“Суспільство має раз і назавжди дати оцінку кільком десятиліттям своєї історії”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
ДЗВОНИ ПАМ’ЯТІ
Слово Просвіти, №31 за 2007 рік
Петро АНТОНЕНКО
Про громадський суд над комуністичним режимом ми чуємо балачки стільки ж, скільки років незалежній Україні. А, може, й більше, ще з кінця 80-х. Навіть назву цьому процесові було знайдено: “Нюрнберг-2”. Точно названо! Навіть оргкомітети на чолі з шановними людьми створювалися. Скільки за ці роки відбулося форумів, віч, соборів, з’їздів… Усе, окрім оцього самого суду. І вже не дивуємося, що залишився лише папірцем Указ Президента 15-річної давнини, згідно з яким можна було давно знести кам’яних і бронзових ідолів комуноімперії з центральних майданів і вулиць України. І порожньою фразою зосталися слова нашого “найтривалішого” Президента: “Ще одного соціалізму Україна не витримає”. ЄДИНИМ пам’ятником на центральній вулиці столиці незалежної держави України є пам’ятник іноземному фюрерові. А головою і першим заступником голови парламенту цієї держави спокійно обирають представників соцкомпартії цього фюрера. У чому ж річ? У відсутності ще одного указу — вже безпосередньо про такий суд? Бо так звана громадськість, десятки партій, які називають себе і національними, і демократичними, ні на що не здатні без указів? Традиційна наша схильність до густобалакання і нічогонероблення? Напевно. А ще, кажуть, побоювання декого, як би на такому суді зі звинувачуваного не перетворитися на під-
Микола ГНАТИШ, смт. Калинівка Васильківського району Київської обл.
І царський, і московсько-більшовицький режими дотримувалися твердого курсу на знищення всієї української нації духовно і фізично, щоб зробити нашу етнічну землю “исконно русской”. Основного і найважчого удару українській нації завдав комуністичний режим, організувавши три голодомори. Реквізувавши продовольство в 1921—1922, 1932—1933, 1946— 1947 роках, “старший брат” домігся знищення понад 14 мільйонів чоловік. Нинішнього року минає 60 літ від страшної трагедії українського народу — голоду 1946— 1947 років. Це був третій голод в Україні. Згадаємо деякі події, що передували третьому голодомору. Ще йшла війна. Радянські війська звільняли території московської імперії від фашистів. Це називали визволенням. “Визволили” Крим — вивезли кримських татар, адже Сталін вважав їх зрадниками. “Визволили” Україну — за наказом Берії і Жукова почали депортацію українців у важкодоступні, необжиті райони СРСР. Скільки людей загинуло у вагонах-душогубках, скільки полягло на чужині! Після війни в колгоспах майже не було коней, волів, тракторів. Люди виходили в поле з лопатами, копали землю вручну. Серпами збирали врожай. До молотарки носили снопи ряднами. Доводилося працювати і вночі. “Рідна” партія проводила жорстоку політику хлібовикачування, щоб у коморі селянина не залишилося ні зернини. Біля молотарки сидів уповноважений райкому партії і стежив, щоб усе зерно з току відправляли в заготзерно під гаслами: “Выполним первую заповедь!”, “Хлеб — в закрома Родины!” Селяни тяжкою працею вирощували зерно, а в них найбезсоромнішим способом його забрали безплатно. Уже восени 1946 року люди їхали в західні області України по збіжжя. 1946 року в колгоспах видали на трудодень усього по 50 грамів зерна. Моя мати каторжною працею на цукрових буряках та інших роботах виробила 160 трудоднів, але принесла додому всього вісім кілограмів зерна. Оце весь заробіток за рік. Душили селянина і непосильними податками, що накладалися навіть на кожне плодове дерево. Були й натуральні податки: колгоспний двір повинен здати м’ясо, молоко, яйця. Діяв “Закон про п’ять колосків”. За вказівкою “з Кремля” лютували “народні” суди, що виносили жорстокі вироки. Людей, які поверталися з польових робіт у село, обшукували міліціонери та голови, активісти сільських рад. Тих, у кого знаходили бодай жменю зерна, віддавали до суду. У селі Довжку Погребищенського району з поля йшло п’ять дівчат. Щоб скоротити шлях, треба було пройти стежкою через узлісся. Доходячи до лісу, вони побачили купку пшениці, що лежала в стерні. Вирішили
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
