“Пам’ять народна не мовчала — про голодомор говорили скрізь при нагоді: батьки — дітям, діди — онукам”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
ГЕНОЦИД
Слово Просвіти, №31 за 2007 рік
ручи в руки свіжу газету (біля заголовка було два ордени СРСР). Масове побутування меморатів про голод засвідчують спогади моєї матері, Тетяни Варави, Теклі Рудик, Ганни Крещенко, Параски Тетянюк… Наприклад, Текля Рудик згадує свою розмову про голод із Ольгою Вознюк у 70-ті роки на колгоспному току, з Даркою Китайчук та ін. Т. О. Болдецька, Т. В. Варава (моя мати) безпосередньо голоду не пережили, розповідають лише про те, що чули від своїх батьків, — та все ж ці оповідання належать до меморатів, і їх ми вважаємо першоджерельним матеріалом. Чому? Усна оповідальна традиція має характерну для неї особливість: кожен оповідач щоразу (а це видно з повторних записів!) одне й те саме оповідання повторює майже тими самими словами, з однаковою інтонацією, навіть з однаковими жестами. Це неодноразове повторювання, спрямоване на певного слухача (зокрема на дітей та онуків), досягає поставленої мети: текст закарбовується в пам’яті у такій формі, в якій подає його оповідач, ніби консервується там, а при нагоді “видобувається” і розгортається у своєму первинному вигляді. Так передається усна традиція, це — спосіб життя фольклорного тексту. Тож не довіряти цим свідченням ми не маємо підстав — безсумнівно, вони адекватно відтворюють першоджерело, змінюється лише стилістичне забарвлення, форма композиції. Є суттєва різниця між оповіданнями чоловіків і жінок. Кожен чоловік насамперед — суворий документаліст, його спогад завжди насичений конкретними фактами, коментарями, узагальненнями, історичними паралелями, власним аналізом подій. Спогади жінок, навпаки, яскраво-емоційні, образно-художні, наповнені глибокими особистими переживаннями, вражають своїм драматизмом, що ґрунтується на дрібних, але яскравих деталях, які не можна забути. Народні оповідачі мимоволі передають слухачеві той емоційний стан, якого вони зазнали під час голодомору, — стан крайнього пригнічення, розпачу, безвиході, страху, почуття кричущої несправедливості, жалю й гніву. Меморати про голод 1947-го року переплітаються зі спогадами про війну, тяжку працю в роки окупації, вивезення до Німеччини. Основні теми цих оповідей — кара за зірвані на полі колоски, колгоспні суди, примусові роботи та заслання, свавілля місцевої влади, поїздки в Західну Україну, де не було колгоспів, аби заробити шматок хліба. Надзвичайно цінним свідченням про часи людиноненависницької колгоспної дійсності є спогад Параски Тетянюк, яку за невироблені трудодні вислали на примусові роботи аж до Східного Сибіру (див. “Дві — як рідні сестри”, “Слово Просвіти”. — 2006. — Ч. 47). Основним лейтмотивом цих оповідань є думка про те, що на засланні було краще, ніж у колгоспі. Багато оповідачів констатують і той факт, що навіть “при німцях” було краще, аніж у колгоспі: “Німець платив за роботу, голоду не було, повідкривали церкви й можна було молитися Богу…”. Т. М. Рудик розповідає, що “за німців” вона повернула собі розграбоване під час розкуркулювання добро, іще й досі, як найціннішу пам’ятку, зберігає у себе в хаті того стола, лаву і скриню. Цікавила мене й психологія стосунків на селі: як колишні активісти, що заподіяли людям стільки горя, дивилися в очі своїм односельцям? Адже після того жили вони поруч із ними щонайменше ще сорок років. Як до них ставилися в селі? “Вони були при владі, їх шанували як ветеранів, садовили в президію, вручали нагороди…”. За викриття жорстоко мстили своїм односельцям, безправним і завжди приниженим. Психологія в них одна: грабувати, все одно, коли і кого, — аби лише поживитися дармовим добром. “Кому война, а кому мать родна!” — говорить Ф. Н. Степанюк про одного з активістів голодомору, який при німецькій владі був поліцаєм, брав участь у єврейських погромах. Багато хто з народних оповідачів сприймає хворобу або незвичайну смерть колишніх активістів як кару Божу за немилосердя до своїх односельців. Характерний у цьому плані висновок Мар’янки Крутюк (“Померло в хаті сім душ”): “Їх покарав Бог! Олексі в лісі ломака вибила руку. “Чиж” помішався, то ганяв по селі. Васька лежала й заживо догнивала, черви точили. “Сачиху” зігнуло донизу. Філімона трактор задушив… Їх усіх покарано, вони не вмерли як люди!”
Фоторепродукція Олександра ЛИТВИНЕНКА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
