Час і стиль · с. 8сторінка оригіналу ↗
СЕКРЕТИ ПЕДАГОГІКИ...
Слово Просвіти, №31 за 2005 рік
“Спробую по порядку. В Одесу приїхала в 1944 році. Треба було од% разу десь прилаштуватися. По но% чах ходили, перевіряли прописку. Тож я пішла в райком комсомолу. Там мене зарахували піонервожа% тою в чоловічу школу. Я була неве% личка на зріст. Така маленька кома% шина, але у мене одразу почалася дружба із семикласниками. Хлопці серйозні: хтось у кітелі, хтось у ши% нелі. Мабуть, батьки були військові. Дітей тягнуло до мене. Я завжди бу% ла активною, спортивною, мене все цікавило. Згодом вступила в худож% нє училище на факультет скульпту% ри. Не знаю, але тоді я не дуже за% мислювалася над тим, що робитиму після закінчення і як зароблятиму на прожиття... Непрактична була. Спочатку вчила піонерів. Потім ви% падково зустріла жінку, яка викла% дала мені історію мистецтва. Вона рекомендувала мене в театральне училище викладати скульптуру. Це було вже щось... Училище відкрили на базі колишнього акторського. У той час тільки в Москві готували працівників театру. Для великої країни цього було замало. Через те й спустили директиву відкрити щось схоже в Одесі. Скульптуру виклада% ла тільки першому і другому курсам. Але чого можна навчити за двісті планових годин? Хіба що м’яцкати глину й сяк%так надавати їй фор% ми... Із цим я не хотіла миритися. Ще коли навчалася в художньому училищі, то на деяких своїх виклада% чів мала образу. Вони, педагоги ста% рого гарту, не дуже ділилися своїм досвідом. Бувало, курс навчається, а їх нема. Це дуже дратувало. Тому коли прийшла на роботу, повела справу інакше. За сорок хвилин за% нять устигала підійти і приділити увагу кожному. Треба було, щоб лю% дина навчилася бачити, проникати в суть речей. Я зверталася до учнів: “Ось ви любите промовляти такі слова, як красивий, прекрасний, ше%
Фото Г. Оборської девр... А що це таке? Який зміст вкладаєте у слово? От коли зробите своїми руками щось вартісне, тоді й зрозумієте, що таке прекрасне...” Я добивалася, щоб учні “читали” фор% му. Не просто ліпили кулю чи куб, а відчували різницю між ними. Прони% кали в нутро... Звичайно, учні були різні. З педагогічної практики маю гумористичний спогад. Познайоми% лась одного разу з елегантним чоло% віком. Добротне пальто, дорогий портфель... “Мабуть, учений”, — подумала. Але придивилась і впізнала колишнього першокурсника нашого училища. Спитала, чим тепер зай% мається... Він відповів, що, власне, ним, як феноменом, займаються лі% карі. Мовляв, ніколи не вивчав малю% нок, а зліпив аж таке. Витягає з портфеля фотографії голови скульп% тури Аполлона. Насправді цей скуль% птурний фраґмент нашвидкуруч злі% пила я. Було жаль, що отримає двій% ку. Тепер шкодую, що не розпитала детальніше про тих лікарів, котрі зацікавилися “феноменом”. У середині п’ятдесятих нас “заштормило”: збунтувалися учні гримерного факультету. Річ у тім, що коли відкривали училище, то ма% ли надію, що з кадрами проблем не буде. Марно... Виявилося, що в Одесі складно знайти педагогів із гриму. У Москві — інша річ, там значно біль% ше акторів, та й училище з тридця% тилітнім стажем. Щоб якось за% крити кадрову щілину, ми запросили старих практиків із театру. Вони робили все, що потрібно: пастиж, перуки... Але то не виходило за межі старечого й вікового гриму. Вникну% ти у психологію образу їм було не під силу. Тому студенти були невдоволе% ні і навіть писали в міністерство, щоб покращили викладацьку роботу. Це тривало два роки. Нарешті при% їхала комісія. Зробили незначні кад% рові зміни, директора залишили то% го самого. Він викладав вокал. Його мало цікавили проблеми інших спеці% альностей. Зайде в майстерню, по% брязкає ключами та й суне геть. Це страшенно дратувало і гримерів, і бутафорів... Знову приїхала комісія. Цього разу мали призначити нового директора. Колишній, сягнувши пенсійного віку, шість років чекав, аби його звільнили від тяжкого обов’язку. Його зрозуміти можна. Приміщення були страшненькі. По% воєнна двоповерхова будівля, підвал із пророслим картоплинням. Зарпла%
Фото Г. Оборської та невеличка, жодних перспектив... Кому захочеться йти на таку поса% ду? Призначили мене. То був 1958 рік, шоста річниця моєї викладаць% кої праці в художньо%театральному училищі. На той час у мене вже склалися прекрасні стосунки з учня% ми. Самі розумієте, улітку за прак% тику правили колгоспні роботи. Хрущов за кермом, тож ми збирали кукурудзу. Здружилися... Одна дів% чинка з Молдавії спочатку боялася мене. У неї була нелегка доля. Наро% дилася в селі. Мати покинула її бук% вально біля собачої буди. Дитина по% невірялася між людьми. Була дуже емоційна і вразлива. Її не любили і раз по раз “оформляли” у “психуш% ку”... Але це її загартувало, навчило боротися за існування. Варто було комусь із кухарів поцупити щось із дитячого раціону, як вона вибухала на захист своїх інтересів. Коли вона вступила в Одеське училище, прики% піла до мене. Така от історія... Це до того, що мої стосунки з учнями бу% дувалися на любові. Мені теж було важко. Часи — повоєнні. Усе — де% фіцит. А для театральної бутафорії потрібні були тканина, фарби, па% пір... Приміщення зігрівали старо% давньою грубкою. Тож я зрозуміла, що час зазнайомитися зі спеціальніс% тю завгоспа. Вишукувати якісь труби, фарби, столярку... Звернула% ся до своєї подруги — директора картинної галереї. А вона й каже, що завтра в неї буде міністр культу% ри. Художники виставили картини, тож він хоче придбати щось для мі% ністерства. Порадила і мені при% йти, познайомитися... Вихідний день, я стою збоку і спостерігаю. Міністр культури — Ростислав Ба% бійчук. Дуже красивий, неймовірно... Одразу дібрав чотири картини. До речі, про нього пліткували: “Та який він міністр культури — ветери% нар...” А я подумала: “Нічого собі, не кожний мистецтвознавець ось так одразу вибере професійні роботи... Для цього треба мати смак...” Поз% найомились, я виклала суть пробле% ми. Бабійчук сказав, що завтра заї% де в училище. Окрилена й переляка% на, прибігла на роботу: “Міністр приїжджає!” Що робити? Вимили підлоги, поклали убогу доріжку на мармурові сходи. Сільська, бавовня% на, але однаково мовби килим... До% потопні парти прикрили газетками з учнівськими виробами: якісь глиня% ні яблучка, мисочки з пап’є%маше. Подивився він на все це й каже: “Гір% ше, ніж я уявляв”. Через тиждень училище мало все: сантехніку, тру% би...”
(Розмова триває. Але, відчуваю, якось однобоко. Чомусь не можемо вийти за межі училища. Вирватись із його коридорів, горищ, підвальних приміщень... Тамара Михайлівна розповідає про п’ятдесяті— шістдесяті роки, якось абстрагуючися від тогочасних суспільних і політичних реалій. Ніби не було мільйонних жертв сталінізму і пізніших репресій. Простір і час застрягли в будівлі училища. Намагаюся визначити своє ставлення до цієї літньої жінки. Наскільки її образ дотичний до пафосних фраз доби. Так склалося, що комсомол я органічно не сприймаю, не кажучи про вищу червону ієрархію... Особливо після того, як ознайомилася з оцінкою, яку дав епосі Леонід Кононович: “Не рекомендувалося, — пише він у романі “Тема для медитації”, — вживати слово “нація”, “Україна”, “відродження”, “культура”, “свідомість”, а якщо їх усетаки використовували, то в поєднанні зі словами “соціалістичний” чи “радянський”. Негласно були заборонені цілі масиви імен, котрі повернулися в обіг протягом шістдесятих років — од Яворницького до Богдана-Ігора Антонича... Ще одним чинником, який отруював життя, були велелюдні комсомольські збіговиська...” Отак міркуючи собі, не витримала і розбавила щільний монолог запитанням про конфлікт приватного світовідчуття із соцреалізмом...)
“Я бачила мету і наперекір усім труднощам уперто йшла вперед. Будь%що зробити краще, професійні%
Тамара Михайлівна Козлова вже п’ять років живе в Пущі Водиці в Будинку для ветеранів сцени. Звичайна двоповерхова споруда. За радянської влади такого багато набудували. Пансіонати, школи... Усе це таке прямокутно неоковирне, не вибагливо простеньке, але зі своїм особливим запахом. Не вивітрився він і з цього будинку. Невигойний, дещо музейний дух совка із домішкою корвалолу, смаженої риби, старих фотографій, книг і пилюги... А ще під одяг заповз якийсь дитячий страх. Вочевидь, так має бути перед зустріччю з невідомим. Тамара Михайлівна — красива жінка. Парадоксально, але у свої вісімдесят мені вона видалася привабливішою, ніж у молоді літа. Скільки їй на цих фотографіях? Може, тридцять, а може, й сорок... Жінка непевного віку, схожа на Валентину Терешкову. Тоді всі були схожі на Терешкову... Тепер у неї живі виразні очі, різьблені, скульптурні риси обличчя... Вона й за фахом скульптор. Майже двадцять років була директором Одеського художньо
театрального училища. Нещодавно у столичному Будинку кіно святкували її творчий ювілей. З усієї України приїхали учні — колишні випускники училища. Живе вона в маленькій кімнатці. Трохи менше десяти квадратних метрів. Ліжко, шафа, стіл. У кутку холодильник, електроплитка. Тамара Михайлівна зварила чудесний компот. Розташувала склянки, ложечки для фруктів. Можна й побалакати. Почала я з питання про секрети педагогіки.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
