Малі міста України · с. 14сторінка оригіналу ↗
У це селище міського типу на Хмельниччині гості при їздять передусім “на води” — тутешні мінеральні джерела за лікувальними властивостями нічим не поступаються знаменитій “Нафтусі”. Проте стіни санаторіїв, створюючи курортникам ілюзію комфорту, приховують від них чимало цікавого... НЕПРОВІНЦІЙНІ ПРИНАДИ ПРОВІНЦІЙНОГО КУРОРТУ
Слово Просвіти, №31 за 2005 рік
ЗАКОРІНЕННЯ
МЕДОБОРИ: VIP-ЗОНА ІСТОРІЇ, або ДЕ ВІДПОЧИВАВ ЦЕНТУРІОН…
“Сат аут нон?” — звернувся до своїх легіонерів центуріон Тонолій. Після переправи через Тірас (Дністер) римське військо вже кілька днів поспіль рухалося на північ, долаючи складний, порізаний ярами рельєф і опір місцевих племен. Аж-от легіон видобувся на круті пагорби невідомої річки. Побачивши привітні буйнотраві долини із цілющими джерелами, утомлені вояки одностайно загукали: “Сат! Сат!” — тобто: “Стаємо”, “Зупиняємося”. Це одна з легенд про походження назви містечка. На околицях Сатанова, справді, часто
густо трапляються “поклади” давньоримських монет, окремих предметів побуту, але то, радше, — сліди жвавих торговельних операцій. Інша легенда дещо похмуріша, адже пов’язує історію топоніма з імен ням ворога роду людського. Очевидно, ця версія постала за часів утвердження християнства у краї, — тут виникали монастирі, а на околицях продовжував існувати (і проіснував до ХІІ ст.) потужний язичницький осередок у районі гір Богит і Звенигора (детальніше про це далі). Та не такий страшний чорт, як його малюють. Сучасні дослідники (наприклад, С. Д. Ба бишин) уважають назву містечка над Збручем похідною від молдовського “сат” — велике поселення. Відомо, що предки сучасних молдован у ІХ ст. під упливом активізації процесів етногенезу мігрували в глиб слов’янських територій. До речі, одна із частин міста в давнину мала назву Волощина (волохами в середньовічній Україні називали вихідців із теренів теперішньої Молдови й Румунії). Треба сказати, топографія Сатанова та його околиць зберегла чимало різних етнонімів як свідчення великого руху народів цим краєм і його важливої стратегічної ролі. Міська територія, що межує з річкою, мала назву Хорватщина — пам’ять про племена білих хорватів, які, полишаючи схили Карпат, розселилися свого часу вздовж Дністра та його приток. Поблизу Сатанова на місці теперішнього кладовища було колись поселення Татарка. Жили тут нащадки асимільованих і християнізованих татар, які у ХІІ столітті заснували тут улус. Чим же приваблював відомих і невідомих мандрівників історії цей куточок подільської землі? Cатанів розташовано на лівому березі Збруча в середній його течії. Тепер це селище в Городоцькому районі Хмельницької області, відоме передусім як курорт. Першу літопис ну згадку про Сатанів датовано 1385 роком. Інтерес становить не так саме містечко — Поділля в середні віки мало досить розвинуту міську інфраструктуру — Сатанів радше варто розглядати як певний мікрореґіон. Тут у межах селища й навколо нього зосереджено багато значних історичних пам’яток, що належать різним епохам, народам і культурам. Кургани, вали, фортечні мури, палаци, породжені різними обставинами історії, існують на цьому терені без видимого зв’язку між собою. Проте їх об’єднує логіка ландшафту. Сатанівський мікрореґіон розташований у смузі Медоборів, або Товтр. Це кряж вапнякових гір, який починається від села Підкамінь на Львівщині й через Тернопільську область тягнеться на схід, заходячи в районі Сатанова на територію Хмельниччини. Далі кряж повертає на південь і за течією ріки Смотрич сягає Дністра. Товтри в загальному контурі повторюють “підкову” Карпат. Тому якийсь час їх уважали відрогами цієї гірської системи. Але пізніше з’ясувалося, що це залишки бар’єрного коралового рифу, так званого Сарматського моря, яке вкривало територію сучасного Поділля близько 25
ти мільйонів років тому. Високі й густі, соковиті навіть у посуху трави, на тлі яких дивовижно яскравими видаються квіти, потужні джерела з мінеральною водою… Широка річкова долина, якою ви неспішно простуєте, убираючи терпкі цілющі пахощі, плавно розсуває куліси гір, — далекими уступами вони синіють у вологому повітрі. Природа немов засвідчує свою гостинність, привітність. Не дарма ж цей край називають Ме доборами. Але ось за наступним поворотом ріки підходимо до прямовисної скелі, з якої на вас дивляться нашарування доісторичних епох. Шорстку вапнякову поверхню вкривають дрібні тріщинки. Схоже на нерозшифровані письмена. Раптом розумієте, що природа в ненав’язливий спосіб сигналізує: її мудрий спокій і краса — це неосяжний досвід буття. Обпечені Часом брили — не просто осад давніх морів і льодовиків. Цей сірий вапняк — то священний попіл цілого потоку життя — від променя світла й мікроскопічного планктону до величезних викопних рептилій, які осіли в мільйонах тонн каменю. У цьому камінні перші поселенці долини Збруча вирубували печери, цей камінь ужито на стіни фортець і храмів, на придорожні хрести (“фігури”) і паркани. Здавна люди відчули себе геологічною силою, і поруч із нерукотворними го рами Товтр на терені Позбруччя і Подністров’я виросло пасмо рукотворних пагорбів. Троянові вали. Вони немовби відсилають нас у легендарні троянові віки, про які оповідає “Слово о полку Ігоревім”. Та епоха позначена в історії великим переселенням народів. Слов’янам, у яких тоді відбувалася міжплемінна консолідація і моделювався власний культурний простір, саме час було по дбати про демаркацію і захист своїх кордонів. Але не можна заперечувати й те, що ці доволі потужні земляні споруди було зведено ще римлянами як бар’єр проти слов’ян на підступах до опанованих імперією обширів. Це могло статися на поч. ІІ ст. по Р. Х., коли залізні когорти зламали опір дакійських племен. У Римі тоді правив імператор Марк Троян (98— 117 рр.).
Припускають, що саме його іменем названо вали. А проте одна версія не заперечує другої, і слов’яни в період переходу від пасіонарного розширення власної ойкумени до її закріплення за собою цілком могли скористатися інженерним витвором хитромудрих латинян. Воістину, то були часи титанів і героїв. Створене наступними поколіннями не можна порівняти з масштабністю й геніальною простотою стародавніх споруд.
ЦУКРОМ ПО ПАМ’ЯТІ
За середньовіччя на лівому стрімкому березі Збруча виникла похмура й дещо неоковирна споруда Сатанівського замку. Стіни сірого каменю зі сталевим полиском, заввишки 11 метрів і завдовжки від 105 до 65 метрів, з’єднувалися під гострим кутом, утворюючи п’ятикутник неправильної форми. На розі стін — башти ром бічної конфігурації. Спрощені контури будівель із пласкими завершеннями, відсутність декоративних елементів, стіни, зведені під невеликим нахилом щодо ґрунту, масивний необроблений камінь, — надають фортеці форми панцерника, що його не знати як затягнули на тісний п’ятачок кручі над гнучкою лінією ріки. До наших днів дійшла лише частина споруди, витягнута вздовж схилу гори над долиною Збруча. Решту території колись грізної фортеці (її площа близько 1,5 га) упродовж другої половини ХХ століття “з’їв” цукровий завод. Замок
фортецю спорудили (можливо, і відбудували, як незрідка траплялося на Поділлі) у середині ХV століття литовські шляхтичі Одровонжі коштом місцевого населення, але силами польських будівничих. Край був межовим, часи неспокійні, тому цінувалися вперта сила й максимальна практичність. У такому стилі зведено й інші будівлі міста. Вони відповідали характерові його мешканців, біль
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
