Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Суспільство має раз і назавжди дати оцінку кільком десятиліттям своєї історії”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ТРЕТІЙ ГОЛОДОМОР

Слово Просвіти, №31 за 2007 рік

цював у відділі постачання Тернопільського обласного будівельного тресту. Щоденно ходив на роботу і з роботи через територію залізничної станції, де юрмилися сотні згорьованих людей зі Східної України. Вони їхали міняти свої речі на продукти, адже ситуація з продовольством у Західній Україні була набагато кращою. Транспортна міліція здебільшого не пускала людей, бо вони розповідали галичанам страшну правду про колгоспи, а це посилювало труднощі з колективізацією. Спецзагони транспортної міліції спочатку вилучали в людей куплене зерно під виглядом “санітарної безпеки”. Та в зимові місяці 1946—1947 рр. наплив людей посилився настільки, що міліція з ними справитися не могла. Проходячи через залізничні колії, я дивився на ряди згорьованих, невмитих людей, біля яких стояли клунки з придбаним зерном. Були тут і колишні фронтовики у військових шинелях та куфайках. У вокзал їх міліція не пускала: “Здєсь нєт мєста мєшочнікам. Асвабадітє памєщєніє”. На холоді люди мучилися вдень і вночі, поки діждуться товарняка. Зігрівалися, як могли: сховавши руки в рукави, ходили по шпалах, вдаряючи об каблуки носками взуття, засовуючи руки під пахви, щоб зігріти їх. Важка, нерідко смертельна це була їзда. В негоду — дощ, сніг, сильні морози — змучені чоловіки і жінки їхали на відкритих платформах товарних поїздів, на дахах пасажирських вагонів. Їх пронизував морозний вітер аж до кісток. В областях Західної України були поширені листівки, в яких ОУН-УПА зверталися до місцевих селян, щоб вони поділилися продуктами з братами зі східних областей. Майже щоденно мені доводилось їздити по містах області, де були будови нашого тресту: Збараж, Чортків, Козова, Бережани. Скрізь на дорогах стояли люди з придбаним збіжжям, “голосували”, щоб доставити їх до залізниці. “Зупинись, — казав я шоферу, — підвеземо, скільки зможемо”. По роботі доводилося бувати на прикордонній станції Чоп, звідки відправляли ешелони з пшеницею як безкорисливу допомогу в країни соціалістичного табору: Румунію, Болгарію, Чехословаччину. Оце так безкорислива допомога! Наприкінці травня 1947 року я приїхав у відпустку додому в с. Спичинці, що на Вінниччині. Цвіла калина, вибивалися колоски на хлібних ланах. Це був пік голоду, найтяжча пора для людей. За місячну зарплату можна було купити буханець хліба. Із спухлими ногами колгоспники ледь ходили, але треба було відбувати радянську панщину. Їли хто що міг: жом, макуху, варили борщ із лободи, кропиви. В багатьох селах були факти поїдання трупів тварин та людей. Жінки цілими днями під пекучим сонцем пололи та проривали цукрові буряки. Полільницям радянська влада організувала “єжеднєвний одноразовий отпуск горячєй піщі”, яку люди називали баландою, кандьором. Жінки половину баланди з’їдали, а половину зливали в пляшку і несли ввечері додому дітям.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин