Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Озеро

Слово Просвіти, №31 за 2005 рік

ЗАПИСКИ РЕЗИДЕНТКИ Із кущів, що понад берегом, тільки й чути було: кис кис кис, гу лю лю, цу цу цу, пуць пуць, ціпа ці па… Це осоловілі від недільного відпруження дачники зачаровано приманювали до себе лебедя. Казали, що він тут уже кілька днів плаває — спокушає красою. Йому кидали “найдорожче”: хліб, сухарі й засохлі ще з Великодня пасочки. Найдорожче — бо жодного магазину в цілій дачній окрузі чомусь не було, а закусювати ж чимось “нада”. Але Краса — страшна сила! Люди при ходили подивитися на лебедя, відклавши нескінчену дачну роботу, сімейні чвари на свіжому повітрі, обрізання сухогілля в саду й замішування бетону, сауну й книжку, “дупі дупі” й не тільки... приходили поодинці й сім’ями, тверезі і не дуже, старі чи зелені, багаті і ще заможніші, волоцюги й академіки, круті й дачні приживали, але всі з хлібчиком… приїжджали машинами, лисапетами і роверами (ні, “роверів” під Києвом не водиться), приходили пішки й припливали з за плавнів, медитували мовчки чи збивалися у випадкові групки й гомоніли… Усіх об’єднала Краса. — Цікаво, а де цього лебедя пара? — Кажуть, вони без пари не живуть. — Чи, може, це — вона, лебідка? Якби вони були удвох, то можна було б якось відрізнити, розмірами чи поведінкою, а так… — Та яка тобі різниця, воно ж красіво! — Диви, яке граційне, — дума ла Софа, присівши над водою навпочіпки… Шия лебедина, тьху, чия ж, як не лебедина, але є в ній щось зміїне, хиже. Хтось їй розповідав, як в Англії парковий лебідь здурів і покусав відвідувачів… Такий може, ух, як крилами б’є… сила… диви, МИСТЕЦЬКА ОДІССЕЯ Нагоду поринути у світ дитинства під час літніх вакацій дарують Київський музей російського мистецтва і Київський літературно-меморіальний будинок-музей Т. Г. Шевченка. Звісно, порізному. Проте різноманітність і можливість вибору якраз і тішать. У Київському музеї російського мистецтва — виставка творів всесвітньо відомого художника Юрія Горбачова (США), що експонувалася в багатьох музеях світу. Народжений поблизу Новгорода (де закінчив керамічний технікум), митець двадцять років мешкав в Україні, в Одесі, удосконалюючи майстерність на художньо-графічному факультеті педагогічного інституту. Набутий досвід і вміння стали основою дальших пошуків. На перший погляд проста і напрочуд радісна картина світу, що постає перед глядачем у творах Ю. Горбачова, — вивірена й усталена філософська система. Дається взнаки освіта філософа, здобута в Ленінградському університеті. В основі світоглядної системи Ю. Горбачова — вітальність, уміння радіти з того, що дає життя. Власне, ідеться не про споживацьке ставлення до світу, а про взаємообмін радістю як енергонаснажливим позитивом. Зауважимо наявність детермінізму в ланцюгу Всесвіт—мистець—глядач—Всесвіт як високої відповідальності й честі дарувати радість. У доробку художника відомі серії “Еволюція” (розвиток Людини і Землі), “Чотири елементи”, які засвідчили світоглядну позицію митця у сприйнятті людини як частини Всесвіту, космосу, а звідси творче кредо — гармонізувати все, що з якихось причин розбалансувалося. Експоновані твори відбивають дитинство людства. Парадиз. Рай, який зовсім не зник. Вигнання з якого — лише образ. Рай — це саме життя, коли люди не прагнуть бодай десь у куточку утнути пекло. Творчість Ю. Горбачова — дивовижний синтез щиросердно наївного російського лубка й українського декоративного мистецтва. Митець демонструє знання двох етнокультур, здобуте через опанування майстерності кераміста, зокрема знання такого пласта народної творчості, як традиційна іграшка. У доробку художника органічно поєдналися життєствердність кустодієвських типів (бо ж росіянин Кустодієв — найбільш ментально близький Ю. Горбачову) із казковістю персонажів і фольклорних образів Марії Приймаченко (вочевидь, лебідь вигріб на саму середину озера й застиг у своїй “нелюдській” зверхності. Який! Знає собі ціну. А які рухи! Балет! Просто лебедине озеро… Софа продовжувала сидіти. Вона вже не дивилася на лебедя, мимоволі заплющила очі, її зачарував запах — цей озерний дух, що піднімався від води і бентежив чимось до нестями знайомим. Із глибин, із під ряски, від глянцевого блиску води виринало якесь світіння, лоскотало пам’ять, вабило, колисало… Ще кілька вдихів — і закумкаю солодко, мов жаба, чи сповзу розмо реною вужихою прямо в латаття, — зашелестіло в її голові. Вона відчула, що втрачає рівновагу і таки за раз шубовсне у воду. Хапнула рукою повітря, розплющила очі і ледве встигла так вивернути ногу, щоб упасти на сідниці якраз перед самим краєм води. Ух! І не в лілеї плюхнулася б, а в порожні пласти кові пляшки і в лебедині недоїдки. Що ж то було? Якась галюцинація. Отак, мабуть, русалки і зваблюють хрещений люд! Спіймала себе на думці, що поки вона дивилася на воду, відступила та словесна лихоманка в її голові, що просто замучила за останній тиждень. І чи тиждень? Місяць? Рік? Вона постійно вела невтомний внутрішній діалог із собою, із кимось іще, із черговим арбітром, ангелом, демоном… розбиралася, з’ясовувала, сварилася, скаржилася, погрожувала, молилася, просила, повчала, просто тихо розмовляла… Гей, ви, риби, лебеді, куріпки… дачники і гопники… з дам би чулися децибели думца думца думца… із частотою, яка спричиняє інфаркт… але після лебедя все на було якогось іншого виміру… дум ца думца ніби долітало до неї з від стані дитинства… Хата її бабці стояла на хуторі. Ху тором ця частина села називалася символічно — була відмежована від решти озером. До того ж частина вулиці уривалася, і останні три хати стояли просто в полі. Одна з них і була бабиною. Повертатися поночі на хутір завжди було лячно. І коли так траплялося, що Софі доводилося самій іти вночі через дамбу, вона переважно бігла чи намагалася не дивитися на воду. Бозна чому. Але пройти дамбу було півділа. Бо за мостом стояла хата аптекарки, відьми по сучасному. Подвір’я було уквітчане, але чомусь здавалося, що-то — бур’ян. А паркан ледве не сповзав у воду, як сходи до підводного царства жаб і п’явок. Далі можна було трохи перевести дух, — звичайна вулиця. Але вже перед самою хатою відкривалося поле, темне, бездонне, із чорною китичкою лісу вдалечині. Серце — бум бум, вітер — шу у у, шелесть, шелесть — ногами об бур’ян, швидше, швидше, хвіртка — хрясь. Урятована а а а! Інколи так хочеться побути біля свого озера… z диви, він сухарик дзьобає, а хвостиком вихляє від задоволення, як пес… кумедія… і хвіст у нього який… такий… увесь білий, із пасмом чорного пуху… де це він зробив собі, як воно називається — мелірування… Чомусь їй хотілося, щоб це був лебідь… Софі здавалося, що милуватися хлопом для неї було б якось природніше. Перед тим вона розчищала садок від кропиви й вирішила зробити тайм аут, трохи пройтися над озером. А тут таке диво! Вона спершу аж перелякалася. Тільки від кропиви і… лебідь. Ця казка з дитинства була найулюбленішою. Дикі лебеді. Чи ти наймолодший, братику? Не встиг ла я тобі сорочку кропив’яну сплести… і сухарика не принесла… та ти, я бачу, уже й не хочеш, пере годували тебе… Розбухлий у воді хліб вже терзали риби… сонце сі дало, люди потроху розходилися, Наталія ШЕВЧЕНКО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин