Події, факти, коментарі · с. 3сторінка оригіналу ↗
ВІДРОДЖЕННЯ ЧИ ПРОФАНАЦІЯ КОЗАЦТВА?
Слово Просвіти, №31 за 2005 рік
ПРОЕКТ
Минулого тижня до громадськості й ЗМІ апелювали товариство “Меморіал” ім. Василя Стуса, ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, відомі науковці, члени робочої групи з підготовки двох Указів Президента України від 11 липня 2005 року про державну підтримку колишніх політв’язнів, а також про увічнення пам’яті жертв політичних репресій і голодоморів в Україні. Власне, ішлося про певний конфлікт. Очевидно, реалізація президентських указів, зокрема щодо “вирішення до 26 листопада питання створення Українського інституту національної пам’яті”, блокується чиновницькими й комерційними колами. Скажімо, попередню публічну заяву Президента Віктора Ющенка під час мітингу
реквієму в Биківні про те, що згаданий Інститут розміститься в Жовтневому палаці, де з 1934 року ГПУ катувало українську інтелігенцію, окремі лобісти комерційно
розважальних заходів у палаці спромоглися ревізувати. Голова столичного осередку “Меморіалу” Роман Круцик побоюється, що потужну ідею створення Українського інституту національної пам’яті (до речі, такі інститути, маючи надзвичайну суспільно
історичну вагу, ефективно працюють у Польщі, Естонії, Угорщині) можуть обмежити на формально виставковому рівні десь у підвальному приміщенні. Він нагадав, що створена 1996 р. Державна міжвідомча комісія з ушанування жертв війни й політичних репресій мало того, що об’єднувала зовсім різні проблеми й була уповноважена (парадоксально!) укладати міждержавні угоди, — реально вона нічого не зробила навіть під час відзначення 70
ої річниці голодомору й 60
ої річниці перемоги над фашизмом. Не виконано рішення про створення Державного історико меморіального комплексу жертв голодомору, політичних репресій і насильницьких депортацій. На папері залишилися постанови про створення заповідника “Биківнянські могили” й про парламентські
ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ
Потрібно назвати речі справжніми іменами й припинити удава ти, ніби всі ці “гетьмани” та “верховні отамани”, котрі розплодилися останніми роками, разом із їхнім “генеральським” оточенням є “репрезентантами” Українського козацтва. Здебільшого — це спритні ділки, що під маркою козацького “відродження” робили свою політичну кар’єру або розв’язували власні фінансові проблеми, завдаючи своїм “коза куванням” величезної шкоди сучасному козацькому рухові. Так, існує величезна кількість різноманітних “козацьких” підприємств, що насправді є звичайними приватними підприємствами. Цілковита залежність “козака” від директора
“отамана” зумовлює штучність “козацького” товариства. До того ж про опанування історичних козацьких традицій, про відповідне самовдосконалення новонавернених козаків практично не йдеться, або все це має формальний характер. Про яке навчання новачків може йтися, коли для більшості керівників реальна козацька спадщина є terra incognita. Серед таких підприємств вирізняються різноманітні охоронні фірми, до складу яких залучають колишніх військовиків, що надає специфічного воєнізованого забарвлення зазначеним формуванням. Під “козацьким” прапором діють також таксопарки, крамниці й слухання щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932—1933 рр. “Є польсько
український документ щодо вшанування пам’яті, — зазначив пан Круцик. — Що може робити польська сторона на нашій території? Вести розкопки, встановлювати пам’ятники, таблички з написами. Українська сторона може тільки впорядковувати кладовища в колишніх українських селах… Як що чиновництво візьметься за створення Інституту національної пам’яті або почне керувати ним, або ж керуватиме Академія наук, то, очевидно, з того Інституту нічого не буде. В Інституті повинні бути науковці, які давно працюють над цим, має бути національно свідома молодь. Інститут має бути структурою з повноваженнями державного департаменту, мати філії в кожній області”. Крім того, Роман Круцик торкнувся й дискримінаційного законодавства: “У 1996 р., коли Мороз був Головою Верховної Ради, прийняли Закон про соціальний статус ветеранів, де ввели таку категорію населення, як винищувальні батальйони, й продовжили їм термін війни до 1952 року. Сьогодні таких категорій немає в законодавстві ні Росії, ні Білорусі. Колишні СМЕРШівці, кадебісти правдами й неправдами їдуть в Україну, бо тут є пільги і висока пенсія. Не можна говорити про примирення, коли існує така ситуація. Сам закон про реабілітацію жертв політичних репресій доручено виконувати тим же каральним органам, які були причетні до репресій”. Своєю чергою, знаний професор, доктор історичних наук Володимир Сергійчук наголосив, що проблема повернення національної пам’яті нинішнім поколінням наших громадян дуже актуальна: “Ми не спромоглися добитися вшанування тих, хто боровся за Українську державу. Я особисто ставлю питання не тільки про визнання вояків УПА чи підпілля ОУН. Уважаю, що треба було з самого початку, з 1991 р.,
інші структури, де все залежить від амбіцій директора. У сільському господарстві з’явилися окремі “козацькі” фермерські господарства, які також побудовано “згори”. До речі, заяви окремих провідників (як
от Отамана “Війська Запорозького” О. Панченка) що до запровадження козацької самоорганізації на селі в умовах відсутності сталих традицій козацького самоврядування, по суті, стають прикриттям зосередження додаткових важелів влади в руках місцевих голів сільраді керівників агропідприємств, “обраних” місцевими “отаманами”. Можливо, це підготовка до майбутньої широкомасштабної приватизації сільськогосподарських угідь. Найцікавіший зразок творення “козацької еліти”
ставити питання про визначення статусу борців за Українську державу й до цього переліку зарахувати всіх тих, хто боровся за Українську державу, починаючи з 1917 року й аж до 1991 року. Бо ті повстанці в Холодному Яру чи в полтавських лісах боролися проти більшовицької влади у 20
х роках, і ті представники еліти української, які під носили голос на захист української духовності у 20—30
х роках, — вони також заслужили право називатися борцями за Українську державу. Ті ж, хто виїхав на Захід, оголосили на весь світ про голодомори в Україні, вимагали від демократичного Заходу, аби він повернувся обличчям до України. Зрештою, вони при йшли в 1941 р. у похідних групах відновлювати українську державність… Так само, як і ті, хто в повоєнний час продовжував боротьбу за Україну: чи збройно, чи словом, чи вивішуванням прапорів у 60—70
х рр., чи закликами до відновлення Української держави, такі, як Василь Стус, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк. Усі вони мають одержати статус борців за Українську державу”. Інший професор, доктор фізико
математичних наук Василь Шендеровський заявив, що Інститут повинен повертати суспільству незнані імена українських учених, наприклад, Бориса Балінського, Ервіна Чаргаффа, Бориса Грабовського тощо. З цього приводу Володимир Сергійчук додав: “Зараз у Києві білборди закликають кохатися, бо Україні, мовляв, не вистачає нобелівських лауреатів. Вони не знають, що Україна дала 2 лауреати, які не зрікалися українства. Це Георгій Шарпак, родом із Сарн на Рівненщині, і Петро Капиця, який хоч і народився у Крондштаті, але його батьки з Волині, й він ніколи не відрікався від того, що він українець, завжди ходив у вишиванці. Про Мечникова, який народився на Харківщині, я й не згадуватиму”. Колишній дисидент Євген становить “Козацьке Військо Запорозьке України” (Верховний Отаман Д. Сагайдак), що нагороджувало орденами й давало “генеральські” погони сотням відомих людей (часто з
за кордону, у тому числі й В. Черномирдіну) без будь
якого попереднього “покозачення”. Варто зазначити, що більшості “козацьких” структур теж притаманні такі підходи, щоправда в менш грандіозних масштабах. Принципи козацького “відродження” певною мірою властиві більшості всеукраїнських козацьких структур, за винятком поодиноких місцевих козацьких організацій, що не вирізняються численними реєстрами. Штучність більшості “козацьких” утворень зумовила їхню повну керованість згори — навіть не офіційними “гетьманами”, а певними політичними угрупованнями і владною верхівкою. Замість творення дієвої низової ланки козацького руху, що має бути безпосередньою основою козацького середовища, маємо заформалізовані костюмовані фантоми. Основною ознакою козацького руху стає носіння новітніх одностроїв із вигаданими орденами і проведення урочистих рад (які нагадують партзбори чи планівки радянських часів) з обов’язковим “Будьмо — гей!” під час “кулешу
фуршету”. І жодного натяку на вияв козацької звитяги, що завжди була передумовою належності до козацько
лицарського середовища. Сьогодні потрібно визнати, що козацтво як стан відродити не лише не можна, але й непотрібно, бо це відлуння позавчорашнього дня. Однак потрібно актуалізувати все цін не з нашої національної спадщини. З огляду на це варто порекомендувати справжнім шанувальникам козацьких традицій, а також керівництву держави не поспішати з ухваленням “Програми відродження Українського козацтва на 2006— 2010 рр.”, бо ця програма без до корінної зміни козацького руху на засадах реального відродження козацької спадщини залишиться заручницею окреслених вище невідповідностей і профанацій.
У ч. 25 (298) “СП” за 23—29 червня 2005 р. опубліковано статтю “Адміністративне гетьманство, або Халепа для Ющенка”, у якій порушено питання про доцільність існування численних сучасних козацьких формувань, що використовують надані їм пільги, зокрема щодо виділеної землі і приміщень, для реалізації тіньових комерційних схем, для сумнівної політичної діяльності тощо. Цю тему розвиває кандидат історичних наук, співзасновник Першого козацького земляцтва (1984 р.), Отаман “Азовського Козацького війська” Українського козацтва Вадим ЗАДУНАЙСЬКИЙ.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
