“Пам’ять народна не мовчала — про голодомор говорили скрізь при нагоді: батьки — дітям, діди — онукам”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
УСНІ МЕМОРАТИ ПРО ГОЛОД
Слово Просвіти, №31 за 2007 рік
Людмила ІВАННІКОВА
Треба мати неабияку силу духу, щоб узятися за дослідження цієї теми. Матеріал надзвичайно важкий, події й факти, про які розповідають очевидці, настільки вражають, що часто не надаються коментуванню або науковому аналізу. Психологічно важко буває не тільки записувати, а й розшифровувати ці матеріали, адже кожен із нас так чи інакше причетний до трагедії. Пережите й почуте з дитинства у власній родині, у власному селі досі не дозволяє мені абстрагуватися настільки, аби працював лише прагматизм науковця, — усе одно переважають емоції, почуття болю, гніву, іноді просто жаху. Можливо, на це потрібен час — століття чи два, аби “вийти з матеріалу”, відсторонено сприймати історичне минуле й фольклор, пов’язаний із ним, подібно до того, як нині ми сприймаємо народні думи, легенди й перекази часів турецько-татарських нападів. Можливо… А поки що ми маємо справу з оповідачами-свідками, кожен з яких емоційно розповідає про трагічну долю власної родини, сусідів, друзів, односельців, наводячи конкретні історичні факти, що вражають своєю жорстокістю, цинізмом, іноді голим натуралізмом. Є кілька термінів для означення саме цих творів — “оповідання” (“оповідь”), “меморат” (“спогад”), “переказ”, “свідчення”. Така розбіжність у термінології виникла тому, що за збір матеріалу взялися насамперед історики та письменники, і кожен по-своєму означував записані ним твори. Для історика це насамперед свідчення про певний період, у якому вигляді воно не було б, адже мета його — запис і накопичення точних документальних даних (в усній чи письмовій формі), пов’язаних із певними історичними подіями, які повинні доповнити архівний матеріал і відновити всі “білі” (чи “чорні”?) плями в науці. Тому серед істориків закріпився термін “свідчення”. Російський фольклорист С. М. Азбєлєв зауважує, що меморат — це якраз і є “свідчення про самі події, пережиті народом, і про те, як народ ці події сприймав і осмислював”. Тож обидва терміни мають право на існування. Історик цінує правду фактів, викладених в оповіданні, для нього важлива точна фіксація місця подій, імен і прізвищ, тому він дивиться на ці твори як на своєрідну народну археографію. Фольклорист досліджує специфіку передавання усної традиції, комунікативний процес, духовний досвід народу. Тож ці дві науки, що завжди йшли поруч і нерідко мали спільний предмет дослідження, не виключають, а лише доповнюють і збагачують одна одну. У формі меморату передають свої розповіді очевидці подій, а їхні діти й онуки розповідають якісно нові, з іншим художньо-стилістичним забарвленням твори, що належать уже до історичних переказів і ґрунтуються не на власних спогадах, а на тому, що чули від своїх батьків, родичів, односельців. Певні труднощі виникають під час запису матеріалів про голод 1932—1933 рр. Нелегко буває в спілкуванні з оповідачем, особливо коли працюєш експедиційним методом, подолати бар’єр недовіри. Іноді оповідач просто боїться тебе, і це, зрозуміло, нерідко змушує відповісти на низку запитань: для чого ти це записуєш, хто це буде прослуховувати або читати, чи не зашкодить запис розповіді самому оповідачу і т. ін. Коли довіру встановлено (а цьому може сприяти навіть спільна трапеза (на поминках, на храмовому святі, спільна молитва в церкві тощо), розпочинається щира сповідь, подальшою долею якої ніхто вже не цікавиться. Іноді оповідач залишається обережним і, розповівши детально і документально точно про всі події, відмовляється називати своє прізвище, прізвища своїх кривдників. Причина може бути двоїста: або та, що респондент усе ж не до кінця довіряє фольклористу, або та, що, несучи все життя тавро сина або доньки “ворога народу”, людина отримала таку непоправну психологічну травму, що вже не здатна здійснити цей крок — тягар страху гнітить її й досі. А чому така щира оповідь? Та тому, що, як запевняють самі оповідачі, мучить їх побачене і пережите в дитинстві, не дає спокою нездоланне бажання виговоритися, бажання, щоб про його особисту кривду дізналися всі! І скільки їх ще, знедолених, зламаних морально й духовно, невинних жертв, що пережили розкуркулення, руйнування храмів, голодомори, заслання, концтабори, небачені знущання. Трапляються й парадоксальні випадки, коли люди, які пережили ті страхіття,
жалкують за радянською владою, за комуністичним режимом. “Чому?” — запитала я в гурту оповідачів с. Губчі Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл. “Я жалію за радянською владою! — вигукнула Л. М. Крещенко, яка щойно розповідала про розкуркулення своєї бабусі. — Радянська влада дала мені освіту, Ленін дав мені добробут, мир, щастя…”. Ця жінка все життя працювала сільським бібліотекарем, організовувала радянські свята та обряди, вела атеїстичну пропаганду — це була її ідеологія, з якою вона й тепер прощається неохоче і завдяки якій нездатна адекватно оцінити події, які пережила вона та її родина. Саме вона найбільше довіряє пропаганді про те, що голод організували “свої”, та ще й в окремо взятому селі, а Сталін про це нічого не знав, бо його також обдурювали сільські активісти. Людмила Марківна розповідає: “І при цьому збиралися в клубі ввечері і Сталінові пісьмо писали, що ми їмо запашний мед, і наші діти пампушки білі їдять!.. Заставляли мою маму розписатись… Писали, що наші діти їдять запашний мед, а в нас лобода була в хаті й погнилі картоплі! Це в 47-му році! Мама плакала цілий день, як прийшла! Бо вдома одна вода була й більш нічого!”. Ще більше “зазомбована” вірою в “непорочність” і “святість” Сталіна й Леніна колишня продавець, а тепер церковна півча Мар’янка Крутюк. Хоч із голоду в 33-му році вимерла не тільки вся її сім’я (батько, мати, два брати і три сестри), а й вулиця, на якій вони жили, вона все-таки боготворить Леніна й Сталіна, лає незалежну Українську державу, шкодує за втраченим “комуністичним раєм”. На запитання, чому ж тоді ця “справедлива” влада не покарала тих “своїх” за вчинені звірства й беззаконня, відповідає: “Їх покарав Бог, а влада тут ні при чім, такі були часи!”. На щастя, це поодинокі випадки, як правило, більшість оповідачів адекватно оцінюють трагічні події 30-х років, проклинають катів, намагаючись усіляко осудити їх, та бажають, щоб ніколи ця трагедія не повторилася. Отже, запис меморатів про голодомор може здійснюватися лише в атмосфері повної довіри між оповідачем і слухачем. Іноді поруч із оповідачем треба пробути півдня або й цілий день, вислухати спогади про його долю, долю батьків і близьких родичів, розповідь про його моральний стан і матеріальне становище, погляди на сучасні політичні події в Україні й т. ін. Тоді оповідання про голод вплітається в занадто довгий, але виболілий роками контекст, із численними коментарями й намаганням почути “слово правди” від самого слухача. Нерідко трапляється так, що при згадці про голодомор оповідач починає нестримно ридати і за сльозами не може говорити. Часом цей спогад такий болючий, що люди взагалі відмовляються говорити про ті події, реставрувати в пам’яті найжахливіші картини небаченого людоморства. “Це таке велике горе, що його ані розказати не можна, ані описати — я не знаю, як я й досі живу ще!” — ось що здебільшого відповідають народні оповідачі. Лише після кількох конкретно поставлених запитань людина заспокоюється, стисло відповідає на них, і, зорієнтувавшись, розгортає свою оповідь довільно. Найперші записи народних оповідань про голод я зробила в 1989 р. На 2006 рік уже сталися суттєві зміни і в свідомості оповідачів, і в стані збереження матеріалу. Найголовніше — майже відійшов той тотальний страх, що сковував оповідачів: називаються конкретні прізвища й імена людей, яких раніше означували на зразок “один чоловік”, “одна жінка”, “був тут такий”. Люди сміливо висловлюють свої погляди на події й ставлення до конкретних осіб (Сталіна, Леніна), прагнуть хоча б шляхом розголошення злочинів помститися своїм кривдникам (“Напиши все це, нехай читають, нехай знають — я радий буду, якщо надрукують!”). Отже, тепер можна зібрати матеріал кращий, повніший, документально точніший. Це — позитивні зміни. Але є й негативні. За цей час майже вимерло покоління, яке в свідомому віці переживало колективізацію й голод, не зустрінеш уже на селі ні колишнього “куркуля”, ні члена “буксирної” бригади. Ці безпосередні свідки відійшли на межі 70—80-х років. Критичного віку досягли діти репресованих, які можуть лише фраґментарно змалювати картини всенародного горя. Та хоч їхня увага зосереджується навколо своєї родини чи близьких сусідів, враження дитинства бувають настільки сильні, що розповідь виходить художньо яскравою, емоційно насиченою. Такими є спогади уродженки с. Пилява Старосинявського р-ну Хмельницької обл. Любові Тимофіївни Миколаєць, уродженця с. Тютьки Вінницького р-ну Феодосія Никифоровича Степанюка та ін. І хоч ідеться, буває, про одну конкретну родину, такі спогади мають велику цінність, адже в історії кожної родини, як у маленькому люстерку, відбивається вся історія українського народу. Теперішні інформатори — це, як правило, онуки жертв сталінських репресій, тобто третє покоління, їхні спогади нерідко зводяться до хронологічного викладу фактів. Зараз уже настає той момент, коли усні меморати перестають бути власне документальними свідченнями, що важливо для істориків, а переходять в інший статус — фольклорний. Мине ще якийсь час, — і цей фольклор перестане бути документальною базою для історії України, тому для істориків важливо саме зараз зібрати цей неоціненний першоджерельний матеріал. А для фольклористів цей матеріал буде цінний завжди. Це мірило нашої національної й людської гідності. Однак виникають труднощі з відновлення імен та прізвищ репресованих у 30-х роках, — більшість їхніх нащадків виїхали з села, а старожили пам’ятають лише вуличні прізвиська. Відновлюючи з небуття імена репресованих у моєму рідному селі, я була вражена тим, що ними виявилися мої далекі родичі й навіть найближчі сусіди, яких я знала з дитинства, записувала від них легенди про русалок, мавок, домовиків, — і ніхто з них навіть на початку 90-х не обмовився про трагедію, яку вони пережили! Це непоправна втрата для мене як для літописця свого села. Ось наслідок того “великого” 70-літнього мовчання, організованого кривавим терором! Та хоч про голодомор не дозволено було говорити офіційно, пам’ять народна не мовчала — про нього говорили скрізь при нагоді: батьки — дітям, діди — онукам, і свідчення тому записи Тетяни Олексіївни Болдецької, уродженки с. Затишшя Одеської обл. та Євгенії Петрівни Миколаєць, уродженки с. Пилява Хмельницької обл. “Цей голодомор ми пам’ятаємо, — звертається Є. П. Миколаєць до своєї матері, — ми ввібрали його з твоїх грудей разом з молоком! Ми пам’ятаємо це з самого дитинства, всі твої спогади — і мої діти, а твої онуки і правнуки…”. Євгенія Петрівна розповідає, що кожного разу, коли її маленький син приїздив до бабусі, то просив її: “Розкажи, як ти бідувала!” — і бабуся, Любов Тимофіївна Миколаєць, розповідала йому про голод 33-го, після чого він дуже плакав, але наступного разу знову просив бабусю розповісти про те… “Серп і молот — смерть і голод!” — щоразу приказувала моя баба, Ксенія Варава, бе-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
