу ↗
МИКОЛА ЛИСЕНКО ЯК ЛІТЕРАТОР
Слово Просвіти, №31 за 2005 рік
“…На острові Хортиця … бачив я старожитнє селище, де була Січ, уся обкопана валом, а по йому по) декуди кріпості земляні на 4 вугли; посередині ж зостались ями, де були колись курені, де жило ко) лись славне товариство лицар) ське. Тепер тирса шумить, моло) чаєм та неплідною травою — чапо) лоччю, поросло все те. Думи гли) бокі, безкраї будить у мене уся та обстановка глуха, степова. Серце і розум поривається поринати у ту далеку)далеку старовину, рідну, кревну старовину… Під впливом усього того […] зайдеш собі куди) небудь у безлюдний яр. Дніпро од) далік видно, грушове дерево — дички ростуть, порозкидані поде) куди. Ляжеш на посохлій траві сте) повій, задумаєшся; здається, от) от з)за гори з’явиться козак на ко) ні, у червоному жупані, добре узб) роєний, і ждеш його, і піснею вик) ликаєш, і жалем доймаєш, — нема, не їде…” (З листа Миколи Віталійовича Лисенка, писаного на острові Хортиця 25 червня 1878 р.) Знайти фраґментів такого характеру по Лисенкових листах можна безліч не лише серед описів природи. Місцевий побут, прикметні зустрічі чи події закарбовуються, як правило, лаконічно, але ємким і образним словом, у діалогах увиразнено характерність мови кожного персонажа. Почитайте хоча б вибірково Лисенкове листування (а тепер видано вже понад 550 листів без жодних купюр), і ви зрозумієте, що царська охранка, котра півстоліття перечитувала чи не кожен лист Миколи Віталійовича, мала рацію, зазначаючи в “Сводке агентурных данных по Киеву” №4322 від 8 квітня 1912 р.: “Лисенко по установке оказался литератор и композитор Николай Витальевич Лисенко…” Звичайно ж, цензорів і доглядачів мало обходила літературна якість Лисенкового епістолярію. Та як іще могли вони характеризувати людину, у листуванні якої, особливо із закордонними (австрійськими) кореспондентами, значно більше йшлося про справи літературні, ніж про музику.
МАЛОВІДОМА ГРАНЬ ЛИСЕНКОВОГО ТАЛАНТУ
Обсяг музичної діяльності Ми коли Лисенка досить ретельно окреслено й досліджено: композитор, піаніст, фольклорист, хоровий диригент, музичний педагог, музично
громадський діяч. Додамо — корифей українського театру, як оперного, так і драматичного. Але тепер спробуємо, хоча б у першому наближенні, окреслити участь Миколи Лисенка в національному літературному процесі — причому цілої України: і Східної, і Західної. У цьому сенсі можемо говорити про Миколу Лисенка найперше як про перекладача, драматурга
лібретиста, мовознавця, редактора, коректора, посередника між авторами, видавцями і цензурою у справі багатьох видань, іноді спонсора й — педагога! От лише декілька фактів. Упродовж 1860—1870 рр. за програмою Старої Громади брав участь в упорядкуванні Словника живої української мови (за ред. Б. Грінченка), і в 1876—1877 рр. узяв на себе клопоти з підготовки до друку роману Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”; 1890
ті: листується з Іваном Франком, Ганною Барвінок із приводу українськомовного видання Біблії в перекладі Пантелеймона Куліша, вносить редакторські правки в текст перекладу; протягом 1897— 1902 опікується підготовкою збірки “На вічну пам’ять Котляревському”; у 1994—1995 рр. разом із Михайлом і Людмилою Старицькими та Лесею Українкою працює в київській редакції журналу “Дзвінок”.
ЛИСЕНКО І “МОЛОДА ЛІТЕРАТУРА”
Про Лисенка можна говорити і як про літературного педагога — зокрема, не без його участі почав діяльність славнозвісний гурток “Молода література” або, як називали його пізніше, “Плеяда молодих українських літераторів”. Роль
Миколи Віталійовича сором’язливо не наголошувалася літературознавцями: мовляв, до чого тут Лисенко, коли поруч були Старицький, Олена Пчілка, Кониський!.. Проте в листах Лесі Українки до Олени Пчілки, зокрема, читаємо: “Плеядних… я не бачила на сім тижні зовсім, бо плеяда не збиралась. Лисенко зайнятий концертом, що має бути 19
го (в пользу чорногорців), і через те не має часу для плеяди…”(17.02.1890). Підкреслимо, що Лисенко не лише вислуховував та оцінював новотвори молоді, але й заохочував “плеядівців” тим, що писав на їхні вірші свої солоспіви, дбав про їхні публікації в українській (галицькій зокрема) пресі: “Сил
сил треба, занятности [зацікавленості]. Про сіть Романову, Василевську (Дніпрова Чайка), Людмилу Старицьку, Софію Русову (в Харькові), щоб піддержали творами, оповідання ми, а не Жюль
Вернами” (лист від 8.10.1892 до В. Й. Шухевича з при воду публікацій у “Правді”). Як драматург
лібретист, М. Лисенко найяскравіше виявив себе в листуванні з Нечуєм
Левицьким, зокрема в докладному лібрето “Марусі Богуславки”. Очевидно, що це узагальнення думок М. Драгоманова, М. Старицького, та узагальнення це робить саме Микола Лисенко і супроводжує повне лібрето концептуальними викладками в листах від 22 липня та 6 жовтня того ж року.
ОРФЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОЕПІЇ
На мій погляд, великий інтерес для мовознавців становить епістолярна спадщина Лисенка як представника того покоління української інтелігенції, котре саме тоді запроваджувало українську мову в побут та епістолярний обіг, формуючи новітній український правопис, хоча й уживало одночасно окремих елементів російського правопису і т. зв. кулішівки. У 1870— 1880 рр. Лисенко веде інтенсивний обмін думками з Драгомановим, Кониським та ін. з питань новітніх тенденцій українського правопису. Крім того, відновлення в автентичному виданні листів М. Лисенка його орфографії, точніше навіть — орфоепії, дає можливість хоча б частково уявити, я б навіть сказала, почути, надзвичайну ритмічність і мелодійність Лисенкової побутової мови (через періодичну заміну сполучника і або и на й, уживання скорочених форм написання окремих слів, своєрідної “ритмізованої” пунктуації, переносу наголосів тощо).
Вочевидь, саме це виняткове чуття мови давало сміливість 25
річному студентові Лейпцизької консерваторії робити ввічливі зауваження навіть одному з авторитетів української літератури — Пантелеймонові Кулішу. “Ми, як бджоли на мед, кинулись до Вашого дорогого утвору. Притяжен не він нам уподобавсь: така розумна і поважна передмова, що я тільки слинки ковтав. Я того вечора, наче дитина, радий був […] Де в котрих місцях яке поєдине слівце мені б манулося до свого табору рідного притягти, але не маю права. Слово древній я б змінив на прадавній; слово строге розуміння (строгое) я б змінив на наше слово суворе; слово насильно я сказав би силоміццю; подвигів — вчинків; слово виднокруг (горизонт) я б ужив обрій,
що його вживають у Харківщині, та ще перський замість персидський. Оцей усе, що на мій погляд знайшлося у великому жмуті паперу. Поділився я з Вами своєю думкою, а зміни ти, боронь Боже, і не маю і не даю собі жодного права”. Це фраґмент із листа, написаного в Лейпцизі 28 липня 1869 р. з приводу Кулішевого перекладу “Пісні пісень”. Через чверть століття доля Лисенка знову перетнеться з долею творів Куліша. Можемо з певністю твердити, що без Лисенкової багаторічної праці в 1890
х довго не побачила б українська громадськість ані українського перекладу Біблії, ані Кулішевих перекладів із Шекспіра.
…А З ВІРШАМИ НЕ СКЛАЛОСЯ…
Більшість листів Миколи Лисенка — високолітературні зразки епістолярного жанру. Натомість відомі нині опуси Лисенкового до вільного віршування не дають під став говорити про поетичне обдаровання митця: у Лейпцизі пише 25
річний Лисенко романтичний текст на честь коханої — Ольги ка спалахує дивним вогнем. Особливо точно висловив це І. Франко, підкресливши: “Між власними композиціями Лисенка, обік його опер і опереток, найкращі й найталановитіші його композиції до многих поезій Шевченка, в музикальність яких він вдумався глибше і зумів її віддати краще від усіх інших многочисленних композиторів, яких манила до себе Шевченкова муза”. Причому Лисенко дозволяє собі подекуди переставляти, а то й замінювати окремі слова в Шевченкових віршах, фактично непомітні у творах: “Ой, Дніпре мій, Дніпре” (“Гайдамаки”, спів Яреми), “Учітеся, брати мої,/думайте, читайте…” (“І мертвим і живим…” — “не дуріте самі себе, /думайте, читайте…”) тощо. Виразним показником розуміння Лисенком співвідношення музичного і літературного тексту є “Жалібний Марш, написаний до 27 роковин смерті Т. Шевченка” (1887— 1888 рр.). Літературний текст цього твору зумовлено музичним першоджерелом. Звернувшись із про позицією створення тексту до 16 річної Лесі Українки, Лисенко поставив її в чіткі ритмічні параметри, особисто подавши перші рядки: “Вмер батько наш, та й покинув нас, ох і сумний настав час…” Очевидно, що Микола Віталійович досить скептично ставився до
“Романівське тріо” (крайній ліворуч) — Микола Лисенко. Фото з архіву автора
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
