Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про6читання · с. 7сторінка оригіналу ↗

Роздуми над останньою книжкою Михайла Логвиненка

Слово Просвіти, №31 за 2005 рік

мандрах, вслухався у їхні голоси, “вживу” висловлені міркування, концепції, узагальнення. У збірці Михайла Логвиненка міститься багатющий фактичний матеріал, заснований на найнеповторнішому й найдивовижнішому джерелі, — на безпосередніх враженнях, сталих приятельських чи дружніх взаєминах, на тонких, феноменально чутливих і тривких рецепторах пам’яті. Цілком природно, що книжку дослідження “До останнього патрона…”, серед жанрових характеристик якої зазначено й “спогади”, Дорошенка і Юрія Липи. Уперше побачив портрети українських гетьманів, котрі боролися за рідний край, і таким чином пізнав історію України, цілком відмінну від тієї, що її навчали в совєтизованій школі. З глибокої туги за Батьківщиною писав вірші і прозаїчні етюди, навіть дещо друкував у журналі “Дозвілля”, що виходив для остарбайтерів у Пляуені за редакцією Свирида Довгаля. Після війни і дворічної служби в радянській армії Микола Василенко за доносами сексотів опинився в чекістських казематах, де рафінований слідчий МГБ відверто заявив йому: “Ти нє воєвал, нє стрєлял, нє убівал, но ти нахватался чужих ідєй і поетому сик української і світової літера тур” був ґрунтовно обізнаний із історико літературними подіями та процесом на терені різних реґіонів України і “добре знав історію літературної Одеси”, де він “зацікавився вулицею і будинком, де мешкав майже два роки Микола Гоголь”. Письмо і стильова манера Михайла Логвиненка репрезентують зображення яскравих і цікавих літературних постатей за принципом “на відстані — зблизька”. Учений і мемуарист, постійно вдаючись до автобіографічних епізодів, сцен, фраґментів, змальовує героїв своєї розповіді так, неначе це все відбувалося днями, зовсім недавно, із прикметними і характерними нюансами, штрихами, подробицями. Особисті й особистісні враження у збірці “До останнього патрона…” виступають гранично деталізованим і надійним реставратором минувшини. Згадуючи творця “Собору” ще у період “Дніпропетровська сорокових”, Михайло Логвиненко пригадав “один літній день”, що з особливою виразністю вкарбувався у його по журналістськи зорову пам’ять: “Якось до редакції “Зорі” (обласної газети, де тоді працював майбутній критик — Я. Г.) увечері, на моєму чергуванні під час випуску наступного числа газети, до кабінету зайшов молодий, у вицвілій на вітрах гімнастерці, з густою, чорною чуприною красень парубок. Шукав когось із керівників редакції. Та не було нікого. Тоді він, трохи знітившись, відрекомендувався: Олесь Гончар. Далі ніяких пояснень не вимагалося. Переді мною якраз лежала відтиснута в друкарні шпальта “Зорі”, де на завтра, тобто на 23 червня 1946 року, виходила у світ його новела “Модри Камень”. І я подав її на “вичитку” самому авторові”. Пам’ять у книжці ліричних нарисів та філологічних етюдів є напрочуд поліфонічною силою. Вона виступає і провідним чинником розповіді, й будівничим реконструктором зображуваних подій, імен, процесів, і співтворцем аналітичних рефлексій, що рясно густо “розселені” на сторінках книжки й водночас не перевантажують її суто аналітичним матеріалом, збе конче переписувати, щоб спровадити на волю. За це можна було дістати новий строк. Я запропонував ризиковану справу, і він охоче погодився, навіть підшукав собі помічника — Івана Микульського, теж поета. Я не раз крадькома спостерігав за хлопцями, як вони вдвох після нічної зміни на шахті старанно переписували мій опус в університетський зошит, сидячи навпочіпки на горішніх нарах. Молодці! Незабаром за рознарядкою ГУЛАГу мене з сотнями інших в’язнів відправили на етап до новоутвореного спецтабору “Камишевий” (Кемерівська область). Микола Василенко залишився на місці і йому, як кажуть,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин